Колодій, Сиропуст або Масляна. Традиції святкування на Поділлі

20 лютого розпочався Масляний тиждень. Це свято на межі зими та весни було одним з найпопулярніших у слов’янській культурі.

20 лютого розпочався Масляний тиждень, або так звана широка Масляна. Це свято на межі зими та весни було одним з найпопулярніших у слов’янській культурі.

Колодій, Масниця, Масляна, Запусти, Пущення, Сиропуст, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Бабське свято, Загальниця, Ніжкові заговини – такі, зокрема, назви мало тижневе свято в пору весняного пробудження природи, коли починався новий цикл залицянь і пошуків пари з метою продовження роду.

Стародавній Колодій збігався в часі із Сиропусним тижнем, останнім тижнем М’ясниць. Це останній, напередодні Великого посту, тиждень коли можна було справляти весілля. Цей тиждень у деяких регіонах України також називали Бабським тижнем, а Колодій, відповідно, Бабським святом. Протягом цього тижня чоловікам належало слухатися жінок і витримувати їхні збиткування.

Основною стравою на Масляну в багатьох регіонах є млинці, які печуть щодня з понеділка по неділю. Деякі дослідники вважають, що випікання млинців бере початок від жертовного хліба стародавніх язичників, де коло вважалося знаком Сонця. Млинці випікають із житнього та пшеничного борошна, з різних злаків – гречки, проса, вівса, роблять їх простими і з так званим припіком (із додаванням різних продуктів). До млинців подають масло, сметану, мед, малосольну рибу, оселедець, повидло, варення тощо.

Кожен день тижня має власні традиції. В понеділок влаштовують гуляння. У вівторок дівчата частують млинцями або варениками хлопців, а свекрухи приглядають собі майбутніх невісток. У середу теща пригощає зятя (певно, звідси походить приказка «до тещі на млинці»), а в п`ятницю в гості чекають на тещу, і зять має запросити її особисто.
У неділю гуляння завершують, сповідаються і просять одне в одного вибачення напередодні Великого посту, аби за 7 тижнів зустріти Великдень, очистившись і душею, і тілом.

Як святкували і святкують на Поділлі тиждень перед постом і чи збереглися звичаї Колодія або Масляної до сьогодення? Про це – у дослідженні кореспондента УНІАН-Вінниччина.

«КОЛИ МИ ЩОСЬ ВІДРОДЖУЄМО, ЛЮДИ ПОВИННІ РОЗУМІТИ ЗМІСТ ЦЬОГО СВЯТА»

Тетяна ПІРУС, завідувач навчально-науковою лабораторією з етнології Поділля Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського:

- На думку вчених, зокрема нашого земляка Степана Килимника, який народився в селі Якушинці під Вінницею, Колодій чи Колодка – дуже стародавній звичай, який має походження ще з дохристиянських часів. А термін цей з’явився, орієнтовно, в ХVI столітті.

Коли звернемося до змісту цього свята сьогодні, то побачимо, що залишилося дуже мало людей літнього віку, які могли б пояснити значення цього свята, причини його виникнення. Напрошується питання: а от років через 50 будуть його відзначати? Варто його пам’ятати і відзначати, чи це було свято певного історичного періоду? Але у ХХІ столітті можемо сказати, що відгомін цього свята існує. Воно залишилося не тільки в спогадах, а й в приємних сподіваннях, що долучившись до його святкування, можна відчути насолоду від архаїчних традицій, вірувань і переконань.

- Що ж символізує цей обряд? Хто, кому і навіщо прив’язував дерев’яну колодку?

- Як розповідають бабусі, і як фіксують дослідники, коли після  закінчення польових робіт, в певний період осені, до дівчат не були заслані свати, хоча була надія на сватання й одруження, то парубкам, які мали б сватати дівчат, що були  «на порі», але не справдили сподівання батьків і  громади на створення сім’ї – чіпляли колодку. Щоб усі бачили, що це був потенційний наречений, але ним не став. Тобто вони мали нібито спокутувати оцю свою провину перед громадою. Сама громада в особі старших жінок втручалася в цей процес. Бачимо важливу роль жінки, яка  давала життя і могла вносити корективи в життя молодших членів громади. Старша жінка могла причепити таку колодку неодруженому парубкові, і він, як не дивно, не мав права її зняти, а повинен був відкупитися. Парубки мали щось подарувати дівчатам – стрічку, разок намиста – щоб цю колодку зняли.

Літні люди казали ще й таке: дівчина, якій подобався парубок і колодку з якого вона знімала, повинна була потім  «віддати колодку» на Великдень. Тобто існував звичай віддавання колодки на свято Великодня. Звісно, в різних селах було по-різному. Скажімо, дівчина отримала  стрічки чи намисто, хлопець їй подобався, у них були якісь наміри… Але він її не засватав. Ось дівчина і віддавала колодку, тобто дарувала йому писанки. Вони були замотані в невеличку вишиту хустинку, і бачити їх міг тільки цей хлопець. Коли він розгортав хустинку, то побачені символи на писанках – дві пари голубів або дві пари лебедів – означали «хочу бути з тобою в парі». Розповідали, що якось до одного хлопця підійшли одразу дві дівчини, які мали намір подарувати йому писанки. За традицією, отримавши такий подарунок, він повинен був на третій день Великодня десь на березі ставка чи на вигоні в складчину з іншими хлопцями наймати музики і з ними обома перетанцювати.  Мені розповідали в Шаргородському районі, що хлопець дуже не хотів приймати писанки від однієї дівчини, бо уже отримав подарунок від іншої. Тож звернувся по допомогу до друзів, і хлопці, коли вона підійшла, міцно обійняли дівчину і подушили писанки, які вона тримала за пазухою. А писали їх раніше традиційно на сирому повному яйці. Коли подушили писанки, дівчина зрозуміла, що в неї на цей рік шансів на одруження немає. Вона була не просто розчарована, очі були повні сліз, що хлопці так недобре втрутилися в її стосунки… Оскільки глядачами під час тих великодніх гулянь були і батьки, і друзі, і знайомі, то всі знали: хлопець з дівчиною не просто танцює, він відтанцьовує подарунок, бо вона йому віддала колодку. Тобто і надалі продовжується надія на їхнє сватання і на шлюб.

Отже, цей звичай колодки колись був дуже гарний і повчальний, мав глибокий зміст.  Хотілось би його зберегти…

- І застосовувати, наприклад, на дискотеці…

- Так (посміхається), але сучасна молодь дуже відрізняється від тодішньої у своїх віруваннях, поведінці і традиціях. Цінність цього звичаю в тому, що в ньому є чистота стосунків, краса взаємин, повага до старших. А коли дуже вже все у стосунках спрощено, то від цього стосунки програють, стають ніби безбарвними…

- А старші люди відзначали Колодія якось інакше?

- Старші, як причетні до вирішення питань шлюбу і продовження роду, цілий тиждень справляли Колодку в досить цікавий спосіб. Збиралися, приносили дерев’яну колодку, сповивали її як дитину, розігрували, що нібито колодка народилася, наступного дня був ще один етап «життя» колодки, аж до кінця тижня, коли колодка «помирала» і її «ховали». Як пояснювала мені одна жінка, баба Ганна, «пізніше вже збиралися дорослі й одружені – хазяї і хазяйки». Вони цілий тиждень відзначали Колодку, з надією, що поодружуються діти, що рід продовжиться і все буде добре. Як говорить у своєму 5-томному виданні «Український рік у народних звичаях в історичному освітлені»наш земляк Степан Килимник, звичай чіпляти чи в’язати колодку дуже давній і дуже близький до образу античного бога шлюбу Гіменея (згадаймо «пута Гіменея»)...

Збиралися переважно не в окремих хатах, а в якомусь громадському будинку, наприклад у корчмі, і років 100-150 тому це був загальносільський, загальногромадський звичай. Коли ж мова йде про пізніші часи, то тоді вже бачимо інші акценти в святі – більш видовищні, більш розважальні.

І тоді вже популярнішою стає інша назва цього свята – Масляна?

Так, і ці звичаї йдуть вже не лише з власне українських територій, і навіть страви з’являються уже не давні традиційні. У нас під час тижня, який передував Великому посту, традиційними були, насамперед, вареники з сиром. В деяких регіонах України готували і млинці, але такого масового гуляння у нас не було, не було чогось за межею стриманості і пристойності. Все було в злагоді, оптимістично і за життєвим сценарієм, до якого мали наблизитись усі – і вже одружені, і ще не одружені, і засватані, і не засватані… А кулачних боїв чи обряду спалювання якогось опудала зими не фіксують у нас, не фіксує той же С. Килимник, він каже, що в цьому святі лежить ідея одруження і народження дітей у певний період року, також загальний мир і дотримання засад моралі.

- Нині модно відтворювати народні традиції – десь при будинку культури чи для зацікавлення туристів... Та чи завжди це є справжнім відродженням, адже доводиться бачити, як посівати ходять дівчата або як «на Масляницю»  українці печуть «бліни з ікрою», чого у наших предків не було…

- Коли ми щось відроджуємо, люди повинні розуміти зміст цього свята. Якщо вони лише глядачі – це нецікаво, це пасивне сприйняття. А інша справа, коли глядачі й самі стають учасниками свята – отоді справді відбувається відродження. Як на мене, сьогодні на Вінниччині добре відроджується свято, яке колись було традиційним для молоді – свято Калити. Воно зараз має назву Андрія. Справді, обрядовий корж – калиту – печуть усі дівчата разом, приходять парубки гуртом кусати цю калиту, усі разом  вареники готують…  Ніхто не є пасивним спостерігачем, усі долучаються до участі. Адже що є важливим в народному святі, в обряді? Пережити той особливий настрій, пережити особливі емоції. Це ж все є в генетичній пам’яті, це все закарбовується, і людина згодом очікує наступного свята, під час якого вона переживає незабутні хвилини... Добре, що традиційна культура у нас на Поділлі є, що вона живе, і хотілось би, щоб ми її і надалі берегли і долучались до традицій наших пращурів.

Віра БОГОМАЗ, 84-річна жителька села Іванів Калинівського району:

«ТАК БУЛО КОЛИСЬ, А ТЕПЕР НІХТО Й ПОНЯТІЯ ТАКОГО НЕ МАЄ»

- «Колодки» – це по-народному, а «Масляна» – по-церковному. В Масляну вже мняса не можна їсти, тільки молоко, масло і сир. Перед постом, як Масляна, хлопці приходили на вечорниці до дівчат. Готували вареники – це саме главне на Масляну, вареники з сиром, маслом помастяні. Рибку маленьку купляли, велику не купляли, бо не було за шо. А ше пекли такий корж, ломили його і мочали в молоко, а хто мав мак, то ше й маку натрут…
Хлопці приносили горілку. Хлопці вгощають – купляють колодку, а на Паску дівчата мусять оддати хустинку і три писанки. А як дівчина стопку не вип’є, то значить вона його не хоче. Бувало, шо навіть жонаті їдні до других приходят, сусіди чи знакомі, чи родичі… Хто в кого купував колодку, то тоді на Паску коло церкви христуються і цілуються. Це було інтересне. Була в нас така Вєра Нутова, вона вже покойна. Вона була ше дівка маловата, а Степан купив в неї колодки, він захтів шоб вона дала писанки та й поцілуватися, а він кіньми їздив, то вона йому в віз носила писанки. А він їй назад односив, казав: «Як ти не хоч поцілуватися, то я не возьму». Це він так шуткував… Це колись таке було, а зараз навіть понятія цього ніхто не має.

