Тарас Возняк: Янукович є президентом України і завдяки УПА

День Перемоги – не є ні вшануванням жертв, ні вшануванням героїв... Цей червоний прапор – диву даєшся – невже в такій формі треба вшановувати жертв?..

Цього року Україна святкуватиме День Перемоги без гучних парадів, зате під червоними прапорами. Які міфи про Другу Світову війну досі панують у підручниках історії та в свідомості українців? На це та інші запитання в інтерв’ю УНІАН відповів відомий політолог, засновник та головний редактор Незалежного культурологічного часопису “Ї” Тарас Возняк.

Пане Тарасе, чому, на вашу думку, День Перемоги досі не став об’єднуючим для української нації?

Проблема в тому, що історію намагаються використовувати як інструмент актуальної політики. День Перемоги чи День Скорботи – хто як це називає – не є ні вшануванням жертв, ні вшануванням героїв, а є інструментом вирішення абсолютно цинічних, банальних проблем сьогоднішньої провідної верстви політиків обох таборів, не тільки провладного.

Дивлячись на те, з якою радістю готуються до мордобою у Львові представники ВО “Свобода” через цей червоний прапор – диву даєшся – невже в такій формі треба вшановувати жертв?

Ясна річ, що рішення щодо вивішування червоного прапора на державних установах – це провокація. Всестороння, спланована, і не відомо: чи нашій країні, чи в сусідній, навіть радше в сусідній.

І яка мета цієї провокації?

Є декілька цілей, які переслідують різні сторони. Я б назвав чотири: актуальна влада, яка, так би мовити, “покращила наше життя вже сьогодні”; Російська Федерація, яка пробує спрямувати розвиток українського суспільства і його самоідентифікацію саме за російськими лекалами; дрібні політикани із “Русского единства” і “Родины”, які переслідують свої політичні інтересики; і ВО “Свобода”, яка періодично підігрує і нинішній владі,  і всім трьом попередньо названим “гравцям”, виконуючи роль зачищувача території Західної України і України в цілому від будь-яких спроб збудувати єдиний демократичний фронт проти всіх проявів різного роду авторитаризмів та їх рецидивів.

Цікава була реакція на Закарпатті – там запропонували: якщо вивішуєте червоний прапор, то, будь-ласка, вивішуйте всі прапори країн, які офіційно вважаються переможницями – починаючи від Австралії і Нової Зеландії і закінчуючи США і Канадою.

Які міфи про Другу Світову війну досі панують у підручниках історії та в свідомості українців?

Перший міф про те, що червоний прапор – це був прапор перемоги. Насправді, під червоним прапором 1 вересня 1939 року розпочалася ця кривава бійня і це всіма силами пробують затушувати ті, котрі хочуть нас залишити у стереотипах просталінського бачення минулого і формувати таке постсталінське майбутнє для всіх нас. Відродження цієї радянської міфології, збереження цієї міфології, зараження цією міфологією наступних молодих поколінь – і є головною метою цього роду акцій.

У всіх фільмах про війну десь там ніби випадково висить цей червоний прапор. Йде така масована пропаганда.

Люди навіть не усвідомлюють, а хто розпочав цю війну, а хто був ініціатором шматування європейського континенту? Йосип Віссаріонович і Адольф фон Гітлер.

І як протистояти цій міфології?

Можна протистояти на різному рівні. Найбільш ефективний – навчати дітей у школі об’єктивної виваженої правди про минуле, що війна розпочалася так, а після того вже трансформувалася інакше.

Але цей спосіб усвідомлення складності і трагічності нашої історії заблокований міністром освіти Табачником, котрий бачить своїм головним покликанням підтримку радянських міфологем, цих стереотипів, котрі вдовбували людям протягом 70 років.

Інша справа – це реакція широкої громадськості. В тому числі і на Західній Україні. Думаю, вона невдовзі буде. У нас є люди, які невтомно впродовж кількох десятиліть пробують довести правду історії, наприклад Ярослав Грицак, Мирослав Мартинович та ін.

Пан Грицак нещодавно заявив: “Роздільність української історії є великою перевагою України… У нас неможливий міф перемоги, бо тут не було перемоги – а була велика жертва”  Ви теж так вважаєте?

Чим більше різноманітних настроїв – тим краще. Ми знову ж таки за тими радянськими стереотипами пробуємо все уніфіковувати. А ми можемо бути єдиними, будучи різними. Люди творять сім’ю, певну єдність, будучи чоловіком і жінкою, абсолютно різними істотами. Є нації, сильні своєю різноманітністю. Наприклад, індійська чи китайська. Треба перейти від філософії або/або (або ми переможці, або ми жертви) до філософії: ми і жертви, ми і переможці. Бо насправді так і було.

Радянські солдати, з одного боку, збороли той фашизм не завдяки НКВС, не завдяки Сталіну і комунізму, а завдяки власній самопожертві. Але, разом з тим, вони були і жертвами. Командири закидували поля війни тисячами трупів невиправданих жертв. Як казав Жуков: “русские женщины новых нарожают”. УПА, які боролися за свою Україну, як вони її бачили – і з нацистами боролися, і з більшовиками як ворожою силою – вони теж є і жертвами, і переможцями. Врешті решт, Янукович став президентом саме України в тому числі і завдяки УПА, бо цю Україну свого часу вибороли їхні бійці.

Не можу у Вас не запитати про заяву Путіна про те, що Росія перемогла б у Другій світовій війні  і без України. Як Ви гадаєте, з якою метою це було сказано?

Звичайно, це провокація чистої води і спроба використати таку браваду у внутрішньоросійській політичній боротьбі. Зараз все більшої температури набуває протистояння (або вдавання протистояння) між двома найреальнішими претендентами на крісло президента Росії – Медведєвим і Путіним, і вони по черзі один за одним кидають подібного роду фрази, не дуже рахуючись з тим, як це сприймають люди в не тільки в Україні, а й в інших країнах: Грузії, Білорусі, Узбекистані...

Як казав вождь комуністів Ленін: кіно буде вирішувати все. Ми бачимо, як тільки Путін прийшов до влади, яка маса фільмів з’явилася про “доблесних бійців невидимого фронту”. І виявилося, що не танкісти і артилеристи вирішували долю перемоги, а енкаведисти. Це тупа пропаганда. А ми скільки фільмів за рік робимо?! Абсолютно програний інформаційний простір, відданий сусідній державі, яка тепер розповідає, що Росія перемогла, а в цю перемогу вплутуються незрозумілі країнки, починаючи від Узбекистану і закінчуючи Україною.

Як колись говорив відомий російський журналіст Сергій Доренко: “Сглотнули, хохлы?” От і “сглотнули”. У нас що була офіційна нота МЗС, Президент виступив проти цього? Ті, котрі зараз будуть ходити з червоними знаменами, засудили цей абсолютно несправедливий для мільйонів людей закид, а влада промовчала. Це привчання до того, що можна “проковтнути” все, що не скажеш. Можна в морду плюнути – утруться.

Чому досі ковтаємо?

Я не є такий крупний мужчина, який може дати здачі. Але думаю, що у нашому керівництві крупні і круті мужчини, в їхній термінології – “круті пацани”, які мали б дати здачі. Але вони виявляються промокашками.

За ініціативи Табачника Світову війну у підручниках замінили Великою Вітчизняною. Який сенс?

Дуже чіткий. Велика Вітчизняна війна – це відлік від підступного нападу нацистів на Радянський Союз. І тоді упускається найважливіший момент – як Сталін разом з нацистами роздерли тогочасну Польщу. В тому і є весь сенс – затушовування того, хто розпочав всю цю бійку.

Цього року День Перемоги пройде без параду. На вашу думку, правильніше все таки раз на рік робити свято для ветеранів, яких і так вже не багато лишилося, чи все ж таки економити на урочистостях?

Якщо б в нашому суспільстві було порозуміння і примирення, і була б загальна радість і скорбота, то не було б проблеми з цими парадами. І не такі то великі гроші. Не треба спекулювати. Розкрадається набагато більше, ніж йде на ті паради і ніж потрібно ветеранам. Скільки їх вже там лишилося…

Те, що парад скасували, можливо, в нинішній економічній ситуації і має сенс. До того ж враховуючи суспільну ситуацію якогось непримиримого протистояння, чи скоріше імітації. Я насправді не дуже вірю в те, що українське суспільство роздерте по цьому питанню. Його пробують роздерти. Але всі розуміють трагічність цієї події і навряд чи хтось хоче ображати ветеранів чи УПА, чи Радянської армії, тих, які справді воювали, а не тих, які йшли в загороджувальних загонах НКВС, після того працювали по концтаборах і у тюрмах ГУЛАГу, і зараз, на жаль, також приєднані у своїх правах до ветеранів.

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News