Як партизани торгували з німцями

Як партизани торгували з німцями

Окупанти з сумом констатували, що Україна за лічені місяці стала «товкучкою Рейху»… Гестоповець отримав від підпільників 10 тис. крб. і закрив справу… Куди йшли німецькі гроші на освіту…

Окупанти з сумом констатували, що Україна за лічені місяці стала «товкучкою Рейху»… Гестоповець отримав від підпільників 10 тис. крб. і закрив справу… Куди йшли німецькі гроші на освіту…

Окупанти назвали Україну «товкучкою Рейху»

 «Якщо у Вас були гроші, бажано рейхсмарки, або ж царські золоті рублі, то за німецької влади, як і тепер, можна було купити все – від золота до зброї – і відкупитися від всього», – згадує роки окупації житель села Іванків (Житомирська область) Юрій Вознюк.

Професор Львівського державного університету Зарецький, переживши окупацію у Львові, відзначав: «Узагалі за гроші можна було зробити все, потрібно було тільки поділитися з німцем… Якщо схарактеризувати все, що тоді коїлося, то це були крадіжки й хабарництво. Такої системи ще ні хто не бачив». На перший погляд, спогади людей котрі пережили війну, можуть здатися дещо перебільшеними, адже німці завжди славилися своєю дисципліною, а тут пряме звинувачення в корупції. Однак архівні документи підтверджують, що в ті роки в країні «обмінна торгівля й спекуляція перебувала в повному розквіті, і те, що раніше робили євреї, у більш вдосконаленій формі продовжували «арійці»». Німці з сумом констатували, що Україна за лічені місяці стала «товкучкою Рейху».

Відразу після нападу Німеччини на Радянський Союз на його окупованій території нацисти організували новий лад зі своїми законами й порядками. Головним своїм завданням «нові господарі» вважали активну й тотальну експлуатацію захоплених земель, зокрема й українських, на благо Рейху. Як результат у країні почав спостерігатися величезний брак товарної маси, штучне підняття курсу марки відносно радянського рубля (обмін проходив за еквівалентом 1 марка до 10 руб.), нестійкість «твердих цін» на товари й послуги обумовлювали значне зростання цін, посилення інфляції та корупції, поширення спекулятивних операцій як серед німців, так і місцевого населення.

Спосіб подвоїти капітал

Однією з головних причин поширення корупції та спекуляції того часу слід вважати слабку централізацію влади. Німецькі чиновники на місцях вважали своїм обов’язком збити собі капітал, не хвилюючись про порядок і законність. Такій настрій від них досить швидко перейшов до солдат Вермахту, що прагнули заробляти гроші буквально на всьому – від продажу обмундирування (місцеве населення активно використовувало німецькі шинелі, попередньо їх перефарбувавши, як теплий одяг до зброї. Утім, найбільш поширеним способом заробітку грошей німецьких вояків були спекулятивні операції з валютою.

Схема досить проста – військовослужбовці продавали в Україні німецькі рейхсмарки за курсом один до двадцяти й пересилали їх поштою до Німеччини, де рідні вкладали їх у відповідні заклади, попередньо обмінявши за офіційним курсом один до десяти. Таким нехитрим чином їхні статки подвоювалися. Зрозуміло, що німецькому керівництву такі дії підлеглих не подобалися, адже вели до послаблення дисципліни у війську, тому вони жорстко карали винних, аж до розстрілу.

У листах додому німецькі солдати часто стверджували, що в Україні гроші буквально «валяються на вулиці» і «за короткий строк тут можна набути собі статок». Справді люди із завдатками комерсантів, коли потрапляли на українську землю, досить швидко ставали заможними, вдало провернувши кілька спекулятивних операцій, наприклад із сіллю – дуже дефіцитним на той час товаром, - за центнер якої на чорному ринку платили 1000 рейхсмарок. Або ж на продажі поношених німецьких костюмів, які в Німеччині купувалися за безцінь, а на окупованих територіях продавалися по 600 рейхсмарок за штуку.

Разом з військовими досить активно спекуляцією займалися службовці німецької державної залізниці, котрі, як відзначалося у звіті начальника київського СД за 1942 рік, «брали активну участь з українським населенням у справах на чорному ринку». Залізничники, як правило, виконували функції «човників», перевозячи дефіцитні товари.

