Кузьма: Політики скачуть, як блохи, а Віктор Андрійович віддувається за них перед народом

Депутати поняття не мають, що є народ... Проголосувати й отримати свій “чемоданчик” легше, ніж скакати на сцені... Могилевська – придурошна в доброму ракурсі слова... Інтерв’ю

Лідер гурту «Скрябін» Андрій Кузьменко, сценічний псевдонім Кузьма, поспілкувався з УНІАН (мовленнєві особливості збережено).

МІЙ НОВИЙ АЛЬБОМ ПРО ЛЮБОВ ДО БАБУЛЬОК, ЯКІ ПРОДАЮТЬ СЄМОЧКІ

Андрію, наскільки мені відомо, ти готуєш презентацію нового альбому. Що це таке буде?

21 листопада він з’явиться у магазинах, а офіційна презентація відбудеться 24 числа.

Альбом називається «Про любов?» Назва зі знаком запитання, тому що в альбомі будуть пісні не просто про любов – у ньому червоною лінією проходить проблема людей, які залишилися за бортом корабля нашого суспільства, тобто люди, яким ніколи не заспівають пісень про любов.

Це є ті бабульки, які по переходах продають квіти, бураки, кукурудзи, сємочкі, ті діточки, які загублені й нікому непотрібні, від яких відмовляються батьки.

Я вважаю, що то є проблєма нації в цілому… Я останнім часом багато відвідав дитячих будинків і думаю, що виступатиму навіть ініціатором такої туристичної програми – щоб турагентства час від часу возили бажаючих в дитбудинки, аби вони побачили тих викинутих за борт дітей.

Найменша частка нашої уваги помагає тим людям елементарно вижити, їм багато не треба, можна хоча б інколи потиснути руку й сказати «добрий день». І для них то буде признак великої поваги й тепла.

Гадаю, що кожна людина повинна трохи по-іншому сприймати свій добробут, люди часто хочуть від життя забагато, а тут виявляється, що ти є здоровий і ні тобі, ні твоїй сім’ї нічого не бракує, то є вже найбільше щастя. Ось у чому проблєма українців, – що вони хочуть забагато, а не треба хотіти від життя більше, ніж воно тобі може дати.

Варто поїхати до тих дітей, і ти вже ставитимешся до життя цілком інакше.

Але не весь альбом є такий проблємний, хоча в ньому і є соціальна нитка… Я люблю соціальщину як таку і завжди її тримаюся. Тому вважаю, що «Скрябін» унікальна група, бо в нього є такі пісні, як «Сам собі країна», «Люди, як кораблі», – ці пісні піднімають проблєми, які є абсолютно кожному зрозумілі – чи олігархові, чи школяреві, тобто вони чіпають кожного.

Я сильно тішуся з того, що за 18 років своєї творчості, я до такого доріс.

Хто написав музику й слова до нового альбому?

Усе традиційно – музика й слова мої, лише наш гітарист Льоша Звалінський робить свої гітарні оранжі, бо я в гітарах дилетант, тому не нав’язую йому, що він має грати.

Ти ніколи не розповідаєш про свою сім’ю… У тебе є діти?

Так, десятирічна дочка Бася, тобто Барбара.

Я вважаю признаком доброго тону не виносити на публіку те, що діється в тебе дома. Тому дома я маю таку реальну комфортну атмосферу, бо про неї мало кому відомо.

Бачу, ти загорів. Їздив кудись відпочивати?

Ми на шкільні канікули малу возили трохи на море, на Мальдіви.

У МУЗИЦІ Я ТАКИЙ САМИЙ, ЯК ДОМА У ВАННІ

Що таке любов у твоєму розумінні?

Любов – це відчуття максимального комфорту з людиною, яка тобі подобається. Якщо примітивними словами пояснити, то приблизно так виглядає моє уявлення про неї.

Максимальний комфорт включає в себе те, що ти без цієї людини обійтися вже не можеш, а якщо можеш, то це вже не любов.

Як би ти міг самокритично оцінити свою творчість?

Взагалі-то міг би, бо я чувак самокритичний, хоча ця самокритичність з’явилася недавно.

