Голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Станіслав Кравченко / фото УНІАН

Голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Станіслав Кравченко: Найбільша проблема, яка зараз існує в українських судах – в них просто немає суддів

18:04, 04 серпня 2020
22 хв. 7061 Інтерв'ю

Чи вважають судді тиском вуличні акції під судами і чому, що сприяє тому, що розгляд справ в судах затягується на місяці, та чи існує в Україні зараз потреба в новій судовій реформі, в інтерв’ю УНІАН розповів голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Станіслав Кравченко.

В українських судах зараз багато резонансних справ. І доволі часто можна почути про тиск на суддів. Але хіба слід вважати тиском вуличну акцію? Згадайте, як під час процесу над Тимошенко протестувальники перекрили половину Хрещатика…

Якщо говорити, де межа між звичайною участю громадськості у судових засіданнях і спробами зірвати засідання, треба дивитись, як люди поводять себе, наскільки дозволяють проводити судовий процес… Наприклад, у 2014-2015 роках під Верховним Судом працювали гучномовці, палали діжки і, безперечно, це не можна не розцінювати як засіб тиску.

Ще один надзвичайно важливий фактор, якщо говоримо про тиск, це коли в інформаційному просторі нав’язується думка, хто винен чи не винен. Сьогодні це можна побачити серед політиків, представників виконавчої влади, правоохоронних органів. Не встигло щось статися, а вже розказують, хто винен, і яка буде міра покарання. До реального покарання ще так далеко, а люди так легко кажуть про ці речі…

А чи відрізняються чимось кардинально (в плані тиску) справи щодо публічних персон, політиків, від просто резонансних, на кшталт справи Олени Зайцевої в Харкові?

Такі справи – зовсім різні. Якщо, наприклад, говорити про вже згадувану Тимошенко, вона - відомий політик, і справа не могла не розцінюватися, як політична. А справа Зайцевої… Історія шокувала тільки кількістю загиблих людей. Але ми ж знаємо, що у нас на дорогах гине величезна кількість людей і, мабуть, у схожих ситуаціях.

Кравченко: "на власні очі бачив достатньо прикладів, коли, не соромлячись, на порозі суду "протестувальникам" роздавалися гроші / фото УНІАН

Стосовно тиску, тут ми переходимо до складнішого питання: що вважати тиском, а що тиском не є. Ми знаємо, що, відповідно до конституційного права, всі судові засідання (крім окремих випадків) відбуваються відкрито. Люди приходять в судові засідання, мають на це право. І, звичайно, в більшості ситуацій це суддями не розцінюється як тиск.

Але бувають інші історії. Наприклад, з залученням так званої громадськості. Я кажу «так званої», тому що на власні очі бачив достатньо прикладів, коли, не соромлячись, на порозі суду «протестувальникам» роздавалися гроші... Як я вже згадував, у 2014-2015 роках під судом доволі часто з’являлися певні люди. Я приходив на роботу і йшов до них, або запрошував до себе у зал ініціативну групу та намагався спілкуватися, щоб зрозуміти, що відбувається. Адже часто протести супроводжувались тим, що весь суд не міг працювати. І були випадки, коли вони казали: «Добре, у нас ще тут заплановано дві години, ми своє відпрацюємо і підемо…».

Були навіть анекдотичні випадки. Якось приходжу і бачу багато протестувальників, питаю охорону: «До кого претензії, до Кримінального суду чи Верховного Суду (ми розташовані в одній будівлі)?». Кажуть - не до нас. Ну, й добре. Пів дня вимушено слухаю пісні і шум. А виявилося, що претензії у протестувальників були до… Господарського суду, який знаходиться зовсім в іншому місці! (сміється).

Взагалі, легко можна зрозуміти, з якими люди прийшли намірами. Чи дійсно використовувати своє право бути на відкритому суді, чи зі спробами тиску на суд. Яскравий приклад (не будемо називати прізвищ), коли до кримінальної відповідальності притягувався офіцер ЗСУ, який обвинувачувався у розбійному нападі, вбивстві. Адвокати підозрюваного наполягали, щоб справа  розглядалася десь на заході (у Рівненський чи Тернопільській області), бо сам офіцер звідти. Адвокати подали відповідне клопотання та взяли з собою до суду «групу підтримки». Але й потерпіла сторона – відомий волонтер – теж мала таку можливість. І склалося так, що у нас пів зали – підтримка однієї сторони, а пів зали – іншої. Ми пішли у нарадчу кімнату, виходимо, а адвокати відразу почали робити заяви, мовляв, захистіть нас, бо нам погрожують. Водночас, було достатньо багато відвертих погроз і прокурору...