«Рай для спекулянтів»

Спекуляція та обмін товарами пронизали буквально всі сфери життя населення на окупованих територіях і стали основним джерелом доходів більшості українців. Та якщо для німців спекулятивні операції були однією з можливостей збагачення, то для українського населення – способом виживання в ті важкі й голодні роки.

Визнаючи свої безпорадність в боротьбі з цим явищем уже восени 1942 року, німці констатувати, що «Україна стала раєм для спекулянтів». Країна перетворилася в один суцільний базар (дещо подібне нам приходилося переживати на зорі Незалежності), де торгували всі – від дітей до немічних стариків. Відомий письменник Анатолій Кузнєцов у своєму романі-документі «Бабин Яр» відзначав, що дитиною він «робив бізнес» під час німецької окупації, продаючи коробки сірників по 10 крб. за штуку і горіхи по 3 крб. за один.

На тодішніх базарах можна було найти будь-який товар. Очевидець тих подій Валентин Терно у своїх «Розхристаних спогадах про дивне дитинство» з захопленням описував асортимент товарів на столичних ринках: «Під час окупації на Єврейському базарі (колишня Галицька площа, нині площа Перемоги) можна було побачити все, окрім самих євреїв. Асортимент товарів був надзвичайно широкий – від музейних витворів мистецтва, книжних раритетів до старих солопів, кружевних панталон, поламаних віял, чашок Есмарха, замків з відсутніми ключами й ключів без замків».

Ще більше, ніж спекуляція, турбувала німців корупція, міцно вкорінена в адміністративних закладах. Особливо в цьому плані активізувалися місцеві жителі, котрі брали за свої послуги як гроші, так і продукти харчування. Тільки керівництво Житомирського квартирного відділу, за повідомленнями міської газети «Голос Волині», у вересні 1941 році за хабарі видало понад 500 квартирних ордерів місцевим жителям, у результаті окупанти, дізнавшись про ці факти, розігнали весь відділ.

Хлібним місцем у ті часи вважалися посади управителів будинків, в обов’язки яких уходив облік безробітних у будинку й надання таких даних у відділи вербування на роботи до Німеччини. Аби не потрапити в такі списки, більшість людей згодні були давати будь-які хабарі. Управителі, як правило, за помірну плату або продукти харчування могли не внести безробітного до списку. Якоїсь усталеної такси не було, усе залежало від того, як «сторони» домовляться.

А ось для бажаючих відкупитися від примусових робіт на «благо» фюрера існували чітко регламентовані неофіційні суми. Наприклад, у Харкові така послуга коштувала 500 крб., ті, хто не бажав копати окопи, мали викласти 1000 крб. Люди, що мали від 5 до 10 тисяч карбованців, могли вберегтися від відправки на роботи в Німеччину.

Відкупитися можна було навіть від Гестапо

 рейхсмаркиПарадокс, але в ті важкі часи, як і тепер, за гроші можна було відкупитися від правоохоронних органів або ж зменшити строк ув’язнення. Навіть зі зловісного гестапо, звідки рідко хто виходив живим, а особливо запідозрені у зв’язках з партизанами, за наявності певної суми й комунікабельності арештовані швидко поверталися додому.

Наприклад, житомирська підпільниця Людмила Вирвич, потрапивши до казематів місцевого гестапо, уникла неминучої смерті завдяки підкупу слідчого, що вів справу. Гестоповець отримав від підпільників хабар у розмірі 10 тис. крб. і закрив справу. Аналогічна ситуація сталася у вересні 1943 року з партизаном Троянівського району (Житомирська область) Миколою Петренком, якого при перевірці документів затримала жандармерія Троянова. Під час слідства буквально відразу гестапівці довели причетність затриманого до місцевого партизанського загону, за законами того часу йому світила смертна кара. Однак за хабар у 20 тис. крб. німецький слідчий організував так, що замість розстрілу Петренко отримав півроку в’язниці. Ці факти засвідчують самі ж підпільники та партизани у своїх післявоєнних звітах про пророблену роботу.