Владика РОМАН, Митрополит Вінницький і Хмельницький Української Автокефальної Православної Церкви:

В УКРАЇНІ КАЖУТЬ «СИРНИЙ ТИЖДЕНЬ», А «МАСЛЯНИЦЯ» - ПРИЙШЛО З РОСІЇ

«Масляна» – це тиждень до великого Посту. Згідно з церковним каноном, три тижні перед постом приготовляють християн до Великого посту. Починаючи з м’ясопусної неділі забороняється вживати м’ясо. А тиждень перед постом, так звана «загальниця» - дозволяється споживати цілий тиждень, навіть в середу і п’ятницю, молочні продукти та яйця, і всі страви, які з цих продуктів можна зробити. Випікали млинці, варили вареники з сиром. Тому подекуди в Україні кажуть «Сирний тиждень, Пироговий тиждень» – той, який перед постом. А «Масляниця» – це переважно прийшло з Росії. Це такі звичаї подібні, як і в інших країнах Європи. В Європі кажуть «карнавал» – це означає «прощай м’ясо».

Стараються повеселитися, і робили деколи всякі непристойності – їли, пили, веселилися, навіть деколи бійки влаштовувалися. Потім роз’їжджалися і належно готувалися до посту. Коли закінчувалась Сиропусна неділя і починався піст, то за царських часів всі м’ясні лавки закривали. Тепер, самі розуміємо, такого немає.

Піст – це не тільки заборона на м’ясні страви, це не просто дієта, це є і духовне. Основа посту – стримати себе від всього поганого і злого, від поганих слів, від звичок поганих. І прощати всім. Вступаючи у Великий Піст, християни просять прощення один в одного, щоб примиритися з ближніми, і щоб в Бога випросити ласки, щоб Господь простив усе те погане, що було протягом року.

- Кому дозволено не дотримуватись посту? Чи слід, наприклад, змушувати постити маленьких дітей?

Церква навчає, що для вагітних  жінок і дітей до семи років посту немає. Кожні батьки роблять як знають, але я ставлюся негативно до того, щоб заставляти дитину їсти в сухом’ятку чи вживати тільки пісну їжу, бо дитині потрібно розвиватися, їй потрібна білкова їжа. Молоко для дитини не буде великим гріхом. Бог не потребує, щоб ми так себе стримували, щоб аж не могли ходити по цьому світу. Ми ж розуміємо, що людина, яка працює на важкій роботі, якщо не буде їсти, то не зможе й працювати. Головне, як сказав один із керівників церкви, щоб люди не з’їдали одне одного. Це означає, щоб ми старалися не робити зла іншому і не бажати зла іншому. Тоді Великий піст не буде тільки тілесним, не буде тільки дієтою. Кожен християнин повинен мати духовного наставника, який би засвідчив, що саме є добрим, що є корисним. І священик може дозволити людині якесь полегшення в пості, щоб вона не морила себе голодом, особливо якщо має хвороби. Навіть митрополит Андрей Шептицький під час війни дозволяв семінаристам вживати смалець, бо йшлося про виживання…

- А як правильно виходи з посту?

- Все треба в міру робити. Церква послідовно до цього підходить. В перший тиждень підготовки до посту навіть в середу і п’ятницю дозволено споживати м’ясо, на другому тижні середа і п’ятниця пісні, а вже в третій тиждень підготовки до посту, під час Масляної, діє заборона і на м’ясо. В останній тиждень перед Паскою піст треба тримати належно, а на Паску все треба споживати в міру, щоб не зашкодити здоров’ю. Якщо людина постилася, а потім побачила всі скоромні наїдки і напитки і накинулася на них, то може бути погано… Бог людині все дає: кожна травинка, кожна деревинка має властивість допомагати людині чи тварині, якщо їх споживати в міру. Ми знаємо, що деколи тварини навіть їдять отруйні гриби, і їм не шкодить, бо вони їдять не весь гриб, а трішки, щоб було добре травлення їм.

В більшості православні християни стараються посповідатися і причаститися на першому тижні Великого посту або протягом всього посту, а деколи дозволяють собі ще раз перед Паскою приступити до святої сповіді, бо всі ми не є без гріха.

УНІАН в Google News