Перспективи Митного союзу: росіяни мають українських можновладців за бовдурів?

Чи варто пишатись обсягом товарообігу з Росією й наводити його як аргумент на користь тіснішого співробітництва?..

Віктор Янукович і Володимир Путін

Останніми днями в ЗМІ активно обговорюють мету приїзду в Київ прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна. Як відомо, керівництво України примудряється одночасно вести активні переговори і про приєднання до зони вільної торгівлі з ЄС, і про вступ до Митного союзу, у який зараз входять Росія, Білорусь та Казахстан. Завдання Путіна – переконати українських можновладців відмовитися від європейської перспективи та приєднатися до євразійського союзу на чолі з Росією.

Суспільству залишається лише гадати, який вибір зробить керівництво України, передусім президент України Віктор Янукович.

За останні 20 років це, мабуть, поки що найменш прогнозований у своїх вчинках президент. Історія з підписанням харківських домовленостей засвідчила, що в нинішніх керманичів України доволі своєрідне усвідомлення власних цілей та механізмів їх досягнення. Рік тому, максимально утаємничивши хід переговорів, вони провели такий собі обмін суверенітету України на газові преференції, котрі, як стало згодом зрозуміло й самим українським можновладцям, насправді нічого не дають українській економіці. Знижка в 100 доларів на кожній тисячі кубів виявилася доволі умовною. Залишивши незмінною формулу, за якої Нафтогаз закуповує газ у Газпрому, ціна на нього для України все рівно залишатиметься вищою, ніж у Європі, а плата за транзит газу – у рази меншою. І це при тому, що ця так звана знижка, насправді, є платою Росії за перебування її Чорноморського флоту в Криму після 2017 року. Отже, російським керівникам тоді вдалось і газові домовленості зберегти у дуже вигідному для Росії вигляді, і подовжити фактично на безоплатній основі оренду на 25 років понад 16 тисяч гектарів українських земель. Ну а українські можновладці показали, що є не дуже далекоглядними та професійними й навіть торгуватись як слід не вміють. Представляючи інтереси перш за все олігархічного експортоорієнтованого сировинного капіталу, вони розглядають Україну лише як територією, де заробляються гроші. Та навіть виходячи з цього, вони тоді не змогли правильно оцінити значення України для Росії як найбільшого покупця та транзитера російського газу, а також справжню ціну оренди земель та акваторії Чорного моря, які займає ЧФ Росії.

Ураховуючи все це, прогнозувати результати майбутніх переговорів між керівництвом України та Росії, не берусь. Можемо лише сподіватися, що українське керівництво стало більш досвідченим, адже в нього був час оцінити наслідки своїх рішень.

Є сенс проаналізувати, що доброго та поганого несе навіть не стільки Україні, скільки великому бізнесу та сьогоднішнім українським можновладцям вступ у Митний союз, відмова від зони вільної торгівлі з ЄС та взагалі європейського напрямку розвитку України.

Отже, головними перевагами приєднання до Митного союзу проголошується ймовірність суттєвого збільшення обсягів виробництва та товарообігу між країнами, котрі входять до нього, а також встановлення цін на газ для українських споживачів на рівні, що отримують його росіяни.

Наскільки можуть виправдатися сподівання тих, хто бачить позитив у приєднанні до Митного союзу?

Що продаємо і що купуємо

Фундаментальним аргументом на користь російського вектора розвитку України називають той факт, що за підсумками, наприклад, 2010 року частка країн ЄС у зовнішньоторговому обігу України становила 29,6%, при цьому більшу частину, 40,2%, займає торгівля з країнами СНД. Тобто країни СНД є найбільшим торгівельним партнером України, і з цим не поспориш. Але що стоїть за цими цифрами?

Треба поглянути на структуру українського імпорту-експорту.

Кожна країна намагається більше експортувати товарів та послуг і менше імпортувати. Експорт – це насамперед робочі місця всередині країни, прибутки національних підприємств та доходи державного бюджету. Імпорт – навпаки, робочі місця для іноземних робітників і прибутки для зарубіжних компаній та бюджетів інших держав.

