Один із найдорожчих фільмів в історії Південної Кореї поєднує шалений фантастичний екшн із роздумами про людську жорстокість і страх перед невідомим.
На цьогорічному Каннському кінофестивалі чималий фурор викликав фільм "Надія" (Hope) південнокорейського режисера На Хон Джіна, відомого за кримінальними бойовиками "Переслідувач" та "Жовте море". Попри те, що стрічка не отримала жодної нагороди, глядачі розділилися на два табори. Одні говорили, що це свіжий погляд на трилери про монстрів, деконструкція класичних кіноприйомів, майстерна постановка та навіть нічогенька сатира. Інші були невдоволені затягнутістю і загальною безглуздістю показаного на екрані. І кожен із таборів по-своєму має рацію.
За сюжетом невідома істота нападає на худобу і сіє паніку серед мешканців маленького містечка поблизу кордону між Південною та Північною Кореєю. Місцеві поліцейські намагаються з'ясувати, з яким звіром мають справу, а мисливці вирушають на його пошуки, ще не здогадуючись, що незабаром самі перетворяться на здобич. Здавалося б, стандартна зав'язка одного із сотень фантастичних трилерів про протистояння людей і монстра. Проте режисер досить швидко демонструє, що звичні правила жанру для нього затісні.
Наприклад, На Хон Джін майже годину не показує глядачеві самого монстра, обмежуючись наслідками його діяльності та масштабними руйнуваннями, яких він завдає містечку. За інших обставин така неквапливість могла б приспати глядача, проте режисерові якимось дивом вдається перетворити біганину головного героя – місцевого начальника поліції Бом-сока (Хван Чон Мін) – на напружені пошуки монстра. Лише після цього починається активний екшн, який майже не стихає до самого фіналу.
Особливо На Хон Джін полюбляє погоні. Герої постійно тікають від загрози або ж, навпаки, переслідують істот вузькими міськими дорогами чи лісом. Причому режисер знімає ці сцени з очевидною любов'ю до естетики комп'ютерних ігор. Камера часто розташовується позаду персонажів, які стрімко несуться вперед, немов у пригодницькій екшн-грі з перспективою від третьої особи. В інших епізодах вона рухається просто перед героями, демонструючи їхні перелякані обличчя й монстра, який стрімко їх наздоганяє. Також тут є традиційна для шутерів перспектива від першої особи. Усе це супроводжується стріляниною, вибухами, автомобільними аваріями та хаотичним лісоповалом.
Втім, поступово стає зрозуміло, що перед нами не зовсім звичайна історія про полювання на чудовисько. Адже один із найпоширеніших прийомів подібного кіно полягає в перетворенні людини зі здобичі на мисливця. Спочатку герої безпорадно тікають від монстра, потім дізнаються про його слабкості й зрештою самі починають полювання. У "Надії" все відбувається значно хаотичніше. Люди та істоти, яких тут, як з'ясовується, кілька, постійно міняються ролями, часом навіть у межах однієї сцени. Той, хто щойно виглядав безпорадною жертвою, раптом перетворюється на агресора, а моторошний хижак уже сам змушений рятуватися від переслідувачів. І режисер поступово змушує засумніватися, чи справді люди мають беззаперечні моральні підстави вважати себе хорошими хлопцями.
Адже якщо придивитися до поведінки персонажів, вони нерідко виглядають не набагато приємнішими за почвар. На Хон Джін навмисно демонструє людей у максимально непривабливих обставинах. Мисливці жадібно їдять посеред лісу, персонажі постійно брудні, спітнілі, залиті кров'ю чи багнюкою, а їхні розмови переважно складаються з криків, лайки й взаємних образ. Якщо придивитися, тут узагалі не знайти приємних персонажів.
