Розчарування в Ющенкові не розсіяло «помаранчевий вірус»

З обранням нового парламенту і неминучістю формування коаліційного уряду українська політична культура розкрилася цілковито... Реакцію Ющенка можна назвати водночас розумною і розпачливою...

Розчарування публіки в Ющенкові спричинило до перегрупування помаранчевих сил.

З обранням нового парламенту і неминучістю формування коаліційного уряду українська політична культура розкрилася цілковито. За виміром нинішніх норм пострадянського простору, в Україні виявилися два разючі феномени: достеменно демократичний вибір між повнокровними альтернативами та впевнений в собі електорат, здатний швидко скарати і не так швидко приймати все на віру. За євроатлантичними нормами сьогоднішнього дня, всіх «критеріїв» було дотримано. На цьому грунтується вердикт колишнього американського посла в Україні Карлоса Паскуаля: «Україна увійшла до основного русла європейської політики».

Проте ці сучасні стандарти можуть нас дезорієнтувати. Справжній урок виборів 26 березня на Україні полягає в тому, що Україна повертається до самої себе: до своєї традиції децентралізації, плюралізму, недовіри до влади і водночас відрази до абсолютизму та до рис і недоліків, що випливають з цієї спадщини: компромісу, торгу, маневрування, маніпулювання і прагнення відхилитися від чіткого вибору. «Нові» координати української політики - обмежена президентська влада, сильніший парламент, вимогливий електорат і дослідницькі ЗМІ - більше відповідають старим обставинам. І тому вони навряд чи зміняться. Відтак ніхто не повинен очікувати того, що в Росії й на Заході називають «чітким політичним курсом». Курс з властивими йому особливостями там з`явиться, проте навряд чи він влаштує технократів у Брюсселі і геополітиків у Кремлі. І там і там настав час деякого збентеженння і великих роздумів.

Російські роздуми повинні виходити з тези, яка вже стала незаперечною: «Україна - не Росія». Розчарування публіки в Ющенкові не розсіяло «помаранчевий вірус». Скоріше воно спричинило перегрупування помаранчевих сил. У першому раунді виборів 2004 року, тобто задовго до президентства Ющенка і відповідних розчарувань, за Віктора Януковича було віддано 36,31% голосів. 26 березня 2006 року він одержав 32,1%. У третьому раунді виборів 2004 року, коли Янукович представляв усіх “синіх”, він добився 43%. 26 березня 2006 року загальна чисельність усіх “синіх”, включно з тими, хто не подолав 3-відсоткового бар`єра та колись могутньою Комуністичною партією, яка нині одержала тільки 3,66%, - становила ті ж таки 43%.

Перше, з чим доведеться змиритися Кремлю, то це з усвідомленням того, що Партія регіонів є не природженою партією влади на Україні, а виразно регіональною силою. Ще важчим буде для нього порозумітися з політичними силами, які становлять більшість в Україні, - силами, які не вважають, що українці і росіяни - єдиний народ, а виходять з того, що це різні, хоч і близькоспоріднені, народи. Шлях до взаємодії з цими силами йде не через акцентування «спільної» історії та спадщини, а через визнання й повагу того, що робить Україну Україною. Проте, оскільки цей процес вже відбувається, виникне спокуса змінити братерство на «прагматизм», витлумачений як жорсткість. Необхідно утриматися від такої спокуси, оскільки завжди, коли російські політики піддавалися їй, результати сильно відрізнялися від того, що вони чекали.

Дуже швидко значущість цих принципових положень виявиться на практиці. Якщо Юлія Тимошенко повернеться в прем`єрське крісло, вона може відмовитися від газової угоди від 4 січня. Якщо вона зробить це, то для Кремля поганою новиною стане підтримка її дій широкими підприємницькими колами Східної України. А доброю новиною буде те, що вона не зможе зробити цей чи інший сміливий крок без підтримки парламенту. У цих незручних, але не обов`язково невигідних умовах Кремлю було б корисно стримати власну версію прагматизму, яка спирається на «тверде дотримання національних інтересів», і додати частку прагматизму західного штибу, який орієнтований на розумний підхід і спроби сумістити власні національні інтереси з обгрунтованими інтересами інших.

