Я особисто дуже хотіла, щоб фільм вийшов за межі України та Європи, щоб був глобальним / зі сторінки в ФБ Марини Ер Горбач

Режисерка Марина Ер Горбач: Ми досягнули мети, коли в рецензіях на "Клондайк" події на Донбасі стали називати війною

06:50, 28.09.2022
15 хв. 3550 Інтерв'ю

Українська режисерка Марина Ер Горбач під час 14-го міжнародного кінофестивалю Prifest у столиці Косово розповіла в інтерв’ю УНІАН про роботу над зйомками українсько-турецького фільму "Клондайк", який претендуватиме від України на кінопремію "Оскар", про кіномистецтво під час війни, та які фільми створюватимуть після її завершення.

Чому для екранізації обрали історію знищення російським БУКом пасажирського "Боїнгу" MH-17 на Донбасі?

Суд над винуватцями цієї трагедії розпочався дуже пізно – тільки через шість років після авіакатастрофи. Як на мене, це несправедливо. Війна Росії проти України – це дуже несправедливо, цього не повинно було статися. Так само не повинні були загинути ці люди. Багато чого у цій війні не повинно було бути. Але воно вже сталося, і на це має бути адекватна реакція.

17 липня – мій день народження. Тому я дуже чітко пам’ятаю, як ця авіакатастрофа сталася у 2014 році. У 2016 році я почала працювати над сценарієм фільму. Я слідкувала за інформаційним полем увесь цей час, і я розуміла, що фокус уваги зміщується – "люди вже загинули, навіщо ворушити ці рани?". Такі думки неодноразово доводилося чути в Європі: усе якось там вирішиться саме собою, сепаратисти розберуться з місцевим населенням, не варто знову все ворушити.

А відповіді мають бути. Чому так сталося, що зброя потрапила на територію незалежної держави і була використана проти цивільного літака? За це ж хтось має відповідати? Мене непокоїло ставлення Європи до українців як до "дивних людей", які десь там живуть і між собою не можуть розібратися, і те, що відбувається, не дуже сильно стосується європейців.  Якраз катастрофа MH17, в якій жертвами війни стали європейці, для мене – міст до розуміння, що ніхто не є зараз "дивною людиною".

Світ максимально глобалізований. І в межах глобальної безпеки ми всі залежимо один від одного. Погляд на Росію як країну, яка втихомириться й відмовиться від агресивних намірів – а я говорю про 2014 рік – мені видавався дуже недалекоглядним. Ми зараз розуміємо, що це країна-терорист, дуже небезпечна країна з дуже небезпечною політикою, з дуже небезпечними амбіціями.

А чому власне назва "Клондайк"? Адже метафорично – це місце, сповнене скарбів?

Я особисто дуже хотіла, щоб фільм вийшов за межі України та Європи, щоб був глобальним. Це правда, Клондайк у нас асоціюється з "золотою лихоманкою" в США. Наш фільм - про лихоманку війни. Землю лихоманить війною.

Крім цього, для мене це ще про відповідальність кіно і сектору розваг за те, який герой створений на екрані. Я вважаю, що вік "золотого Голлівуду", коли ми дивилися фільми про ковбоїв, про людей зі зброєю, створював захоплення агресією. Згодом це виховувало покоління, для яких агресія, захоплення зброєю стало символом мужності, життєвих досягнень, збагачення і навіть своєрідної американської мрії: приїздять люди зі зброєю, вбивають місцеве населення і шукають золото. Тому для мене це була багатошарова назва.

Зйомки відбувалися в Україні? Що було найскладнішим на знімальному майданчику?

Так, знімали в Україні – в Одеській області. Це моя вже четверта робота і я дуже добре розуміла, які будуть виклики. Коли робиш фільм на такому емоційному рівні заглиблення, дуже важливо, щоби група була світла, емоційно легка, вміла сміятися, коли це можливо, і мала заточений мистецький смак. Коли я уявно формувала групу свою, всі ці критерії були для мене надзвичайно важливими. Стався коронавірус, карантин, і так вийшло, що найкращі професіонали, які є в Україні, були в той час без роботи, бо ніхто нічого не знімав тоді.