Підпільник дав хабара поліції, щоб знайшли його золото

Іноді жителям доводилося давати хабарі кримінальній поліції, аби вона ретельно й безпристрасно розслідувала справи. До таких дій змушений був удатися підпільник Юрій Савченко. У своєму звіті за 28 січня 1945 р. він зокрема відзначав, що продавши корову на місцевому базарі за 40 крб. золотом, він разом із дружиною зайшов у міське кафе пообідати, і тут його обікрали. Засмутившись, він звернувся в поліцію міста по допомогу, але начальник поліції, зі слів потерпілого, натякнув, що гроші вони можуть знайти в найкоротші строки за умови, що він і його заступник отримають від заявника «певну суму на могорич» за виконану роботу. Давши начальникові поліції паперових 100 крб., а заступнику 500 крб., Савченко буквально на наступний день отримав своє золото.

Загальновідомо, що на початковому етапі зародження радянського партизанського руху в Україні «народним месникам» не вистачало зброї та вибухівки. Вихід зі складної ситуації партизани знаходили по-різному – відшукували боєприпаси на місцях боїв, крали їх в німців чи поліцаїв, відбивали силою, нападаючи на невеличкі пункти поліції. Водночас із цими способами поповнення арсеналу активно скуповували зброю в окупантів. Про купівлю вибухівки за золото пише у своїй книжці «По той бік фронту» Герой Радянського Союзу Антон Бринський (керував партизанським загоном особливого призначення РУ ГШ Червоної Армії в Рівненській області). Автор відзначає, що провести таку операцію можна було виключно за дорогоцінний метал. Це саме відзначала у своїй розмові з представниками влади від 22 листопада 1946 року підпільниця Кузенко (Черкаська область). З її слів, один із партизанських зв’язкових (прізвище не вказала ) часто купував у мадярів зброю за радянські гроші.

Куди йшли німецькі гроші на освіту

Буденним явищем у період окупації вважалися фінансової махінації та неоправдані розтрати. Так, керівник київського СД в одному зі своїх донесень за 1942 рік відзначав, що після перевірки столичного «Універмагу» було виявлено комерційні махінації та великі розтрати. Перед цим, у кінці 1941 року, німці розігнали весь київський відділ фізкультури та спорту через розкрадання виділених коштів. Така ж доля спіткала столичний відділ освіти.

Загалом фінансові махінації з виділеними коштами на освіту активно проводили в життя як українські чиновники, що працювали в окупаційних установах, так і німці. Підтвердженням цього є річний звіт відділу освіти Черняхівського району (Житомирська область) за 1942-1943 навчальний рік. З аналізу документу видно, що схема розкрадання коштів була така: у районі організувалося кілька «липових» шкіл, а виділені кошти на їхню роботу й зарплату вчителям ділило між собою керівництво відділу. Відповідно до згаданого документа такі школи в 1942 році в Черняхівському районі «працювали» в селах Вишпіль (85 дітей), Зороків (80 дітей), Мала Горбаша (40 дітей), Іванків (45). Про те, що освітні заклади в цих селах у період окупації не працювали, засвідчили опитані нами жителі населених пунктів, хоча на папері вони були. Для більшої правдоподібності освітянське керівництво фіксувало реальну кількість дітей шкільного віку й надавало документи з підписами про отримання вчителями зарплати.

У свою чергу, німецькі чиновники за таким самим сценарієм розкрадали кошти, виділені для відкриття шкіл «фольксдойче» ( для етнічних німців, що проживали за межами Рейху). В одному з документів, присвяченому питанням освіти в Житомирському генеральному окрузі, ідеться про наявність на території округу 122 шкіл для «фольксдойче», насправді ж ця цифра була завищена принаймні удвічі (за повідомленнями окупаційної преси, таких закладів нараховується близько шістдесяти). Враховуючи намагання нацистів організовувати освітні заклади для „фольксдойче”, можемо припустити, що кошти вони виділяли на роботу всіх 122 навчальних установ.

Ось що писав відомий український історик Іван Крип’якевич (під час окупації проживав у Львові): «Німецька адміністрація була надзвичайно продажна. Її можна було легко купити. Як треба було провести якусь книжку через українське видавництво, то перш за все треба було звернутися до урядовця-німця і пити з ним всю ніч. І тільки після цього можна було чекати згоди цього німця».

…Під час відступу з України більшість німецьких чиновників вважала за потрібне спалювати або залишати всю фінансову документацію радянським військам, аби вона не потрапила до рук контролерів і щоб всі ці діяння не було викрито.

Володимир Гінда, історик

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter