”Коли ти віддаєш до натівської пральні свої шкарпетки – це теж євроатлантична інтеграція”

Коли за стіною гуркотять бойові гелікоптери, а твій сусід по кімнаті - британський підполковник -  каже “Good morning”, ти відчуваєш себе в іншому світі... Інтерв`ю з капітаном І рангу Альбієм Щудрею

Військовий журналіст із Севастополя, який служив у НАТО і брав участь у місії ООН, видав роман про українських миротворців. Сюжет книги “Албі Бек” побудований на реальних подіях. Автор, як безпосередній учасник усіх подій, розповідає про розподіл Чорноморського флоту, атмосферу в штабі НАТО в Косово (колишня Югославія), ситуацію у зоні конфлікту між Абхазією та Грузією, де діють військові спостерігачі ООН, участь українського флоту в міжнародних навчаннях на тлі антинатівських пропагандистських кампаній, розгорнутих у Криму проросійськими організаціями. “Албі Бек” можна вважати такою собі культурною “дивовижею”, бо написаний він українською в російськомовному Севастополі, а зміст його не просто проукраїнський, а відверто прозахідний. Інтерв`ю з капітаном I рангу Альбієм Щудрею

Скажіть, чому “Албі Бек” ніби перегукується з Вашим ім’ям, але й нагадує фразу легендарного Термінатора з голлівудського фільму?

Я хотів написати іронічну книгу про свої враження, відрядження службові до “гарячих точок”. Албі  Бек – це якраз звідти. З англомовного середовища. Коли ти вранці просинаєшся у своїй кімнаті в контейнерному багатоповерховому будиночку, а за стіною вже гуркотять бойові гелікоптери, а твій сусід по кімнаті британський підполковник  каже “ Good morning”, ти відчуваєш себе в іншому світі. Це – НАТО. Там багатонаціональні військові колективи, скрізь англійська мова. Там і свої жарти. “I’ll be back!” означає “Я повернусь”. Оскільки це співзвучно з моїм ім’ям, цей жарт у миротворчих місіях мені доводилось чути не один раз.

А що Ви можете сказати про службу в НАТО?

Там, у Косово, я зрозумів, що служити  в НАТО, навіть з нашим радянським досвідом, можна.  Треба лише знати англійську мову...

Я не хотів би  зараз говорити про побут, стосунки з колегами. Про все це можна прочитати в книжці. Я хотів, щоб читач зрозумів важливі речі. Є деякі наші політики, які або агітують за вступ до НАТО, або ж, навпаки, залякують “страшилками” про НАТО. Я читачу пропоную свої спостереження. Книга тому й унікальна, що вона дає змогу подивитись на багато речей, так би мовити, без дипломатичного протоколу. Тому що навіть коли ти віддаєш до натівської пральні свої шкарпетки – це теж євроатлантична інтеграція. Не кажучи вже про інше, коли доводиться, наприклад, разом з французом, греком та американцем виїжджати на виконання завдання...

І ти готовий до того, щоб в скрутний момент вигукнути не “Ваня, прикрий!”, а “ Джоне, прикрий!”. До речі, це книга не тільки про службу під прапором НАТО, але й під прапором ООН. Тому що рік я був прес-офіцером у Косово, був рік прес-офіцером у Місії ООН у Грузії.

Чи не забагато вражень для українського офіцера?

Узагалі, мені пощастило. Згадати є що... Служба була цікавою.  Починав на Тихоокеанському флоті колишнього СРСР, потім на початку 1993 року приїхав до України в Севастополь. А тоді ділили Чорноморський флот і  було “гаряче”. А пізніше почались всілякі навчання міжнародні. Сказав би так, якщо вже служити, то справді бути воякою, а не протирати штани за написанням планів, або ж тільки крокувати на плацу на стройових оглядах. Життя у війську має бути цікавим. Треба бути у відповідному місці у відповідний час. І тоді ти відчуваєш, що на твоїх очах відбувається історія.  Про ті ж “гарячі точки” українці читають у газетах. Але газета є газета. Там все за стандартом інформаційної подачі і в залежності від того, наскільки видання “жовте”. А книга дає змогу зрозуміти більше.