Охороняють приміщення, охороняють ув’язнених осіб, а у судді охорони, як такої, немає / фото УНІАН

І як, на вашу думку, захистити суди від «шоу» на вулиці або в залі суду?

Мабуть, потрібні якісь обмеження щодо допуску в зал, використання засобів відеофіксації (але тут постає інше питання – потрібен ще один зал для трансляції), питання охорони суддів (навіть якщо в 90% в ній не буде необхідності)…

На жаль, просто зачинити вікно – не допоможе. Крім того, проти суддів працює й специфіка наших приміщень, навіть Верховного Суду. Зазвичай, все побудовано так, що зала засідань – на першому поверсі, при вході. Потім нарадча кімната, з якої нікуди вийти. Власне, судді розуміють, якщо щось піде не так, існує реальна небезпека. При цьому, суддів, фактично, не охороняють. Охороняють приміщення, охороняють ув’язнених осіб, а у судді охорони, як такої, немає. Може, вона і не треба. Головне, щоб атмосфера була така, коли охорона не потрібна, щоб у ній не було необхідності.

Ви сказали, про можливість нехай не забезпечити, але пообіцяти охорону суддям. Тобто, розмови про недоторканність суддів – це міф?

Так, міф. Хоча її з 1996 року, фактично, не було. Але зараз мова йде про інші речі. Про фізичну безпеку.

Ви маєте на увазі ситуацію, коли суддя розглядає якусь резонансну справу, і точно відомо, що можуть бути погрози, що до нього можуть навідатися додому?

Не зовсім так. Я б розмежував питання. Одна річ, коли мова йде про створення служби судової охорони – підрозділу забезпечення порядку в залі суду. Елементарно, щоб суддя міг належно виконати свою роботу. Принаймні, щоб поряд із суддею не сиділи протестувальники. І друга річ – забезпечення особистої охорони суддів в тих випадках, коли вона необхідна. Ми маємо багато прикладів, коли суддів вбивали за виконання своїх обов’язків.

Наприклад, відома справа – вбивство судді Зубкова. Європейська столиця, на порозі власного будинку суддя загинув за виконання своїх обов'язків. Потім особи були засуджені, однак пізніше амністовані. Ще одна ситуація – неймовірна по жорстокості – в Харкові, де судді та членам його родини відрізали голови. Досі злочин не розкрито.

Але я не зводив би все лише до потреби і можливості охорони судді. Мова про інше - як створити атмосферу терпимості та розуміння, щоб такі питання не виникали. А якщо все-таки виникали, то належним чином швидко розслідувалися, і винні особи несли покарання.

фото УНІАН

Чи є в вашій практиці справа, яка запам’яталася найбільше?

Не хотів би виділяти такі речі. Адже справи різні, в залежності від того, де суддя працює – в першій, другій чи третій інстанції. Це – величезна відмінність. Як на мене, справжній суддя – це все-таки суддя першої інстанції. Бо там він днями, іноді місяцями вислуховує сторони. Пропускає все через себе.

Можливо, назвете вашу найскладнішу справу?

Окрему справу не назву. Але це період моєї роботи в київській апеляції. Коли я там працював, апеляційними судами розглядалися справи по першій інстанції. Як правило, це були дуже жорстокі вбивства, бандитизм, зараз вже може бути й державна зрада, блок військових злочинів. Таких складних справ було кілька на рік.

Давайте повернемося до тиску на суддів. Які ще існують механізми, окрім протестів під стінами суду?

Другий, найбільш поширений на сьогодні, – стаття 375 ККУ «Постановлення суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови».

Оскільки процесуальний кодекс 2012 року побудований таким чином, принаймні, його так трактують, будь-яка заява має бути внесена в реєстр розслідування. То будь-яка особа може написати заяву про те, що те чи інше рішення є незаконним і завідомо неправосудним. І цю заяву зобов’язані взяти до провадження та проводити розслідування. Тож наразі мова йде про близько 2700 проваджень, більшість з яких не закрита. Тому виходить, що більше половини суддів у нас знаходяться під слідством.

З цих 2700 проваджень за останні роки до суду було направлено лише сім чи вісім. Є навіть обвинувальні вироки, на підставі угоди. Але решта використовуються як засіб тиску на суддю. І не тільки сторонами безправ’я, а, на жаль, і правоохоронними органами, прокурорами.

Один із яскравих випадків, коли в Харкові розглядалася справа щодо відомої колишнього мера Штепи. Коли, на погляд прокурорів, судове засідання йшло не так, в реєстр вносилася справа щодо судді, і на цій підставі йому виносився відвід. Мовляв, суддя не має права розглядати справу Штепи, бо щодо нього самого розслідується провадження…

фото УНІАН

Ці провадження легко відкрити і нелегко закрити? Чи чому вони «висять»?