Ураховуючи цю важливу обставину, наведу деякі цифри зовнішньоторговельної статистики. Сальдо зовнішньої торгівлі України торік, як і всі решта 6 років, є від’ємним і становить мінус 9,3 млрд. дол. З країнами СНД Україна має від’ємне сальдо на загальну суму мінус 7,95 млрд. дол., у тому числі з Росією – мінус 8,8 млрд.

Чому ми маємо такий великий обсяг торгівлі й таке велике негативне сальдо в торгівлі з країнами СНД?

Найважливішим складником української зовнішньої торгівлі є імпорт енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – 19,6 млрд. дол. З них нафта сира (включаючи газовий конденсат) сягає 4,2 млрд. дол., газ – 9,4 млрд. Ці дві товарні позиції на загальну суму 13,6 млрд. дол. стовідсотково імпортувалися з Росії.

Про що це свідчить?

По-перше, третина українського імпорту – це енергоресурси. Українська економіка фантастично енергозатратна. Тому без скорочення споживання енергоносіїв нам не вдасться кардинально покращити структуру зовнішньої торгівлі, незалежно від того, куди рухатиметься Україна.

По-друге, ми імпортуємо нафту і газ з одного джерела, що порушує фундаментальні принципи енергетичної незалежності будь-якої держави. До речі, ще маємо згадати про повну залежність України від постачання з Росії ядерного пального для українських ядерних блоків.

Для всіх наших державних діячів має бути очевидним, що без диверсифікації джерел енергоносіїв Україна залишатиметься дуже вразливою та залежною від волі та бажань держави-постачальника. Це стосується всіх сфер життя країни і всіх бізнесменів, навіть таких великих, як нинішні можновладці.

Нагадаю, що основним принципом енергетичної стратегії, наприклад держав Євросоюзу, є такий рівень диверсифікації джерел енергоресурсів, коли з одного зовнішнього джерела надходить не більш як третина їх загального обсягу.

По-третє, якщо вилучити з розрахунку дві товарні позиції (нафту і газ), то виявиться, що імпорт з Росії становить 8,6 млрд. дол. І її частка в загальному товарообігу України буде значно скромнішою і дорівнюватиме лише 19,6%. Якщо допустити, що ми не зменшили енергопостачання, але відповідно до принципів енергетичної безпеки почали отримувати з Росії лише третину енергоносіїв, то навіть у цьому разі її частка в загальному товарообігу України становила б усього 23,6%.

Отже, не варто пишатись обсягом товарообігу з Росією та країнами СНД й наводити його як аргумент на користь більш тісного співробітництва. Такий розмір товарообігу відображає в цьому випадку не позитиви співробітництва, а суттєві вади української економіки та економічної політики Української держави.

Український же експорт без будь-яких преференцій з боку Росії, а доволі часто навпаки, за її активної протидії, значною мірою складається з продукції машинобудування та продуктів харчування.Обидві ці товарні групи є конкурентоспроможними на ринку РФ та інших країн СНД навіть за нинішньої системи регулювання торгівельних відносин.

Потрібно мати на увазі ще й таке. Російський ринок залишається цікавим для українських виробників. Але, по-перше, рівень корупції там не менший, ніж в Україні, а тому на справедливу ринкову конкуренцію там сподіватися можна далеко не завжди. По-друге, комерційна діяльність на тому ринку політично залежна як ніде у світі, тому бізнес доволі часто приймає рішення виходячи не з економічної доцільності, а з вимог влади щодо того, з ким не дозволяється мати справи. Тому вважати російській напрямок виробничої та торговельної співпраці таким уже перспективним навряд чи слід.

Найуспішніший у світі інвестор мільярдер Ворен Бафет сказав дуже влучно: «Якщо хтось почує, що я інвестую в Росію, це означатиме, що мене викрали терористи».

Чи буде дешевший газ

Найбільшим вагомим пряником, яким Росія намагається відвернути Україну від європейського напрямку, вважається газ. Мовляв, приєднавшись до Митного союзу, українські споживачі отримуватимуть газ за цінами російського внутрішнього ринку та щорічно економитимуть майже 8 млрд. дол.

