Найвища людина у світі Леонід Стадник розповів УНІАН, що для нього є проблемою номер один

“Я вже не хочу міряти свій зріст. Офіційно він залишився на позначці 2 метри 53 сантиметри. Але я ще підріс, бо почав ударятися головою об гілки, об які раніше не бився...”

“Я вже не хочу міряти свій зріст. Офіційно він залишився на позначці 2 метри 53 сантиметри. Але я ще підріс, бо почав ударятися головою об гілки, об які раніше не бився...”

У той час, поки так звана «політична еліта» живе своїм життя, маленькі українці живуть своїм. А маленький і водночас найбільший українець у світі Леонід Стадник узагалі живе окремим життям, яке і звичайному маленькому українцю, і політику мало зрозуміле.

Леоніду Степановичу недавно зробили операцію на головному мозку – видалили пухлину, яка сприяла виробленню гормону росту. Тобто у свій 41 рік він ще продовжував рости. Кілька років тому його ріст зафіксували на позначці 2 метри 53 сантиметри, після цього він навідріз відмовляється мірятися. Як можна було зрозуміти зі спілкування з паном Леонідом, це тому, що його ріст вже надто йому дошкуляє і є для нього проблемою номер один. У той час як інші велетні, наприклад, турок Султан Косен (247 сантиметрів заввишки) залюбки фотографується, прагне потрапити в Книгу рекордів Гінесса, Леоніда Стадника його унікальність, м’яко кажучи, не тішить. «Я просто хочу спокою і хочу бути здоровим», – каже він.

Леонід Степанович живе з мамою і рідною сестрою. Мама часто хворіє на ноги, сестра – на групі інвалідності. Він сам поки що теж не найкраще почувається: зір після операції відновлюється повільно (пухлина тиснула на зорові нерви). Та пан Леонід не перестає вірити, що все буде добре і він незабаром добре бачитиме.

З паном Леонідом годинами можна говорити про його захоплення – садівництво… Сидячи посеред власноруч вирощеного виноградика у своэму селі Подолянці, що на Житомирщині, Леонід Стадник, розповів нам, чим зараз живе і про що мріє.

У кінці нашої розмови Леонід Степанович попросив через УНІАН висловити подяку лікарям, кухарям, медсестрам і санітаркам лікарні Феофанія за чуйність і доброту, де йому робили операцію. Подякувати, зокрема, хірургам, які його оперували: Олександру Возняку, професору Колдвелу, лікарю Роману Іллюку, головному лікарю Феофанії Ігорю Семенову, Зіновію Митнику. Також Леонід Стадник не забуває про подарунок екс-президента Віктора Ющенка – автомобіль, завдяки якому їздить, куди йому потрібно.

Пане Леоніде, як ви дізналися, що вам потрібно робити операцію?

Це все сталося волею Божою… До мене щороку приїжджає мій друг Джим з Америки. Він доктор медицини в США. На початку травня цього року він знову приїхав. І коли ми щоразу відвозимо Джима в аеропорт «Бориспіль», то обов’язково заїжджаємо в «Євролаб» (там ще при Вікторі Ющенку мені дали стовідсоткову знижку), здаємо кров на аналізи і ввечері мені вже присиляють результати. Цього разу тести крові виявилися дуже погані. І мої лікарі написали листа, що моя пухлина в головному мозку ожила, і мені потрібно негайно йти на лікування.

Було потрібно зробити МРТ, але в Євролабі цього не змогли зробити, бо я за шириною плечей не входив у їхній томограф. А у Феофанії, з’ясувалося, є такий томограф, який мені підходить.

Він мені написав листа, а в мене колись була така звичка відповідати на всі листи. Потому, як тих листів було вже надто багато, я фізично вже цього не міг робити.

А ви були в гостях у Джима в Америці?

Ні. Він запрошував, але Америка – це дуже далеко для мене. Я літаком ще взагалі не літав, боюся. Я був у Франції, Німеччині. Їздив автобусом. Мене запрошував наш виходець з України, що живе в Німеччині.

У літаку дають спиртне, щоб розслабитися і не боятися…

Я зовсім не п’ю. Ще навіть пива не пив у своєму житті. І сигарет не курив.

У вас такий принцип?

Так, це життєвий принцип.

Багато листів отримуєте?

Зараз не дуже. Може, тому, що я свого часу не встигав відповідати на них, тому багато листувачів відсіялося. Тепер в основному пишуть на електронку.

Що зазвичай вам пишуть?

Зазвичай пропонують якусь допомогу, дають поради в життєвих ситуаціях.

Було таке, що до мене зверталися фірми, просили дозволити пошити мені взуття. Я не відмовлявся, звісно. Та цей період уже минув. Потім виявилося, що дві фірми, які приїжджали до мене, конкурували одна з одною. Наприклад, приїжджають Георг Вессель з Німеччини і бельгійці того самого дня. Вони всі виробляють взуття. Мене здивувало, що вони приїхали в один день. Потім з’ясувалося, що це просто Вессель дізнався, що бельгійці їдуть, і собі швидко приїхав.

Зараз ніхто не приїжджає, але мене тоді були добре взули й одягли. Щодо цього я зараз спокійний. Ось недавно мені в Запоріжжі пошили сандалі…

Ви продовжили реєстрацію в Книзі рекордів Гіннеса?