У мене був супершанс знайти й отримати у себе на знімальному майданчику влітку і восени – у той час, коли зазвичай всі мають високе навантаження через величезну кількість зйомок – професіоналів із такими якостями.

У нас була дуже хороша знімальна група. Наша база – актори і команда трьох людей: режисера, продюсера і постановника. Головні ролі у фільмі виконали Оксана Черкашина (Ірка), відома глядачам за фільмом "Погані дороги", та Сергій Шадрін (Толік). На жаль, Сергій помер під час пандемії коронавірусу. І величезна заслуга нашого режисера-постановника Святослава Булаковського. Це дуже близька нашій родині людина, ми з ним знімали попередній фільм.

Поставлені мистецькі задачі, ті кадри, які ніхто не втратив, – це злагоджена робота. Десять хвилин триває дубль – і десять хвилин усі працюють на 100%. Тільки так можна зняти такий фільм. Це можна порівняти тільки з тим, як тренер випускає команду на поле: тільки вони грають 45 хвилин на 45, а ми граємо 100 днів, приміром.

Фільм "Клондайк" уже побував на 60 різних кіноподіях у світі. Чи є різниця в сприйнятті фільму глядачами різних країн?

Я скажу навіть більше: є різниця в сприйнятті фільму залежно від поточної політичної ситуації. На фестивалі "Санденс" у січні – найбільшому фестивалі незалежного кіно в США – коли ще не було повномасштабного вторгнення [Росії в Україну], наш фільм сприймався виключно як мистецький твір (фільм був відзначений за найкращу режисуру, – УНІАН). У такому ключі його рецензували й коментували. Ми зрозуміли, що досягнули своєї мети, коли в рецензіях міжнародні журналісти почали називати події на Донбасі війною. Говорили, що "Клондайк" – це не про внутрішній конфлікт, це фільм про війну на кордоні України і Росії. На початку 2022 року це виглядало досягненням, що через мистецтво ми змогли поборотися з цим "неймінгом".

Я вважаю, що однією з причин масштабної війни, яка зараз відбувається в Україні, є те, що назва подій з 2014 року була визначена неправильно. Росія вела агресивну медіаполітику і просувала у світі події як внутрішній конфлікт – це й був основний "неймінг" їхньої окупації та порушення територіальної цілісності України.

У Берліні, коли російські війська стояли на кордоні з Україною, це вже була зовсім інша прем’єра. Я бачила, що у європейців дух перехоплювало від побаченого: вони дивляться новини і ставлять питання, чи почнеться війна? А в Україні, виявляється, війна триває з 2014 року! І багато журналістів питали мою думку, буде війна, чи не буде? Я просила скоригувати їхні запитання, тому що війна вже йшла. Чи буде повномасштабне вторгнення? Для мене було очевидно, що буде. Єдине, про що я не могла подумати, що російські війська будуть в дикий спосіб бомбити з неба українські мирні міста. Була чомусь переконана, що це буде війна на землі - з наступом і намаганням вийти до моря. Ми всією групою просили журналістів у цьому контексті ставити більше питань про Україну. На той час потрібно було вивести Україну на перші шпальти видань і мала б розпочатися дискусія – що можна зробити, щоб допомогти Україні, як Україна буде протистояти Росії? Не питання – чи нападе Росія, а що буде робити Україна і як їй в цьому допомогти?

Ми отримали на кінофестивалі в Берліні приз глядацьких симпатій. Всі, хто бачили фільм, погодяться, він – нелегкий до перегляду. Значить, ми змогли викликати симпатію до героїв, бо без цього немає симпатії до фільму. Співпереживання у європейських глядачів присутнє, коли вони дивляться "Клондайк".

Режисерка з українськими журналістами в Приштині / фото Вікторії Кайдаш

А далі?

Потім було багато показів у різних країнах, на різних материках, і всі вони дуже різні. Від консервативних, емоційно закритих показів, як, приміром, у Швейцарії - коли глядачі сиділи до кінця титрів і мовчали, ніхто не аплодував, ніхто не йшов, і тільки за 10 хвилин могли ставити питання режисеру,  до емоційно теплих залів, як у Сараєво - де глядачі теж пережили війну, мають посттравматичний синдром, але могли сміятися з усіх сімейних розбірок головних героїв. Їхня реакція разюче відрізнялася від інших європейських країн.