Але, по-перше, якщо вас обдурили один раз, як це було в Харкові, то не потрібно уподібнюватися до ведмедя з російської казки про шахраюватого російського мужичка та простуватого ведмедя. Не варто довіряти обіцянкам тих, хто має давню ментальну традицію ошукувати своїх партнерів.

Очевидно, що Росія не збирається робити подарунки українським можновладцям і не дотуватиме українських споживачів дешевим газом. Щонайменше вона вимагатиме за це отримання контролю над українською газотранспортною системою та газосховищами. Крім того, російський уряд матиме можливість протягом одного-двох років суттєво підняти рентну плату за газ, що видобувається в Росії, з одночасним підвищенням ціни для російських споживачів до європейського рівня. А отримані додаткові доходи від рентних платежів російський уряд зможе використати на доплати громадянам РФ та зменшення ставок податків та обов’язкових платежів для підприємств. І це буде абсолютно правильне рішення з боку Росії. Правда, при цьому весь ціновий тягар неминуче ляже на українських, ну й, звісно, «братських» білоруських, споживачів.

Отже, розраховувати на якісь газові подарунки від Росії було вельми недалекоглядно. Потрібно не випрошувати якісь газові преференції від Газпрому, а, по-перше, почати масштабні заходи енергозбереження, і вже з цього року, по-друге, вимагати, зокрема й через Стокгольмський суд, змін умов контрактів на постачання газу та його транспортування по Україні й приведення їх у відповідність до європейських умов.

Що буде з СОТ та європейським напрямком

Ухвалюючи рішення про приєднання до Митного союзу, українські керівники не можуть не зважати на протиріччя зобов’язань, які взяла Україна при вступі до СОТ, та умов дії Митного союзу. Як повідомляється в ЗМІ, російські переговірники взагалі пропонували українській стороні вийти з СОТ, а потім Росія забезпечить повторне входження України туди на більш вигідних умовах. При цьому, мовляв, Росія компенсує Україні втрати від такого рішення.

Якщо така пропозиція справді озвучувалася, то це свідчить про те, що росіяни справді дуже невисокої думки про розумові здібності українських посадовців, чи, просто кажучи, мають їх за бовдурів.

У Росії та Україні різні типи економіки та структура експорту-імпорту. За даними Росстату, російський експорт у 2010 році на 84 відсотки складався з чотирьох груп сировинних товарів і товарів з низьким рівнем переробки: енергетичні матеріали (у тому числі нафта й продукти її перегонки, кам’яне вугілля, газ природний), метали, хімія і деревина. Причому експорт енергетичних матеріалів сягнув 261,9 млрд. дол. і його частка в загальному експорті становила 66%. Зрозуміло, що енергетичні матеріали вільно продаються й купуються на світових ринках і практично жодних експортних обмежень не відчувають. Тобто переважна частина російського експорту взагалі не потребує якоїсь особливої допомоги з просування на міжнародних ринках.

Український же експорт значно більше зіштовхується з тарифними й нетарифними обмеженнями на закордонних ринках. Тому Україна була змушена під час переговорів про вступ до СОТ значно більшою мірою відкривати внутрішній ринок, аби мати менші обмеження для свого експорту.

В цих двох країнах також різна структура витрат підприємств, тому встановлення однакових умов експорту-імпорту для російської та української економіки взагалі неможливе без суттєвих втрат для однієї з них. Чи варто пояснювати, чия економіка постраждає більше в разі встановлення для України російських тарифних умов експорту й імпорту?

Не кажу вже про те, що було б, якби Україна за порадою росіян наважилася на безпрецедентний крок в історії СОТ і вийшла зі складу членів цієї організації. Зрозуміло, що українські підприємства наштовхнулись би на стіну тарифних обмежень по всьому світі за винятком держав Митного союзу. Але ж вони забезпечують лише третину українського експорту. Скільки років знадобилось би для повторного проведення переговорів і перегляду чи не з половиною членів СОТ двосторонніх умов експорту-імпорту, навіть важко уявити. А скільки б українських підприємств втратили ринки збуту своєї продукції, скільки інвесторів утекли з України й скільки відмовились вкладати в українську економіку, оцінити просто неможливо. Цей божевільний варіант навряд чи взагалі потрібно б було аналізувати, якби його абсолютно серйозно не пропонували українській стороні росіяни.