Це взагалі цікавий момент. Згідно з законодавством, розслідувати справу, внісши в реєстр провадження, правоохоронні органи мають право. Але вважається, офіційно особі претензія не пред’явлена до того моменту, поки вона не буде затримана за підозрою у вчиненні злочину, або їй не пред’явлена підозра, або вже не направлено обвинувальний акт до суду. Тобто дуже така специфічна ситуація: з обшуком прийти можна, накласти арешт на майно – можна, багато слідчих дій можна виконувати, але особа навіть не може себе захистити, тому що офіційно до неї держава ніяких претензій не пред’явила. І ця колізія масово використовується.

Зараз, рішенням Конституційного суду стаття 375 ККУ визнана неконституційною, з відтермінуванням на півроку. Але що нам робити зі справами, які є? Відповіді немає.

Крім того, на мій погляд, це не виправить ситуацію. Не буде 375 статті – будуть інші. Механізм вже настільки напрацьований… Все, що завгодно можна внести в реєстр, розслідувати та використовувати цей інструмент, як засіб тиску.

Як на мене, тут питання не в законодавстві, а в усвідомленні. В багатьох європейських країнах, про які ніхто не може сказати, що вони не прогресивні, чи що в них порушуються принципи верховенства права, такі норми існують. Але там не виникає питання просто так внести в реєстр провадження проти судді, щоб потім, наприклад, через два роки його закрити, не направляючи до суду. Думаю, в цих країнах у такому випадку були б серйозні наслідки для прокурора.

Якщо ми так трактуємо норми, мовляв, не можна не внести в реєстр провадження проти судді, то чому не робимо наступні кроки? Адже після проведення швидкої перевірки часто зрозуміло, що мова не йде про дійсно серйозні речі. Чому протягом тижня чи двох такі провадження не закриваються?

Немає відповіді на це питання?

Є відповідь. Просто багатьом вигідно, щоб була маса проваджень щодо суддів. Щоб їх завжди смикати.

Але не так часто можна почути про те, що на лаві підсудних опинився суддя. Чому? Хіба судді не скоюють злочинів?

Не зовсім так. Наприклад, ситуація, коли суддя був затриманий поліцією п’яний за кермом, сварився з патрульним тощо набула значного резонансу… Але чи зробили більшість людей висновки після цього випадку щодо всіх суддів? Безперечно, так.

Як результат, постійно мусується тема про те, що суду, суддям люди недовіряють. І політики постійно підживлюють цю тему (зазвичай, після заяв політиків про низьку довіру до суддів йде якийсь черговий етап судової реформи). У мене ж з приводу недовіри до суду є своя статистика, яку важко заперечити. Державна судова адміністрація фіксує кількість відводів, заявлених судами (це відкриті дані). І ми не назбираємо й одного відсотка.

фото УНІАН

Загалом в суди за захистом своїх справ йде не менше 3,5 млн громадян. А знаєте, скільки оскаржують судових рішень в апеляційній інстанції по кримінальному блоку? – 15-20%. Тобто, виходить, що 80% людей погоджуються з рішенням суду. А якщо брати касацію, ми виходимо взагалі на цифру десь 6-7%. Тобто, на рівні касаційної інстанції люди більше ніж на 90% задоволені рішенням.

Таку різницю між тим, що нам розповідають політики про недовіру до суду і тим, що кажуть учасники провадження, доля яких залежить від рішення суддів, я пов’язую лише з тим, що відбувається системне, огульне, часто ніяк не обґрунтоване звинувачення суддів в усьому, чому тільки можна.

Якщо аналізувати саме статтю 375 ККУ, то в Україні за цією статтею за десять років було доведено до фіналу лише двадцять справ з тисяч. Очевидно, робити з цього висновки, що всі судді погані, неправильно.

Якщо ми вже згадали 2014-2015 роки, то цікава доля суддів, які працювали на нині окупованих територіях України. Як щодо тиску на них?

Тут інша ситуація. Думаю, що ми всі цим суддям ще заборгували. Пам’ятаю, як все відбувалося, як суди один за одним потрапляли на непідконтрольні території. Це були жахливі дні. Ми були не готові до того, що відбувалося. Адже в законодавстві не було прописано, що суд не може працювати у зв’язку з тим, що його захопили…

Серед справ, які завершували судді в Донецькій та Луганській областях, були дуже серйозні. Зокрема, й щодо подій, пов’язаних з агресією, яка відбувалася саме в той момент. Ми тоді мали достатньо випадків, коли судді вивозили справи на підконтрольну Україні територію, потім поверталися на окуповану, знову намагалися щось перевезти – справи, майно суду… Повторюсь, ми їм заборгували за те, що вони тоді робили.

Щодо розгляду справ, які залишились на непідконтрольних територіях, хочу зазначити, що все, що ми могли зробити, ми робили. Де було можливо, змінювали запобіжні заходи, щоб люди не утримувалися під вартою. Але до сьогодні багато питань не вирішено. Немає розуміння, що робити, якщо особа відбуває покарання на непідконтрольній території, а справа її знаходиться на підконтрольній. Або навпаки, коли людина відбуває покарання на підконтрольній території, а справа десь на непідконтрольній. Немає розуміння, як бути з тими справами, які залишилися на непідконтрольній території та, очевидно, знищені. Немає розуміння, як бути, якщо так звані суди «Л/ДНР» ухвалюють рішення про умовне дострокове звільнення в’язнів і вони повертаються на підконтрольну територію...

фото УНІАН

Зазвичай, яке б рішення не виніс суд, хтось все одно залишиться цим рішенням невдоволеним. Як ми вже говорили, часто це виливається в протести на вулиці. Однак невже таке невдоволення може впливати на суддю і вважатись тиском на суд?

Скажу, що може. Я сам, коли судді підіймають цю тему, декларую: «Це ж посада, на яку ви йшли свідомо, законність, процедура має бути понад усе». Але судді – звичайні люди, які живуть серед людей і теж думають про те, як повертатися додому та забирати дитину зі школи. Тому, на жаль, на сьогодні не можна сказати, що це не впливає. Впливає.

Але зараз ми бачимо такий вплив вулиці не стільки щодо прийняття рішень судом, скільки в затягуванні судового розгляду. Наприклад, по вбивству журналіста в Черкасах справа три роки ходить по судах і не може розпочатися засідання. Бо як тільки починається, з’являється група протестувальників, починаються висловлювання, якою має бути міра покарання і таке інше. Це призводить до того, що судді заявляють про самовідвід, справа передається від одного суду до іншого і, фактично, не розглядається.

Чи можна якось це змінити, щоб розгляд справи не затягувався? Адже так можна чекати на вирок роками…

..На роки і затягується...

…Що потрібно зробити законодавцю, адже політики знову почали розганяти тему судової реформи?

Всі механізми для цього є. Але, на жаль, вони не реалізуються. Ви згадали про реформу, але не можна назвати реформою те, що розпочинається і не має завершення.

Найбільша проблема, яка зараз існує в українських судах – в них просто немає суддів. Як наслідок, на рівні першої та другої інстанції в минулому році ми передали 1600 справ з області до області. Вдумайтесь! Навіть не з району в район! Суддів просто немає. Це катастрофічна проблема.

Останні тижні почалися деякі призначення, але щодо людей, які в конкурсних процедурах перебували з 2012 року (адже з 2013 року жоден новий суддя не призначався на посаду в Україні). Тож зараз треба використати те, що є – наповнити суди суддями.

фото УНІАН

Скільки суддів зараз не вистачає?

Статистика відома та публічна. Але не можу назвати точної цифри, бо вона змінюється щодня. Якщо приблизно, не вистачає дві тисячі суддів.

Але якщо зазвичай за місяць звільнялося двадцять суддів, то лише за травень поточного року, наскільки мені відомо, звільнилося близько шістдесяти суддів. Це дуже тривожний сигнал. Адже якщо зараз все-таки прийняти закон, який дозволить поновити роботу ВККС чи створити нову, якщо ухвалити відповідні процедури і запустити процес по тим нормам, які діють сьогодні, навіть це для суддів першої інстанції не менше, ніж два роки.

Тобто нових суддів чекати ще, мінімум, два роки, а в цей час старі судді так само будуть звільнятися?

В тому то й проблема. Наразі йде призначення (принаймні, в ті райони, де суддів не було зовсім) 460 кандидатів в судді, які попроходили всі необхідні процедури з 2012 року. Але ситуацію це повністю не рятує.

Як ви знаєте, я представляю кримінальну юрисдикцію, а для нас це дуже чутливі моменти. Бо, наприклад, якщо суддя вже розглянув питання запобіжного захисту, він по закону не має права розглядати справу по суті. Ще одне питання – певні категорії справ у нас розглядаються колегіально у складі трьох суддів. І є певні категорії справ, які розглядаються за участю присяжних. Якщо з тих чи інших причин суддя не може розглядати справу, треба справу передавати в інший район та розглядати заново. Тож питання призначення одного судді ситуацію не вирішує. Наповнення повинно бути хоча б на 75%, а краще на сто відсотків.

Що, на вашу думку, потрібно робити, щоб до судів охоче приходила молодь?

Я став суддею, коли мені було 26 років. Тоді я вважав це правильним. Пізніше – ні. Все-таки суддями мають бути люди з більшим досвідом – і життєвим, і професійним. Але на сьогодні у нас визначена законом межа у 30 років для першої інстанції. Відповідно, оскільки люди закінчують навчальні заклади раніше, то вже мають більший досвід. І це добре. Тобто, питання врегульовано.

Наступне, і це дуже позитивний момент – попри те, що створюється негатив щодо суддів, кількість охочих стати суддею надзвичайно велика. Можливо, це обумовлено великої кількістю навчальних закладів, які випускають юристів. Але я думаю, все-таки визначальний фактор, що велика кількість людей хочуть нести справедливість.

Можливо, вони хочуть йти у професію, бо (існує така думка) професія судді може забезпечити розкішне життя?

Якщо ви не будете слухати політиків, які розказують про міфічні яхти чи ще щось, то побачите, що більшість суддів живе, як пересічні люди. Не думаю, що зарплата - це визначальний критерій.

Якщо в судах такий недокомплект, скільки справ може бути у судді, який ще не звільнився?

Сімсот, тисяча… Розумієте, кримінальні справи дуже специфічні. В такій ситуації неможливо їх розглянути якісно, в нормальні строки. При цьому, у нас, в середньому, 19,5 тисяч людей знаходяться в слідчих ізоляторах. Вони вже довго-довго чекають на вирішення своїх справ. Тож виходить, що, маючи таке завантаження по справах, суддя ще може розглянути питання  про обрання запобіжного заходу або продовжити термін тримання під вартою. Розглянути ж справи по суті, виходячи із тієї кількості, яка є, фактично, нереально.

Виходить, людина, якій обрали запобіжний захід тримання під вартою на 60 діб, просто виходить, коли закінчується цей строк? І що далі? За цим хтось слідкує?

Безперечно, слідкує. Це компетенція судді, який розглядає справу. Але треба розділяти два етапи: питання слідства (і тут ініціатива прокурора та слідчого подавати на продовження санкції, чи ні), і якщо справа знаходиться на розгляді в суді, чи ні (тут суддя зобов’язаний переглядати запобіжний захід або продовжувати).

фото УНІАН

З ваших слів, суддів тотально не вистачає вже зараз. До чого це може призвести у найближчому майбутньому?

Я оптиміст, і сподіваюся, що механізми розв’язання проблеми знайдуться. Але якщо ситуацію не вирішувати, наслідки можуть бути катастрофічними.

Як ми виходимо з ситуації на сьогодні? – Передаючи справи з одного району до іншого, з однієї області до іншої. Але якщо в іншому районі та області теж немає суддів?

На мій погляд, найгірша ситуація на сьогодні в апеляційних судах. Наприклад, на Закарпатті (це достатньо проблемний регіон), суддів-криміналістів – один склад. Тобто всього три судді на всю область. В Одесі працюють дві колегії – шість суддів (але кілька знаходяться на стадії звільнення), Харків – те саме… Ця ситуація – наслідок постійного цькування суддів. Людина не витримує і вирішує: «Може, мені вже час». Особливо це стосується тих суддів, які мають право на відставку. Таких у нас приблизно 1600.

Як наслідок, у найгіршому становищі опиняються ті люди, справи яких направляються для розгляду по суті. Загалом, таких справ десь 135-140 тисяч на рік. І, на жаль, через ситуацію, що склалася, розгляду можна чекати дуже-дуже довго. При цьому, слід розуміти, що щодо України питання тривалості розгляду справ – номер один в ЄСПЛ. Друге місце займає тема затримання на стадії слідства. І третє – безпідставне продовження строків тримання під вартою. Тобто навіть закоренілий злочинець у цій ситуації отримує певні «дивіденди», бо матиме перспективу для розгляду справи у ЄСПЛ на свою користь.

Якщо говоримо про те, що в законодавстві знову плануються зміни, адже знову підіймається тема судової реформи, які саме зміни потрібні для суддів кримінальної практики?

Думаю, насамперед, це питання наповнення судів. Без зміни процедури зробити це швидко неможливо. А не змінивши процедуру на законодавчому рівні, виправити ситуацію буде дуже важко.

Тетяна Урбанська

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

+
Погоджуюся
Продовжуючи переглядати www.unian.ua, ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом , і погоджуєтеся c Політикою конфіденційності