Її завдання було незвичайним: виростити орланів так, щоб після випуску вони могли самостійно жити в природі і при цьому не звикли до людей.
Майже 50 років тому біолог Тіна Морріс провела два роки поруч зі штучним гніздом, виховуючи білоголових орланів. Одне з врятованих нею пташенят згодом прожило близько 35 років.
У 1976 році 26-річна аспірантка Корнельської лабораторії орнітології Тіна Морріс вирушила до Національного заповідника дикої природи у штаті Нью-Йорк. Її завдання було незвичайним: виростити молодих білоголових орланів так, щоб після випуску вони могли самостійно жити в дикій природі й при цьому не звикли до людей, пише Times of India.
На той час ситуація з цим видом у США була критичною. У 1963 році в континентальній частині країни налічувалося всього 417 відомих гніздуючих пар білоголових орланів.
У заповіднику для експерименту побудували штучне гніздо приблизно на висоті 10,7 м. Морріс мала перебувати поруч із птахами, але при цьому не дозволяти їм звикнути до себе.
Для цього вона ховалася в укритті й годувала орлят за допомогою довгої палиці. Як їжу використовували, зокрема, коропів та знайдених на дорогах загиблих тварин.
Морріс намагалася не допускати прямого контакту з птахами, оскільки це могло призвести до формування у орлят зв’язку між людиною та джерелом їжі.
Метод отримав назву "хакінг". Його суть полягає в тому, що молодих хижих птахів вирощують у контрольованих умовах, а потім випускають у відповідне природне середовище, де вони поступово вчаться жити самостійно.
Для білоголових орланів на той час це все ще був експериментальний підхід.
Робота виявилася набагато складнішою, ніж може здатися. Морріс не мала великого досвіду догляду за орлами і, крім того, боялася висоти. Однак їй щодня доводилося підніматися на вежу, щоб принести птахам їжу.
Коли орлята почали залишати штучне гніздо, проблеми тільки почалися. Молоді птахи ще не мали достатнього контролю над польотом і могли приземлятися в небезпечних місцях.
Одну з них довелося шукати в болоті й повертати назад на вежу. Інших Морріс відстежувала на території заповідника.
Перші два орлята прибули з Вісконсіна в червні 1976 року. Їх назвали W1 і W2. Пізніше до них приєднався орел M3, якого знайшли в Мічигані зі зламаною ногою.
Після лікування він потрапив до групи Морріс. Саме з ним у дослідниці виник особливий зв’язок.
Історія М3 продовжилася через десятиліття після завершення експерименту. Орел отримав номер кільця 03142 і зрештою оселився в штаті Нью-Йорк. За оцінкою Морріс, за своє життя він став батьком приблизно 70 пташенят.
Найдивовижніше сталося після смерті птаха. М3 загинув під колесами автомобіля, коли харчувався твариною, збитою на дорозі. Лише тоді Морріс вдалося встановити, що загиблий орел був одним із тих пташенят, яких вона виховувала в рамках експерименту в 1970-х роках.
Таким чином, через десятиліття дослідниця отримала пряме підтвердження того, що її робота дійсно дала довгостроковий результат.
Експеримент у заповіднику виявився успішним. У 1977 році Морріс повернулася туди й допомогла виростити ще 4 орлят. Пізніше до програми приєдналися інші фахівці, а її реалізацію взяло на себе Управління охорони навколишнього середовища штату Нью-Йорк.
Результат виявився вражаючим. У 2007 році Служба охорони рибних ресурсів і дикої природи США виключила білоголового орла з федерального списку видів, що зникають і перебувають під загрозою. На той момент у континентальній частині країни налічувалося вже близько 9789 гніздуючих пар.
Пізніша оцінка, заснована на даних 2018–2019 років, показала близько 316 700 білоголових орланів, включаючи приблизно 71 467 гніздуючих пар.
Лелеки почали відмовлятися від Африки й оселилися на звалищах, повідомили вчені. Вони попередили, що в майбутньому традиційний образ лелеки на квітучому лузі може зникнути, застерегли фахівці.
Також орнітолог пояснив, чому перші лелеки вже відлітають з України. Він зазначив, що після вильоту молодняка сімейні групи поступово об’єднуються в зграї для польоту до Африки.