Чи спроможна Росія бути інвестором та кредитором України

Українські олігархи, у тому числі й ті, що представлені в сьогоднішній владі, вочевидь не можуть також не замислюватися над питанням кредитів та інвестицій в українську економіку. Отримані ними переважно за безцінь промислові підприємства потребують капітальної реконструкції та модернізації, на що потрібні десятки мільярдів доларів інвестицій та довгострокових кредитів. Де їх брати?

Зміна зовнішньополітичного й зовнішньоекономічного вектора розвитку України та відмова від євроінтеграції зробить залучення кредитів та інвестицій з європейських країн і США справою малоперспективною. Чи зможе Росія замінити Україні всі західні країни?

По-перше, Росія сама потребує західних інвестицій.

По-друге, ціна ресурсів об’єктивно не зможе бути нижчою, ніж це можуть запропонувати європейські й американські інвестори.

По-третє, враховуючи політичний складник діяльності російського великого бізнесу, не можемо сподіватися, що надані інвестиції не будуть пов’язані з бажанням отримати контроль за стратегічними українськими підприємствами.

По-четверте, українські підприємства потребують не тільки кредитів та інвестицій. Їм потрібні новітні технології та новації, які можуть дати точно не росіяни.

Отже, російській вектор економічного розвитку України є абсолютно безперспективним не тільки для України в цілому, а й для вітчизняних олігархів.

Чи матимуть українські можновладці спокійне, передбачуване майбутнє

Розворот зовнішньополітичного напрямку розвитку України має ще один важливий аспект.

Митний союз є об’єднанням держав з недемократичною моделлю управління. Вочевидь українському керівництву до вподоби модель, яку ми спостерігаємо в Росії, Білорусі, Казахстані. Зрозуміло, вона на певний час дає змогу зберігати монополію влади в руках окремих олігархічних груп з відповідним їх збагаченням.

Але, як показують події останніх місяців, такий шлях не може привести до економічного піднесення. Народи країн з авторитарними режимами не будуть довічно плазувати перед своїми керманичами. Час неефективних корумпованих режимів у сучасному світі невпинно спливає. Утримати владу за рахунок поліцейського тиску та ідеологічного обдурювання стає дедалі важче, навіть при наявності великих сировинних ресурсів, які дають змогу задобрювати громадян.

І проблема не тільки в тому, що Україна не має таких сировинних можливостей і не зможе стримувати народ від протестів. Такі режими просто не можуть забезпечувати впевненість у завтрашньому дні для тих, хто перебуває при владі. Тобто така модель не дає гарантій для спокійного майбутнього як самих можновладців, так і їхніх родин. А якщо відбудеться соціальний вибух і доведеться тікати з країни, то може статися, що й тікати нікуди – багатомільйонні статки не допоможуть.

Сьогоднішні керманичі країн Митного союзу інтелектуально та морально відстали від громадян власних країн. Населення від них просто втомилося. І те, що на виборах за них голосують 70, 80 чи навіть 90 відсотків виборців, не повинно вводити в оману. Соціальний вибух насправді може статися в будь-який момент. Так, у березні в одному з російських видань була опублікована стаття «Вони втомили».  За лічені дні її передрукували сотні Інтернет-сайтів і перечитали мільйони громадян РФ – з валом позитивних відгуків.

Російській авторитарний режим уже не гарантує ні росіянам, ні самим російським керманичам спокійного, передбачуваного майбутнього. А розраховувати, що зміна влади в Росії відбудеться без бунту – безглуздого та нещадного – не доводиться. При чому ця дестабілізація Росії безперечно зачепить Україну.

Чи варто в цих умовах українським олігархам та українській владній еліті так пов’язувати своє майбутнє з режимами, котрі не мають передбачуваного спокійного майбуття, - питання скоріше риторичне.

 Борис Кушнірук