23-річний Артем Єрохін, який задля підтримки ветеранів ЗСУ пройшов пішки з Дніпра до Ужгорода, розповів в інтерв’ю УНІАН про свій тримісячний шлях, як його сприймали українці та скільки донатів вдалося назбирати.
Дев’яносто чотири дні, майже дві тисячі кілометрів, нові знайомства і роздуми наодинці з собою… Це – шлях 23-річного Артема Єрохіна, який пішки здолав шлях від Дніпра до Ужгорода, аби зібрати кошти для лікування та протезування ветеранів.
УНІАН зустрівся з хлопцем одразу після того, як він дістався Ужгорода. Артем розповів, чи легко йому дався похід, чому вирішив поєднати його із благодійним збором та чи вдалося зібрати усю суму.
Артеме, розкажіть про свій похід: як виникла ця ідея сама по собі, про благодійний збір?
За фахом я – менеджер, працював у техпідтримці британського банку, згодом – у великій гуманітарній організації. Як ви знаєте, після обрання президентом США Дональда Трампа відбулося скорочення іноземних гуманітарних програм, тож наша організація також залишилася без фінансування. Першочергово скоротили той персонал, який не був критично важливим. Я був серед нього.
У той день, коли мене скоротили, я пройшовся набережною Дніпра, розмірковував, що робити далі, і саме там прийшла ця думка – піти у похід. Одразу ж вирішив: якщо йти, то з благодійною метою.
Ветеранська тема мені близька, тому визначився, що буду іти не просто для себе, а для людей, які втратили можливість вільно пересуватися, бо отримали інвалідність внаслідок агресії Росії. Тобто, хотів, щоб мій похід дав можливість руху тим, хто зараз цього зробити не може.
Скільки часу пішло на підготовку для втілення цієї ідеї?
Думку про похід я крутив у голові десь півтора місяця. А потім потім почав готуватися несвідомо, ще не даючи собі остаточну відповідь, чи дійсно йду: десь пройшовся, пробігся довше, ніж зазвичай...
Загалом я не знаю, як потрібно готуватись до подібного походу. У мене особливо не було часу та наснаги якось тренуватись. Я займаюсь аматорським бігом - долав і десять, і двадцять кілометрів. Колись ходив у походи й відвідував спортзал. Тобто, певною мірою, я фізично витривалий. Але не знаю, чи усе це вважати за підготовку. Адже я нічого неймовірного не робив.
А чому надумали йти саме до Ужгорода?
Ідея була – йти до західної точки країни, до найзахіднішого міста.
21 червня о 07:00 ранку я стартував у місті Дніпро, а завершив свій похід 22 вересня о 15:00 у центрі Ужгорода. По прямій, якщо не помиляюсь, відстань становить, приблизно, 1 500 км. Але я йшов зиґзаґом, тому в мене вийшло близько 2 000 км. Пізніше буду підраховувати, але, орієнтовно, десь так.
Можливо, ви чули про Шлях Святого Якова, коли люди долають пішки по 800 км? Чи вас це надихнуло?
Так, я чув. Навіть частково ішов українським Camino Podolico (Подільський шлях святого Якова – культурно-пізнавальний та паломницький маршрут з Вінниці до Кам’янця-Подільського через місто Бар, за моделлю Шляхів святого Якова, – УНІАН), але мені не сподобалося. Річ у тім, що цей шлях накладає певні обмеження: обов’язок заходити в те, чи інше місце, відзначатися, отримувати печатки і так далі. Я ж хотів просто йти собі, не порівнюючи з будь-яким Camino.
Крім того, мені взагалі не подобається оце штучне порівняння Camino Podolico й іспанського Camino – це як натягувати чужий одяг на себе.
Яким був день старту?
Я не виспався, бо довго складав свій наплічник і постійно щось викидав звідти. Душ був холодним, їжа не смакувала, вочевидь, хвилювався.
Але потім приїхала сім'я, друзі, ми вийшли на старт, де зібрались люди, яким найбільше відгукнувся проект… Надзвичайно приємно, що серед цих людей було багато незнайомців.
Ідея старту була в тому, щоб йти почали всі, хто бажає, щоб пройти стільки, скільки хто може – один метр, сто метрів, кілометр… Разом з однодумцями ми придумали назву цій ініціативі – "Спільнокрок".
І багато людей пішло з вами?
Так, люди доєдналися. Серед них був навіть військовий ветеран з високою ампутацією руки, який мене дуже підтримував. Згодом, з кожним метром людей ставало все менше й менше, поки я не лишився сам.
Хто пройшов найдовше?
Моя мама. Вона дійшла зі мною до виходу з Дніпра. Я нею пишаюся!
Загалом, яку відстань ви подолали у перший день? Як рухалися далі?
Зрозуміло, що у перший день у мене було дуже багато сил, натхнення, мотивації, тому пройшов трохи більше 30 км (ще й з наплічником, який важить понад третину моєї ваги, хоча це загалом не дуже добре для тривалого походу). І це далося взнаки: вже наступного дня в мене трохи підвищилась температура, боліли плечі, спина.