Як і Росія, Захід зіткнеться з ситуацією недостатньої визначеності з властивими їй проявами непостійності і суперечностей. Попри здобуття помаранчевими більшості місць у парламенті, на Україні збережеться ситуація недостатньої визначеності, оскільки приналежність до помаранчевих не зумовлює одностайності з усіх питань, окрім прихильності демократії. Їй не дано далі замаскувати відсутність гармонії і довіри.

Президент Ющенко не був готовий до підсумків виборів, які поставили «Нашу Україну» на віддалене третє місце, проте і в її нинішньому стані без цієї партії не можна сформувати коаліцію. Реакцію Ющенка на обстановку, що склалася, можна водночасно назвати розумною і розпачливою. Пильнуючи євроатлантичні правила, він вимагає, щоб помаранчеві сили спочатку досягли згоди про формування коаліції та її політичний курс і лише після цього бралися до розподілу посад. Проте це мало кого може влаштувати. До виборів, коли Ющенко вважав, що його партія може випередити Тимошенко, він не тільки погодився з тим, що прем`єрський пост повинен бути наданий найбільш сильній партії, а й сам запропонував таке рішення.

У заяві «Нашої України» від 4 квітня зазначається, що за новими конституційними умовами пауза може тривати до двох місяців. Проте навіть якщо б вона тривала лічені дні, яким був би її результат? Згуртований уряд, президент, який надає йому підтримку, і дисциплінований парламент? У майбутньому ми зможемо розраховувати на два пункти з названих трьох. Тим часом північноатлантичним структурам слід серйозно поміркувати над тим, що вони можуть зробити, а що ні.

Захід мусить не тільки ретельно продумати це питання, а й вдатися до своєї уяви. Еліта Євросоюзу в якості орієнтирів висуває такі принципи, як дотримання ліберальної демократії, дерегулювання ринку, ведення бізнесу за правилами і фінансова стабільність. Проте українська злагода, що народжується, може бути, з одного боку, заснована на принципах ліберальної демократії, соціальної справедливості, соціального забезпечення, а з іншого - як побічний ефект від усього названого - відрізнятиметься відсутністю фінансової дисципліни, економічною невизначеністю і відсутністю довіри з боку бізнесу.

Чи повинні ці особливості консенсусу в Україні позбавляти її шляху в «європейський проект»? Чи зможе Євросоюз допомогти формуванню цієї злагоди, не кажучи вже про те, щоб його змінити, якщо він не дасть чіткого сигналу Україні, що їй будуть раді в цьому проекті, коли вона сама буде до цього готова і захоче?

Очевидно, що в НАТО позитивніше і активніше ставляться до України, ніж в Євросоюзі. Проте необхідно привести це ставлення у відповідність з реаліями помаранчевої коаліції, яка поки що не досягла одностайності щодо членства в НАТО, та країни, громадяни якої наразі не дуже прихильні до нього. Із самого початку розширення НАТО було процесом, викликаним попитом. НАТО не займається вербуванням нових членів. Чи візьме український уряд на себе ініціативу в тому, щоб добитися зміни сприйняття і настроїв публіки? Чи, можливо, імперативи політичної боротьби потягнуть подальше відкладання цього важливого завдання? Відповідь України на це питання визначить, коли Україна візьме на себе виконання Плану підготовки до вступу і чи зробить вона це взагалі, і таким чином почнеться цей процес, що несе свої вимоги. НАТО не може сама відповісти на це запитання. Росія буде неприємно здивована, якщо така спроба відбудеться.

Джеймс Шерр, старший науковий співробітник Центру дослідження конфліктів при Оборонній академії Великобританії, Кембридж

“Независимая газета”

УНІАН в Google News