Там, у миротворчих місіях,  небезпечно? Що для Вас є страх?

Знаєте, коли ти перший раз отримуєш інструктаж щодо використання зброї, ти починаєш з особливою повагою думати про “макаров”. Пістолет завжди при боці в твоїй кобурі. Коли десь з кущів за тобою може слідкувати снайпер, або ж коли доводиться обережно ступати, остерігаючись мін, ти весь в напрузі. Звичайно, ти думаєш про ризик! Але з часом звикаєш і до цього відчуття. І воно відходить на інший план. З часом починаєш розуміти, що найголовніша  зброя миротворця – вміння запобігати агресії людей. Намагаєшся обережно жартувати, спокійно говорити з тими, хто думає, як би застосувати свій “калашников”.

Одного разу ми патрулювали у Гальському районі – це зона грузинсько-абхазького конфлікту. До нас підійшла група місцевих комбатантів з автоматами. Вони могли нас взяти в заручники, як це бувало з іншими. Могли просто пограбувати. А ми за оонівським мандатом – без зброї. Але ми просто поговорили про життя-буття, батьків і кавказькі традиції. Закінчилось все тим, що випили чачі і розійшлись, як у морі кораблі.

До речі, коли я повертався з чергової місії до України, я ще довго з пересторогою ступав на якусь незнайому стежину. Або ж коли на узбіччя дороги виходив, то пильно вдивлявся у землю, чи бува там немає мін. Я ж бачив, як надавали першу допомогу бідолахам, яким шматувало ноги!  Потім  відчуття перестраховки поступово минало.

Але,  як автору книжки, мені не хотілося зачіпати саме такі спогади. Адже було й інше життя. Був гумор, “приколи”, курйози. Про це й згадувати приємніше.

Це дійсно перша в Україні книга про миротворців-українців?

Перший роман. Хоча він за моїм власним визначенням – іронічний, журналістський, в українській художній літературі нічого такого не зустрічав. Зараз по країні ми нібито бачимо сплеск творчості. Автори вивертають себе навиворіт, щоб показати: “Ось, мовляв, який я епатажний!”. Але  мене діймає запитання: “А що ви, пане чи пані Епатаж, можете сказати особливого?”. У літературі, як і скрізь, запанувала мода на так званий гламур. Деколи гламур особливий – таке собі сало в шоколаді. А в моєму Севастополі ще й мода на російсько-радянський історичний гламур. Тут місцеві автори як млинці випускають книжки про “славные победы” і “белокаменный город”. Чесно кажучи, мені це просто не цікаво. Це не ті “корпоративні вечірки,” на яких я б залишався сам собою.                         

І ще хотів би сказати про книгу – вона не тільки про життя у миротворчих місіях. Це спроба ширшого осмислення місця українців у світі. Ми вже дійсно прямуємо в Європу, але кожен зі своїм радянським багажем. А в когось мотлоху минулого стільки, що взагалі вирішив нікуди не йти. І ці люди стають заручниками ностальгії за “совдепією”.

Ми, військові, маємо радянський досвід і новий досвід НАТО. І західні колеги це сприймають.

У мене в цій книжці є й про мій власний багаж минулого. Це  рок-музика. Я   слухаю її змалку, дуже хотів стати рок-музикантом. Але судилось стати військовим журналістом. У моїй книзі рок-музика –  метафора свободи й нашого сприйняття Заходу.

Тобто, Ви пропонуєте йти до  Європи під супровід рок-музики?

Якщо хочете, можете розуміти саме так. Книга “Албі Бек” – це служба, НАТО і рок-н-рол.

Розмовляв Олег Чубук

УНІАН в Google News