Бразилія й Таїланд, які першими придбали права на фільм, – це країни з імперською травмою, у них є такі ж проблеми, бо ми говоримо не тільки про конфлікт між Росією та Україною, а більш глобально – конфлікт місцевого населення та завойовників. Бо конфлікти між тими, хто хоче жити мирно, і тими, хто приходить зі зброєю, завжди існували, і схоже, надалі будуть тільки масштабуватися.

Фільм "Клондайк" обраний Українським Оскарівським комітетом представляти цього року Україну на премії "Оскар". Які ваші очікування від найпрестижнішої кінопремії?

Серед тих фільмів, які виявили бажання позмагатися на цій кінопремії, Український Оскарівський комітет обрав "Клондайк". Я дуже їм за це вдячна. Як на мене, це правильний фільм для цього року. Оскільки кінокартина створена у співпраці Україна-Туреччина, то, скажімо, якби Україна не захотіла вибрати цей фільм, у нас була би спроба зробити це від Туреччини. Але комітет своїм рішенням зробив фільм українським і мені як режисеру підтвердили, що таке кіно потрібне Україні. Вони його підтримали, і це дуже важливо.

Зараз ми боремося за "шорт-ліст", це перша, як називають у США, "Оскарівські перегони". Це ніби на іподромі, коли люди ставлять на коней - який добіжить. Так і з фільмами. Зараз нам потрібно "добігти" до переліку п’ятнадцяти фільмів. А далі є п’ять – це вже номінація, величезне досягнення. Ми змагаємося в категорії "найкращий міжнародний повнометражний фільм" – це має бути фільм не англійською мовою.

Як фільм популяризується, адже, щоб отримати відзнаку, він має бути відомим?

Зараз фільм активно демонструється в Азії. На початку жовтня я представляю фільм "Клондайк" у Лондоні. Це великий форум BFI London Film Festival, який є у фокусі академіків Американської кіноакадемії. Потім у нас буде показ на Одеському кінофестивалі, який цього року проходитиме у Варшаві. Далі – вихід в прокат в Україні.

Для компанії-прокатника це дуже сміливий крок зараз. І ми, і вони вважаємо, що час цього фільму для України настав. І дуже добре, що в цей час буде відбуватися промокампанія в Штатах для академіків Американської кіноакадемії. Ми хочемо зробити так, щоб максимальна кількість академіків подивилися "Клондайк".

Серед тих фільмів, які виявили бажання позмагатися на цій кінопремії, Український Оскарівський комітет обрав «Клондайк» / фото зі сторінки в ФБ Марини Ер Горбач

Тобто українські глядачі теж подивляться "Клондайк"?

Паралельно з академіками Американської кіноакадемії в українців буде можливість подивитися фільм у кінотеатрах. Це так, як я для себе й мріяла. Це прибирає комплекси меншовартості, мовляв, спочатку мають подивитися за кордоном, а потім колись дійде черга і до українського глядача. Очікується, що фільм вийде в прокат у листопаді.

Час фільму настав, і сподіваюся, що ті глядачі, які вірять у терапевтичну силу мистецтва, до нас завітають. Я розумію, що багатьом зараз хочеться забути про війну, але будуть й інші. Мені хочеться, щоб це був фільм не на один рік. Іноземці часто йому бажали довгого мистецького життя, і я зрозуміла, що це те, чого і я бажаю "Клондайку": щоб він не був фільмом в архіві, а був маркером нинішнього року.

Коли працювали над фільмом, чи думали про його зіркову долю – міжнародні відзнаки та змагання за премію "Оскар"?

"Оскар" – це дуже важливо для пошуку глобального глядача. До фільму більша увага, його хочуть більше показати, у нього довше життя – не рік, а набагато більше. Різними фестивалями він може два-три роки мандрувати.