Забігаючи наперед, скажу, що, напевно, не було дня, щоб в мене щось не боліло… Проте перша половина походу була досить лайтова. В середньому, дозволяв собі проходити 15-17 км на день (як виходило). Потім схаменувся – зрозумів, що батьківський жарт "Чекаємо тебе до Різдва" почав набирати реальних обрисів – тому прискорився. Після цього середня дистанція стала, приблизно, 25 км на день, іноді й більше. Найбільша дистанція за день – 48 км – з Чопа до Мукачева.
Зазвичай щодня я прокидався, їв, планував день, потім ішов з відпочинками, в такому темпі, який мені підходив. Похід мені тим і подобався, що я організував його так, аби комфортно було мені, а не комусь.
Де ви ночували і як харчувалися весь цей час? Чи були у вас помічники-організатори?
Основний варіант мого розміщення – гамак (про його переваги перед наметом мені розповів той військовий з Дніпра, який мене підтримує і про якого я вже згадував). Тож я розміщувався здебільшого в гамаку - десь у лісі або в лісосмугах, розташованих біля доріг.
Якось ночував на лавці біля озера, декілька разів - на автобусній зупинці, на порозі якогось закладу. Часом ночував у людей, які мене запрошували, або в тих місцях, які вони мені пропонували. Було таке, що спав у пральні для ВПО, в офісному приміщенні на витягнутому з автівки сидінні... Вже тут, на Закарпатті, мені зустрівся військовий, який запропонував переночувати у нього. Він же зателефонував знайомим у Чоп, і коли я туди дістався, то вже мав і там нічліг...
Ви згадали про ваш великий наплічник. Що у вашому рюкзаку найнеобхідніше?
Якщо бажаєте бути незалежним мандрівником, спальне місце – це перше: намет або гамак. Також обов'язково - спальний мішок, рушник, засоби гігієни. Звісно, маленький запас їжі, вода, мапа, газовий пальник, балон, мотузок, тенти. Запасне взуття теж потрібне – загалом стоптав за час походу чотири пари.
Крім рюкзака вагою 23-25 кг, я весь час ніс із собою прапори – український стяг та чорно-білий. Перший – це державний прапор, розписаний військовими, які зустрічались на моєму шляху. Чорно-білий – прапор, присвячений усім полоненим українцям: чорний колір – символ жертви, страждання та смерті в полоні, а білий – символ свободи та надії.
Зараз, вже маючи досвід, можете сказати, що справді потрібно для такого походу, а від чого можна відмовитись? Чи багато речей викинули зі свого рюкзака?
Дуже багато. Перше, що виявилося зайвим, - щоденник. Потім - альбом для малювання, якийсь одяг… Загалом від моменту старту і донині дуже змінився склад рюкзака, під кінець походу він став меншим. Зараз у ньому єдина об'єктивно зайва річ – це пара взуття.
Ваш похід присвячений ветеранам, які отримали інвалідність. Для якого фонду і яким чином ви збирали гроші?
Мій похід був присвячений збору для Благодійного фонду "Патронатна служба "Янголи"" - 30 млн грн для лікування, протезування та реабілітації ветеранів та ветеранок. Я вирішив допомогти зібрати бодай частину. Збирав двома способами – безготівковий і готівковий варіант.
Частіше людям було зручніше задонатити готівкою: вони зупинялись біля мене, могли швидко віддати якусь банкноту і поїхати далі. Але був і онлайн-збір – на банку від Моно та в конверт від Привату. Благодійний фонд заздалегідь написав листа банкам, щоб мені не блокували рахунок, і так вдалося збирати кошти.
Крім того, за допомогою друзів та рідних я проводив маленькі розіграші, голосування, щоб залучати аудиторію та кошти. Наприклад, пропонував тим, хто слідкує за моїм пересуванням, проголосувати певними сумами за напрям, яким я маю йти. Щось на кшталт: якщо ви хочете, щоб я пішов у бік Миколаєва, перекажіть 13 гривень, а якщо в бік Вінниці – 11 гривень… Так люди могли змінювати траєкторію мого походу.
У продовження "матеріальної" теми: де взяли гроші на різні потреби, які необхідно закривати при підготовці та під час походу?
Спонсорів - якихось організацій, чи компаній, які б мене фінансували - немає. Допомагають тільки друзі та знайомі. Шкарпетки та сублімовану їжу безкоштовно надали партнери, а одяг, екіпірування, вода, проживання і все-все-все інше – за мої кошти, які заощадив ще під час роботи.
Хто найбільше підтримував вас у дорозі? Можливо, хтось із друзів просив повертатися скоріше?
Найперше мене підтримали батьки. До походу я попросив рідних зібратись і сказав, що маю повідомити щось важливе. Батько одразу: "Дівчина завагітніла, чи ти одружуєшся?". Я такий: "Ні, все набагато серйозніше". Розказав їм про прохід і те, що я буду стовідсотково йти. А вони підтримали.
