Про це повідомляє Zaxid.net.
«Ті, хто у 90-му році були причетні до організації вікопомного ланцюга Злуки в один голос говорять, що без Михайла Гориня він би не відбувся. Але це лише один знаковий епізод з його життя. В Україні сьогодні небагато людей, за якими нація могла б звіряти правильність свого шляху. Михайло Горинь, безумовно, був один з них», - зазначив міський голова Львова Андрій Садовий.
Довідка УНІАН. М.Горинь народився 17 червня 1930 р. у селі Кнісело Жидачівського району Львівської області. Його батько керував сільською «Просвітою» та районною організацією ОУН, за що і був репресований польською владою. У грудні 1944 р. Михайло разом із матір'ю депортований радянською владою до Сибіру, та по дорозі на заслання їм вдалося втекти. Після втечі сім'я легалізувалася в Ходорові, де Михайло пішов працювати на завод. Там 1949 р. хлопець закінчив школу. З 1949 до 1955 рр. навчався на відділенні логіки і філософії Львівського університету. Після закінчення вишу працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно.
Активний шістдесятник, 1962 р. налагодив контакти з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем та іншими. Організовував розповсюдження політичної літератури, яка видавалася за кордоном, та самвидаву.
У серпні 1965 р. заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, а у квітні 1966 р. засуджений на шість років таборів суворого режиму. Покарання відбував у Мордовії. Звільнився М.Горинь у 1971 р., а в серпні 1978 р. разом із В'ячеславом Чорноволом відновив часопис «Український вісник», який В.Чорновіл, Михайло Косів та Ярослав Кендзьор почали видавати 1970 р.
Крім того, Михайло Горинь бере активну участь у діяльності Української Гельсінкської групи, створеної 1976 р. Разом із В.Чорноволом та братом Б.Горинем він розробив «Декларацію принципів Української Гельсінської Спілки», оприлюднену 7 липня 1988 р. на 50-тисячному мітингу у Львові.
3 грудня 1981 р. М.Горинь знову заарештований, а 25 червня цього ж року засуджений за «антирадянську агітацію і пропаганду та відмову дати покази у справі Івана Кандиби» на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Помилуваний 1987 р., реабілітований 1990 р.
З 1989 р. працював в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову у Києві. На Установчому з'їзді НРУ, що відбувся 8-10 вересня, обраний головою секретаріату партії. 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював комісію національних меншин.
19 травня 2000 р. обраний головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, Орденом Свободи (2009 р) та інш.