Я розкритикував би передовсім те, що ми робили перших десять років. Ми робили продукт недороблений, а афішували його на широку публіку як альтернативну музику… То не була альтернативна музика, то був напівфабрикатний сирий продукт, і тільки деякі пісні на альбомах, наприклад, «Клей», «До смерті і довше», «Втікай, бо скоро буде війна», можна було назвати закінченим продуктом, тобто лише десяту частину.

Ми за все хапалися, скакали від одного до іншого, і не було в тому всьому якоїсь ідеї.

Ми собі були дали слово ніколи не писати пісні про любов. Але якщо не писати про любов, то про що тоді? Не можна ж завжди писати гімни чи якісь проблемні речі.

І в якийсь момент я зрозумів: то, що ми робимо, мені чуже, і я нічого іншого не придумав, як підложити під старий «Скрябін» бомбу, запалити той ґніт і почекати, щоб він зірвався.

У 2000 році вийшов альбомом «Натура», з піснями «Мовчати», «Спи собі сама» – кардинально інший порівняно з тим, що було раніше.

Виявилося, що я таку музику хотів робити завжди.

Я некомерційно підходжу до свого бізнесу. Якщо інші люди його прораховують, то я собі дозволяю не цілком професійні речі з точки зору шоу-бізнесу, наприклад, в останньому альбомі я зробив дуже відважний хід – не відбирав пісні до альбому, а взяв перші десять, які мені написалися – вони різношерсті максимально.

Ми собі дозволяємо різнопланові речі. Якщо взяти такі пісні, як «Не даєш» і «Люди, як кораблі» з одного альбому, – це кардинально різні речі, і ніхто з українських груп не може собі дозволити таке. Це все одно що Вєрку Сердючку і «Океан Ельзи» запхати в один альбом.

Я думаю, що мені допоміг у популярності телик, скажімо, «Шанс»… І люди йдуть на наші концерти, щоб подивитися на того чувака, якого начебто знають ціле життя.

Я вирішив гнати одну лінію, тобто бути самим собою… Телик мене навчив одного: якщо ти не актор, то нєфіґ грати, я кепський актор, я б не зміг зіграти в кіно, а от бути собою – будь ласка. Якщо я вам такий хиляю по телику, то чого я маю бути іншим у музиці? У музиці я такий самий, як дома у ванні.

Часто чую від тебе матюки в ефірі, ти навіть “прославився” через нецензурну лексику в Івано-Франківську під час концерту. Мер міста Віктор Анушкевичус казав, що не дозволить тобі більше приїжджати до Франківська. Це ти спеціально робиш чи просто намагаєшся бути самим собою?

Ту ситуацію у Франківську УНІАН так щедро висвітлив…

А мер сі всрав на рідонько недавно – я чув, що на нього завели судову справу за те, що він привласнив якихось там 30 гектарів землі. Так що я дочекався до розплати.

Справа в тому, що в мене абсолютно нормальне ставлення до матюків, я люблю гострі слівця, які, на мою думку, придають пікантності тому, що ти хочеш сказати.

До речі, у Франківську я не матюкався, а лише спонукав народ закінчити фразу «Чорнобиль, іди ти на…», і 15 тис. щасливих франківців закінчили так, як собі хотіли. Потім, коли на мене наїжджали, то я казав, що ту фразу можна було закінчити інакше, але що зробити, якщо народ вирішив так.

Мене часом пориває на такі речі, напевне, це від панковості мого характеру, хоча я намагаюся стримуватися, бо в мене підростає дочка, якій може буде неприємно прочитати, що її тато матюкається.

А можливо, ситуація в Івано-Франківську пов’язана з тим, що ти раніше виступав на підтримку Партії регіонів? Наскільки мені відомо, після цього в багатьох людей до тебе змінилося ставлення...

Не надовго – лише на два місяці… І взагалі, проаналізувавши ту ситуацію, я зрозумів, що то не був крик народу «О! Кузьма запроданець». Я був лише частинкою передвиборчої операції...

Після отих всіх подій через два місяці нас запросили до Львова, і ми грали великий концерт, і ніхто в нас не запустив ні одне яйце, і не було плакатів «Кузьма, ти донєцкій жид».

ПОЛІТИКИ СКАЧУТЬ, ЯК БЛОХИ, А ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ ВІДДУВАЄТЬСЯ ЗА НИХ ПЕРЕД НАРОДОМ

Тобто ти не жалієш, що підтримував донецьких?

Нє. Я тобі більше скажу: у політиці в мене немає пріоритетів, я просто вважаю, що я нормальний мужик, тому що я працював у фірмі, яка підтримувала партію Януковича, і я корпоративно був за ту сторону, я не бавився в перебігання: тут заробив гроші, а тут мама й тато...

Тобто політики для мене – чорна діра, вони для мене абсолютно однакові, вони скачуть, як блохи з партії в партію, а Віктор Андрійович потім віддувається за них перед народом.

Ніхто з політиків не хоче добра народу – це все ілюзії.

Я на вибори не ходжу, бо неможливо обирати з тих самих, немає того, кому б я довіряв. Можливо, я маю якісь симпатії до Хорошковського, але його туди не допустять, він не та акула, яка буде з ними всіма гризтися.

Я знаю багато людей того покрою, тому не можу сказати, що я за когось із них, але корпоративні інтереси дуже важливі… Я працював у фірмі, яка дала мені визнання, маю на увазі «Інтер» – це обросло різними приємними дивідендами, – тому навіть не хотів розглядати таку ситуацію, що я буду бігати з помаранчевою стрічкою. Тим більше що я абсолютно переконаний: обидві політичні сили грають у якісь свої шахи.

Українські політики поняття не мають, що є ще якийсь український народ, тобто для них ми мурашник, на який можна напісяти, підпалити, поржати з того мурашника чи переїхати його ровером. Вони інопланетяни, у них свої космічні машини…

Так що не треба чекати від них ніякої допомоги. І взагалі, якби я був з аферним характером, то спонукав би людей до бойкоту виборів.

ПІДНЯТИ Й ОПУСТИТИ РУКУ НА ЗАСІДАННІ ТА ОТРИМАТИ СВІЙ ЧЕМОДАНЧИК ЛЕГШЕ, НІЖ СКАКАТИ НА КОНЦЕРТІ

Як ти ставишся до походу культурних діячів у Верховну Раду, зокрема Руслани й Вакарчука?

Я ставлюся до того так, що вони хочуть поміняти свій фінансовий рівень, тобто хочуть перейти на інший рівень добробуту. Гонорари у Верховній Раді набагато вищі – бо ти лобіюєш те чи інше питання, – і не треба скакати півтори години на концерті, мучитися писати пісні. Варто просто прийти на засідання, підняти, опустити руку й отримати свій чемоданчик. Тобто я не вважаю, що вони пішли робити туди якусь революцію…

Смішно навіть говорити, що люди з шоу-бізнесу зможуть щось зробити.

Ти оптимістично налаштований щодо політичного майбутнього України?

Щодо політичного – нє, а щодо України в цілому – дуже оптимістично, бо це дуже живуча країна.

Я щодня контактую з простим народом і бачу, що він щасливий – хтось щасливий від того, що бахнув собі пивка, хтось отримав “десять” з української мови...

Народ уміє тішитися, і це круто, бо бувають такі народи, які тішитися не вміють і навіть не знають, що то таке.

МОГИЛЕВСЬКА – ПРИДУРОШНА В ДОБРОМУ РАКУРСІ СЛОВА

Як тобі працюється з Наталкою Могилевською? Ти так завжди до неї іронічно ставишся, намагаєшся її у чомусь підколоти…

То тільки для того, щоб розпалити вогонь. А так я її дуже сильно поважаю, у неї потужний професіоналізм, зараз – після аварії зі шпицями в руці – вона дала чотири сольники за два дні в Україні й вимахала оті «Танці з зірками». Вона просто придурошна, але в такому доброму ракурсі слова придурошна, бо абсолютно нехтує собою, шмиляє лиш, аби показати, що вона ліпша.

Уже всі кажуть: «Наталько, та ліпша ти, ліпша, заспокойся», а вона далі за своє, шпиці лізуть з руки, а вона йде на ті танці, кульбіти свої крутить.