Не було питань і слів, на кшталт, "Навіщо?", чи "Це так багато, давай менше", а просто прийняли і все. Ми регулярно зідзвонювались чи списувались, я надсилав батькам координати, де я перебуваю, де ночую. Друзі телефонували, зокрема військовий-ветеран. А на 50-й день "Спільнокроку", коли я якраз дійшов до Вінниці, моя подруга Віра навіть до мене приїхала.
А як сприймали ваш похід українці, ті самі перехожі, водії? Ви досить епатажно виглядаєте у своєму капелюсі, з великим наплічником та прапорами…
Власне, люди постійно дивувались, тому я до цього швидко звик. Хтось на мене озирався, водії сигналили, в соцмережах коментували… Нерідко коменти були, аби якось підколоти, але було й чимало таких, хто позитивно ставився, розумів, що роблю і для чого.
Чи зустрічалися вам під час походу представники ТЦК та СП, чи зупиняла вас поліція тощо?
Так, зустрічався і з поліцією, і з ТЦК. У більшості випадків, показував документи, лист від благодійного фонду про те, хто я і що роблю…
Одного разу сидів на узбіччі біля лісу, відпочивав, думав, де буду ночувати, і тут під’їжджають і поліція, й військові з ТЦК. Я вже налаштувався на довгі пояснення, але вони просто посідали поруч і один сказав, що тут "віпрацьовують свої ТЦКшні години, бо їм не подобається ловити людей". Може, й дивно це звучить, але було таке, такий собі приклад, що люди бувають різні…
Іншим разом, десь на Кіровоградщині, поліцейський, почувши мою історію, купив мені поїсти.
Загалом долати цей шлях було важко? Чи з’являлися думки про те, щоб все покинути і повернутися додому?
Не можу сказати, що було не важко. Було справді важко – фізично, морально, емоційно, психологічно. Однак такого, щоб я подумав: "Навіщо я це все роблю, візьму зараз квиток і поїду додому", не було жодного разу. І мені приємно, що ніщо не змогло мене зламати.
Насправді я міг зупинитись уже в перший день, коли зрозумів, що загубив мотузку. Адже це основний інструмент для кріплення гамака, і його так просто не купиш по дорозі. Але я не зупинився. Потім був укус кліща, зустріч зі степовою гадюкою, яка ще й отруйна…
Нічого, справився. Так, я не можу порадити комусь повторити подібний експеримент зі своїм тілом і психікою, бо це складно. Але я зміг і пишаюся цим.
Що було найважче?
Комарі були одним із найважчих випробовувань, бо від них сховатися нереально. Часто і антимоскітна сітка не допомагала.
Ще було складно заходити у великі міста, бо я виглядаю в своєму екіпіруванні трішки не так, як усі жителі міста. Зазвичай до мене було багато уваги, як вже згадував, і не завжди позитивної - хтось і насміхався. Часто бачив навіть осуд (люди ж не шукають сенсів в тому, що бачать, що відбувається).
Але ж були позитивні моменти?
Напевно, одне з найяскравіших вражень, попри все, – щирість людей. Так, не всіх, але було. Особливо від тих, хто ділився останнім: один хлопчик у Мукачеві віддав мені свою одну гривню, а в іншому місці військовий їхав на мопеді, посигналив мені, а потім розвернувся, подякував за те, що я роблю, дістав із кишені всі гроші, які в нього були – 27 грн монетами, і всі віддав...
А ще прекрасними були ландшафти. Тепер я розумію, як виглядає Вінниччина, Хмельниччина, Тернопільщина, впізнав би їх просто по краєвидах. І як би це пафосно не звучало, тепер розумію, за що воюють наші військові. Тобто, в мене є повне розуміння того, що вони воюють за свою землю, за людей, які живуть на цих територіях. І ось це розуміння дуже- дуже яскраве.
Із завершенням цього величезного шляху щось для вас змінилось? Чи змінилися ви самі? Що відчуваєте?
Я не можу сказати якихось гучних слів, що в мене перевернулася свідомость, що я тепер житиму нове життя – ні, такого немає. Але я точно відчуваю, що тепер вага мого слова і моєї обіцянки набагато більша, ніж колись. Тобто, якщо я сказав, то воно дійсно так буде. Ось це таке моє власне відкриття.
А загалом, щоб зрозуміти всі ті події, які я прожив за ці місяці, всі знайомства, мені потрібний буде час - сісти й проаналізувати.
Психологічно я став більш витривалим. Але є невеличке розчарування: я не став Аполлоном. Стільки пройшов пішки, а ноги у мене не накачались так, як я собі це уявляв (посміхається).
Скільки коштів вам вдалося зібрати на благодійність?
Без малого, мені вдалося зібрати 400 тисяч. Усі вони лежатимуть на рахунках банків до моменту запиту від Патронатної служби "Янголи".
Які маєте подальші плани?
Повертатимусь до Дніпра, напевно, автостопом: побуду кілька днів в Ужгороді, заїду до друзів на Франківщину, у Львів, а потім додому.
На жовтень я зареєструвався на марафонський забіг у 42 км 195 м. Думаю, після походу мені має вистачити сил і наснаги, щоб його здолати.
Наталія Петерварі