Особливо показовим стає Бом-сок, який формально мав би виконувати роль класичного позитивного героя. Він начальник поліції, представник державної влади та чи не єдина людина, здатна організувати мешканців маленької громади перед невідомою загрозою. Проте замість безстрашного лідера ми бачимо грубого, нервового й не надто кмітливого чоловіка, який регулярно втрачає самовладання, виявляє агресію до інших і не приховує власної боягузливості. Його напарниця та решта персонажів теж далеко не завжди демонструють розсудливість. Тож у фільмі немає звичного рятівника, який у критичний момент візьме ситуацію під контроль.
Саме це й перетворює "Надію" на своєрідну притчу про людську природу та наше ставлення до всього незнайомого. Істоти, які з'являються поблизу містечка, відрізняються від людей. Їхні мотиви незрозумілі, мова незрозуміла, а фізіологія викликає відразу. Проте замість того щоб спробувати з'ясувати, чого саме вони хочуть, люди практично відразу визначають їх як ворогів, яких необхідно знищити.
За бажання тут можна побачити алегорію ксенофобії. Адже механізм виникнення ворожості практично однаковий: хтось розмовляє незрозумілою мовою і має незвичну зовнішність – це автоматично загроза. Особливо коли йдеться про замкнену спільноту, відокремлену мінними полями від північних сусідів, мешканці якої звикли до усталеного порядку й щодня споглядають плакати з написом "Побачили шпигуна – дзвоніть 113". Режисер таким чином демонструє механізм непорозуміння, коли дві сторони сприймають одна одну крізь призму власного страху, а інстинкт самозбереження підштовхує їх нападати або тікати.
Та всі ці роздуми не заважають "Надії" залишатися передусім шаленим фантастичним екшном. На Хон Джін не влаштовує довгих філософських дискусій про природу людства, а буквально закидає своїх персонажів у чергову катастрофу, дозволяючи глядачеві самостійно робити висновки з побаченого. Щоправда, комп'ютерна графіка стала однією з найбільших проблем фільму. Якщо в динамічних сценах фантастичні істоти виглядають переконливо, а швидкий монтаж дозволяє не зосереджуватися на їхній взаємодії з навколишнім середовищем, то під час повільних епізодів технічні недоліки стають набагато помітнішими. Деколи здається, що монстрів буквально вставили в готовий кадр, не надто переймаючись тим, як вони повинні взаємодіяти з освітленням чи поверхнями. Особливо це стосується крупних планів, де якість деталізації поступається рівню дорогих голлівудських постановок. І хоча бюджет "Надії" становив близько 46 мільйонів доларів, що робить її однією з найдорожчих картин в історії корейського кіно, до виробничих можливостей сучасних блокбастерів їй далеко.
І все ж дивовижно, наскільки добре "Надія" тримає темп упродовж довжелезних 160 хвилин. Попри сумнівні діалоги й технічні недоліки, режисер практично не дає глядачеві перепочинку. Тільки у фіналі стрічка сповільнюється, але швидко виявляється, що це лише підготовка до можливого продовження. На Хон Джін уже розповідав, що написав сценарій наступного фільму, в якому планує змістити основну увагу з людей на істот. Щоправда, студія поки не схвалила виробництво сиквелу, тож чи вдасться режисерові реалізувати цей задум, залишається відкритим питанням.
Зрештою, "Надія" – це доволі незвичний представник жанру фантастичних трилерів про протистояння людей і монстрів. З одного боку, це майже безперервний екшн із великою кількістю перестрілок, погонь, кривавих сутичок і жартів, який навіть за понад дві з половиною години не встигає по-справжньому набриднути. З іншого – притча про страх перед незнайомим і взаємне нерозуміння, що призводить до конфліктів. Звісно, далеко не всім сподобається настільки довга розповідь із недосконалою графікою й нав'язливо монументальним саунд-дизайном. Проте тим, хто готовий прийняти правила гри На Хон Джіна, "Надія" запропонує справді шалену кінопригоду.
***
Про інші кіноновинки тижня читайте в нашому окремому огляді. Також ви можете ознайомитися з добіркою найцікавіших серіалів жовтня 2026 року.