Мене як Лева завжди бісили кобіти Леви, а Наталка – Лев… Я їх ніколи не міг зрозуміти, вони дуже непостійні. Могила може кинутися тобі на шию, і в ту ж мить обматюкати, послати куди подалі.

І мені доставляє радість запихати їй під нігті такі голочки й дивитися на її реакцію, тим більше, що вона все серйозно сприймає.

Я бачу тебе тепер по двох каналах – на «Інтері» в передачі «Шейканемо» і на «1+1» у «Шансі». Як це в тебе так вийшло, і чи не образилися «інтерівці»?

Я, чесно кажучи, на «1+1» жодного разу не був. На «Шансі» записують касету та й відносять кудись. А на який канал? Хрєн його знає, на який. Я тої програми не бачив по тій прості причині, що ті канали в мене дома не показують. Я дивлюся канали, на яких немає реклами.

Я ніколи тебе не бачу ні на якихось тусовках, ні на виставках. Чому ти нікуди не ходиш?

Я взагалі-то людина нетусовочна, я рідко ходжу в Україні по різних, наприклад, виставках, чи кіно… Усе дуже просто – не люблю забагато уваги, воно не напрягає, але просто заважає щось подивитися.

А от заграницю я люблю – і на картинки там собі подибати, і навіть у кіно сходити… Я тут ніколи не ходжу в кіно, бо ненавиджу, коли якесь чмо сідає ззаду тебе й щось чавкає. Та вийди в поле, та й похрумай собі нормально… Інколи складається враження, що всюди якісь бики й корови, а я люблю комфорт…

Я собі вичистив своє коло внутрішнього спілкування і зрозумів, що то є секрет мого спокою. Спокій – це складник щастя, і якщо ти здоровий, маєш що хавати, твоя сім’я здорова, тебе любить, що ще можна хотіти?! Нафіга пробувати перескочити ту палку – що Бубка з патичком, а ти без патичка пробуєш?

У РОСІЇ НАМ СКАЗАЛИ: ЧУВАКИ, СПІВАЙТЕ РОСІЙСЬКОЮ, І ВИ ОТРИМАЄТЕ САМОВАР

Ще ніколи не чула, щоб ти розмовляв російською мовою. Говорити українською – це твоя принципова позиція?

Часом говорю, але з людьми, які зовсім не розуміють української.

Коли я служив в армії, у Росії, то я інколи послуговувався російською, але зараз не розмовляю нею, бо відчуваю, що буду говорити неграмотно.

Моя принципова позиція – не писати російською своїх пісень.

У мене були серйозні пропозиції з одного московського радіо після пісні «Давай з тобою займатися любов’ю». Нам сказали: «Чуваки, напишіть її російською, і ви будете мати там якийсь самовар чи щось таке» («Золотий грамофон» – музична нагорода, яка вручається в Росії. – Авт .). І я навіть думав три хвилини, а потім просто з них поржав і відмовився.

Я проти росіян нічого не маю, але мене давить то, що вони давлять на нас. Їхній пресинг я відчуваю дуже добре, особливо по медіа. І навіть мене бісить то, що, наприклад, Тіну Кароль – чувиху з Франківська – її російський продюсер заставляє співати російською, аби випхнути її на російський ринок. Ладно, якщо для людини рідною є російська… А то це все одно, щоб Селін Діон заспівала по-китайськи, аби її в Китаї слухали.

Хреново, коли українці на російську переходять…

Якось Саша Цекало (російський діяч шоу-бізнесу українського походження, колись був одружений з Лолітою. – Авт.), коли ми підтримували «озимих» (Партію «Озиме покоління». – Авт .), продюсував наш альбом «Озимі люди». У цьому альбомі була пісня «Не встидайся, то твоя земля», і він мені каже: «Андрей, ты должен написать русскую версию этого альбома, иначе ты всю жизнь просидишь в этой своей Украине».

І я собі подумав: ніфіга собі в «этой своей»... Мені це так тоді запало в душу, що я дав собі слово, що я ніколи звідси не поїду.

Розмовляла Оксана Климончук