Коли ми робили "Клондайк", то у нас було відчуття, що ми маємо встигнути. Знімали у "коронавірусний" 2020-й рік саме з таким відчуттям. У 2020 році я не могла сказати: "Друзі, у 2022 році буде війна і нам потрібно встигнути". Такого не було. Але було відчуття, що ми маємо все зробити – не можемо, приміром, відкласти зйомки на рік.

І була надзадача, яку я проговорювала своїй групі. Мова про те, що з’являється багато фільмів про війну в українському кінематографі. І буде такий час, що це може сприйматися як кон’юнктура. Але болючих тем ще багато, тому ми маємо створити мистецький твір, до якого був би першочерговим саме інтерес з точки зору кіномистецтва, а потім, через авторський погляд і мистецьку реалізацію, можна було б доносити наші меседжі про війну. Фокус був саме на мистецьке висловлювання.

Я дуже вболіваю за український кінематограф. Я знаю, як багато талановитих, яскравих, сміливих авторів зараз є. Але кінематограф – це дуже дорого / Марина Ер Горбач, фото з її сторінки в ФБ

Чи плануєте надалі працювати з темою війни?

Я не планую більше працювати з темою війни, але наразі очевидно, що це така велика й серйозна тема, уникнути якої українським кіномитцям не вийде. Навіть якщо я буду робити дитяче кіно про дружбу, так чи інакше мені не уникнути розуміння, що глядач вже зараз такий, що пережив війну або переживає, або знає про неї з розповідей очевидців. Можливо, мої наступні фільми не будуть безпосередньо стосуватися війни, але уникнути її у мене не вийде.

Чи змінить війна український кінематограф, адже можна припустити, що не тільки українці зніматимуть кіно про ці події?

Я дуже вболіваю за український кінематограф. Я знаю, як багато талановитих, яскравих, сміливих авторів зараз є. Але кінематограф – це дуже дорого, це про бюджети, в першу чергу.

Коли ми їздимо по різних міжнародних "пітчингах" (заходи з презентацією кінопроектів задля пошуку інвесторів, – УНІАН), я чую від партнерів, що в Росії вже зараз вливають величезні бюджети в кіновиробництво. І вони вже почали знімати про своїх "визволителів", причому знімають у різних жанрах. Варто очікувати появи авторських артхаусних фільмів про те, як "невинних людей послали на війну й у них не було вибору". І навіть у когось вони будуть викликати співпереживання і співчуття…

Я думаю, Офіс президента України, зважаючи, що там люди з кіношним минулим, зараз дуже правильно робить, запрошуючи в Україну світових зірок. Важливо, щоб світові зірки знімалися потім у фільмах, які будуть створені про нашу війну. І вони будуть, це 100%. Я вже читала два готові кіносценарії про Маріуполь, написані не українцями, і з підтвердженими кінозірками високого рівня, які готові в них зніматися. Робота ця відбувається. Не варто думати, що всі сидять та чекають, коли українські автори напишуть, а режисери знімуть про війну. Світ розуміє, що це дуже "гаряча" тема.

Інше питання: як вберегти в цьому наративі українські авторські голоси й українську індустрію? Адже може так статися, що Україна просто перетвориться на локацію для зйомок. Війна точиться через те, що ми хочемо бути самостійною й визнаною нацією – і ми є такою! А культура і мова є одними зі складових національної самоідентифікації. Тож без національного кінематографа, без авторів, без режисерів важко говорити про самостійну індустрію.

Приміром, Німеччина має багато копродукційних проектів, які показують на фестивалях, які виходять у прокат. Вона є економічною частиною цих проектів, але їх не знімають німецькі автори і виникає питання: де німецький кінематограф? Навіть попри те, що вони інвестують значні кошти. Культура – це ті люди, які народжені тут або належать Україні, і без них українського кінематографа бути не може.

Це виклик під час війни?

Так, це великий виклик, бо у держави немає бюджету. На нашому прикладі – ми представляємо фільм, який вибрала Україна, але держава жодним чином не допомагає його промотувати, бо зараз не має такої можливості. Як продюсери, ми самостійно цим займаємося, і не маємо жодних претензій. Ми розуміємо ситуацію.

Молоді режисери і немолоді, кіноіндустрія в цілому – це теж великий виклик: як вберегти все, що було зроблено останнім часом.

Ірина Синельник

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся