Нова книжка Івана Дзюби: українофобія від Валуєва до Табачника

Письменник показує агресивність зверненої в історичне минуле ідеології російського шовінізму в будь-яких її проявах – як ксенофобії, чорносотенства, так і сучасного неоімперіалізму…

«І що ми за народ такий?» – це запитання, яке колись звучало рефреном у публіцистичній радіопрограмі «20 хвилин з Володимиром Яворівським», хотілося вкотре повторити під час презентації нової книги Івана Дзюби «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», що побачила світ у Видавничому домі «Києво-Могилянська академія».

А прочитавши книгу чи бодай побіжно ознайомившись з її змістом, виникає бажання поставити ще одне, також риторичне, запитання: «чому в нас з часом майже нічого не змінюється?». Згадаймо, 1965 року вийшла друком і набула великого розголосу в тодішній нашій країні та за кордоном книга того ж таки Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» У цій праці було аргументовано доведено, що починаючи від часів правління Сталіна КПРС перейшла на позиції великодержавного шовінізму у національному питанні. Тож не дивно, що за таке дослідження (за сім років після його оприлюднення, тобто тоді, коли у “відлигу” й демократизацію вже ніхто не грався) автор зазнав жорстких репресій, був засуджений і врешті мусив покаятися за свою ідеологічну “помилку”.

Минуло сорок з лишком років. Нині, сподіваюся, подібних неприємностей Іван Михайлович вже не матиме. Але ж...Хто б міг подумати, що на 21-му році Незалежності в Україні знову виникне потреба аналізувати, хто ж зараз так активно займається русифікацією нашої держави, насадженням ідеології неоімперіалізму і втягненням її за будь-яку ціну в так званий «русский мир».

І видатному вченому, громадському діячеві й без перебільшення совісті нації Іванові Дзюбі довелося відкладати до кращих часів більш приємні для нього літературознавчі праці. І знову подовгу сидіти в бібліотеках та архівах, читаючи отруйні писання шовіністів, натхненників чорносотенства різних часів і народів. Та за таке заняття, тим більше у не надто молодому віці, людині слід іще й за шкоду для здоров’я платити.

Однак Іван Михайлович сміливо продовжив клопітку, але корисну справу, розпочату в далекі 60-ті. І у своїй новій книзі показує агресивність, антигуманність зверненої в історичне минуле ідеології російського шовінізму в будь-яких її проявах – як ксенофобії, чорносотенства ХІХ – початку ХХ століть, так і сучасного неоімперіалізму.

Ідеться на сторінках видання і про конкретних носіїв цієї ідеології. І знову ж таки про їхню ідейну спорідненість і спадковість – від Миколи І, Валуєва, Пурішкевича, Шульгіна до...Дмитра Табачника. Полеміці з видатним українофобом сучасності на міністерській посаді Іван Михайлович не тільки присвятив окремий розділ ґрунтовної праці, а й лікнеп провів для доктора історичних наук. Одна з глав має назву: «Лікнеп для міністра освіти і науки Дмитра Табачника та для табачників усіх рангів, звань і посад».

У передмові автор наголошує на тому, що пропонує читачеві просто обмін думками, у жодному разі не нав’язуючи власних поглядів, оцінок тих чи інших явищ. І справді, бодай погортавши сторінки книги, можна зауважити спокійний, толерантний тон викладу матеріалу, а головне – тут мало емоцій та багато фактів, логічної аргументації висловлених думок.

Не лишається автор і осторонь не для всіх бажаної теми, що її можна означити: «не так тії вороги, як добрії люди». Іван Дзюба вдумливо аналізує наші внутрішні, ментальні причини невдач української державності на різних етапах історії.

Під час велелюдної презентації видання враженнями від книги ділилися її найперші читачі – відомі письменники, критики, науковці.

Письменник Юрій Щербак: “Дзюба не боїться говорити жорсткі й непопулярні речі, які подобаються не всім прибічникам національної ідеї. У 1991 році, виступаючи на першому Всесвітньому конгресі українців, у розпалі ейфорії, Іван Михайлович висловив думку, що ми маємо насамперед створити українську ПОЛІТИЧНУ націю, що об’єднала б громадян незалежно від їхнього походження. Хоч багато гостей форуму вважали, що Україна має стати етнічною політичною нацією. На третьому Всесвітньому конгресі українців Дзюба розвінчав солодкий міф про українців як святий народ, який поневолили загарбники. Він сказав правду про страшний розкол нашого народу під час революції, громадянської війни, Голодомору й репресій (тексти цих виступів вміщено у книзі. – Т. К.). Отож, Іван Дзюба показав, що має державницьке розуміння».

Історик, редактор часопису «Україна модерна» Андрій Портнов: «Автор зробив спробу раціоналізувати найемоційніші, найзаплутаніші речі, це цінно, бо українським інтелектуалам часто бракує раціонального мислення. Дуже важливо також, що проти писань Табачника виступив саме Іван Дзюба».

Директор Інституту філософії НАН України Мирослав Попович: «Гадаю, нам не треба аж надто демонізувати Табачника. Він має право на свої погляди. Інше питання – чому ця людина є міністром в Україні? Але це питання – до влади, її найвищого керівництва».

І хоч Івана Дзюбу хвалили за непотурання смакам частини патріотичної аудиторії, сам він у заключному слові сказав, що у книзі мало уваги приділив самокритиці, яка є основою національного самооздоровлення. Тож цю тему він продовжить у наступних працях. А матеріал для них, за словами письменника, надходить щодня.

Тетяна Кроп

УНІАН в Google News