Ностальгійний «кресовий» туризм на північний схід

Серед численних і чудових різновидів туризму є так званий ностальгійний – спроби потрапити в минуле. Колишня Україна у російській глибинці: палац Мазепи, рештки української мови, нащадки козаків…

Серед численних і чудових різновидів туризму є так званий ностальгійний туризм – спроби, найчастіше за великі гроші, потрапити в минуле. Наші друзі поляки чітко сформулювали один його цікавий різновид: туризм «кресовий», тобто ностальгійні подорожі на ті території («kresy»), що колись належали до Речі Посполитої, несуть на собі виразні сліди польської культурної присутності. Таких мандрівників легко побачити в багатьох українських містах: вони сумно оглядають занехаяні костьоли, кладуть вінки до пам’ятника Міцкевичу чи на могилу мами Словацького. Якщо відкинути «реваншистські» настрої окремих учасників подібних турів, загалом, це пізнавальний, цікавий та емоційно наснажений тип подорожі, і хто сказав, що поляки мають на нього патент?

Зрештою, в нас теж є свої «креси». Тож, якщо бажаєте мати не комфортну, але нестандартну і ностальгійну мандрівку, приїздіть, наприклад, у регіон, відомий під назвою Північна або Східна Слобожанщина.

Північна Слобожанщина сьогодні – частина Росії, точніше південь і південний захід Курської, Білгородської та Воронезької областей. Колись ці території входили до автономної Слобідської України, а деякі наші поселення виходили й за її межі.

Наприкінці вісімнадцятого століття, під час скасування автономії, кордони губерній і намісництв кілька разів змінювались. Як наслідок, досить великі території відійшли до тодішньої Курщини та Воронежчини. А мляві спроби приєднання до України під час визвольних змагань результату не дали. Зате ці краї подарували нашій культурі, наприклад, поета Євгена Плужника.
Умовно Північна Слобожанщина на заході розпочинається Глушківським районом Курської області (межує з Путивльським районом Сумської області), далі на схід до неї входять округи Суджі, Грайворона, Валуйок, Острогозька, аж до Дону, а потім умовний етнічний кордон повертається в межі державного на Луганщині.

Мандрівник, який наважиться підкорити ці «креси», мусить бути готовий до численних незручностей – проблеми з нічлігом, невигідне транспортне сполучення (помножене на прикордонні перепони), нерозуміння місцевих мешканців, навіщо ви сюди приїхали. Але коли ви сповнені енергії, жаги до знань і любові до рідної історії, хіба такі дрібниці вас зупинять?

Одна зі справжніх «пам’яток» Північної Слобожанщини – українська мова. На диво, вона тут багато де більш-менш збереглася (звісно, краще в менших селах, гірше в адміністративних центрах). З цим навіть вимушена трохи рахуватися місцева влада. Так, у районних газетках совдепівського штибу час від часу з’являються публікації українських колядок до зимових свят або якихось гумористичних текстів, написаних суржиком. Правда, на офіційних сайтах не забувають зазначити, що місцевий суржик, мовляв, не українська мова, а особлива прикордонна говірка, та й живуть тут хоч і вихідці з України, але не українці-«мазепинці», а хороші та лагідні «хохли». Від самих мешканців теж можна почути найрізноманітніші трактування власної ідентичності: вони і «росіяни, що говорять українською», і «хохли», і навіть «перевертні», є люди, котрі називають себе саме так.

Архітектурних цікавинок на Північній Слобожанщині, відверто кажучи, не дуже багато, або навіть дуже небагато. Проте, якщо вправно розрахувати маршрут, подивитись у цьому сенсі буде на що. Є, приміром, симпатичний Дивногірський монастир на Острогожчині, він стоїть серед крейдяних гір і над річкою. У містечках на зразок Глушкова чи Суджі можна побачити непогані зразки провінційного купецького модерну минулого століття, в селищі Тьоткине – несподівано елегантний цукровий завод Михайла Терещенка. Цікавий парадокс: пам’ятки з виразно українськими архітектурними ознаками найкраще збереглися в тих місцевостях, які не входили до власне слобідських полків, а перебували на прикордонних територіях, хоча й були заселені значною мірою українцями. Наприклад, це Смоленський собор у Білгороді або Миколаївський монастир у Рильську. Так само на етнічному кордоні, вже навіть глибше в російські краї, стоїть у селищі Іванівське Курської області палац не кого-небудь, а власною персоною ясновельможного пана гетьмана Івана Мазепи.

У поганому стані, але в принципі цілий, в ньому виразно помітні прості, та витончені барокові риси, а поряд для любителів кисленьких вітамінів росте чудовий вишневий садок. Мазепа свого часу прагнув поширити свою владу на Слобідську Україну і прилеглі до неї землі. В тому ж Іванівському – пізніший, уже зовсім імперського типу, маєток князів Барятинських (там тепер санаторій під управлінням адміністрації президента РФ) та дерев’яна церквичка.

Подорожуючи «північними кресами» влітку, ви також маєте чудову змогу насолодитися місцевою природою. На сході краю є гарні крейдяні гори, на заході більше лісів. Скрізь є досить повноводні й доволі чисті річки, в котрих можна як слід наплаватись. А в західному кутку – навіть мальовничі й розлогі плавні на річці, яка має несподівану назву Сейм: з островами, заростями, затоками, заливними луками та, звісно, багатою риболовлею.
Отож, навіть якщо Північна Слобожанщина й не чекає гостинно на своїх відвідувачів, загартованим мандрівникам немає причини сюди не приїхати.

Олег Коцарев

УНІАН в Google News