Зараз зареєстрований турок – як найвища у світі людина. Я не хотів більше реєструватися, вважаю це недоцільним, мені від цього ні холодно, ні жарко. Щоб зареєструватися в Книзі, треба заплатити майже 400 євро, а яка вигода з цього? Жодної. Я не хочу образити Книгу рекордів Гіннеса, але вигода реєстрації в ній – річ дуже суб’єктивна. Хтось реєструється заради реклами, а я хочу спокою. Бо коли я був у Книзі, це було щось страшне, не було вільної хвилини. У будь-який час міг хтось приїхати й сказати, що він проїхав дві тисячі кілометрів і стоїть під воротами, аби зі мною сфотографуватися. Я кажу, добре, не заперечую, а воно вам навіщо, запитую. А той каже, просто для приколу... Тобто ця публічність мене була просто замучила.

Я прожив з цією пухлиною 30 років. Колись, коли її виявили, вона взагалі була не операбельна. Мене тоді відправили додому й сказали, що маю шість місяців, а може, й не маю, а я ще прожив 30 років. Потім усі ці роки пухлина то з’являлася, то зникала. Кілька років тому аналізи показали, що вона відірвалася від гіпофіза, майже вмерла і все менше продукує гормон росту. А цього року вона стала дуже активною, гормон росту збільшився у 50 разів.

Тобто весь цей час ви ще росли? Який зараз у вас зріст?

Біс його знає, я вже не хочу мірятися. Мій офіційний зріст залишився на позначці 2 метри 53 сантиметри. Після того, швидше за все, я ще підріс, бо кілька разів ударявся головою об гілки дерев, об які раніше не бився.

Чула, що у вас хобі – вирощувати виноград…

Так, у мене майже 140 сортів винограду. Сад, город – це моє хобі.

Що ви робите з виноградом, якщо вино не п’єте?

Сік роблю. Доведеться купити соковарку...

Чим ще ви займаєтеся? Дивитися новини, цікавитися політикою?

Я взагалі людина трохи принципова в житті. І один з моїх принципів – вважаю, що в політику мають іти лише ті, хто в ній ідеально розбирається. Як на мене, я слабо розбираюся в політиці, щоб робити якийсь вибір чи уподобання. Я дивлюся, констатую, але уподобань якихось нема.

Але ж ви ходите голосувати. За кого голосували на останніх виборах?

На останніх виборах голосував за того, хто зараз сидить у тюрмі, – за Луценка. Він мені імпонує своєю прямотою висловлювань.

Чи достатню допомогу отримуєте від держави?

Я маю пенсію за інвалідністю. Мені вистачає. Поки мені дозволяє здоров’я, наша сім’я займається господарством: тримаємо корову, свині, кури. Відповідно, маємо молоко, м’ясо, яйця, городину.

А якусь офіційну роботу маєте?

Ні, не працюю з 2004 року. Господарство, у якому я працював ветлікарем, закрилося.

А Віктор Андрійович після того, як вам подарував машину, заїжджав до вас?

Ні. Але я загалом поважаю його. Він – молодець, добра людина, я це відчув під час наших кількох зустрічей (остання – 2006 року). Але його добротою скористалися деякі люди не так, як потрібно.

Що ви читаєте?

Зараз загалом менше читаю, ніж раніше. Читаю книжки, періодику: про виноград, садівництво… Мої улюблені книжки – Джеймса Херіота «Про всі створіння – великі й малі», «Про всі створіння – прекрасних і дивовижних», «Про всі створіння – прекрасних і розумних», «Собачі історії».

Чи є у вас мрії?

Зараз хочу тільки одного – бути здоровим, щоб знову радіти життю й займатися своїми улюбленими справами: садівництвом, виноградарством… От вийшов сьогодні на виноградник, душа радіє, що я вже тут, але прикро, що майже нічого не бачу й не можу як слід доглянути його.

А чому виноград? Це ж не кращий варіант для Житомирської області…

Тому й виноград, що це не його територія. Не хочеться вирощувати те, що зовсім безпроблемно. Я захотів піти проти вітру, ніколи не любив легких шляхів. Хоча житомирський клімат не для винограду, але в мене з ним проблем нема, деякі кущі вже десять років добре родять.

А пасіка вас не цікавить?

Поки що ні. Можливо, з часом… Я трохи неадекватно реагую на укуси бджіл. Ні, я не маю алергії, мені просто боляче.

Мені колись Віктор Андрійович пропонував кілька вуликів, але я відмовився, потім пожалів, подумав, може варто було б спробувати, бо практично всі пасічники – довгожителі, за рахунок того, що коли копирсаються у вулику, дихають цим повітрям – з іонами прополісу.

Чи були у вас коли-небудь дівчата?

Були, але це вже було давно. Потім настав такий час, що в мене з’явилося дуже багато проблем: зі взуттям, одягом і головне – здоров’ям. Тоді я прийняв рішення, що не варто свої проблеми перекладати на чиїсь тендітні плечі й став жити сам по собі, зі своєю сім’єю.

Оксана Климончук

Фото УНІАН

УНІАН в Google News