Хто визначатиме „завідому злочинність” судових рішень?

Що запам’ятається суспільству більше: полум’яний заклик до невиконання „завідомо злочинних” рішень судів Тимошенко, чи мудрований коментар міністра юстиції Онищука?

Учора заява прем’єр-міністра Юлії Тимошенко про те, що Кабінет міністрів України ухвалив постанову, яка нібито „дозволяє не виконувати завідомо злочинні рішення судів”, миттєво збурила експертне та юридичне середовище. Ще б пак, чинне законодавство аж ніяк не дає урядові права визначати оцю „завідому злочинність”. Та ще й рішень суду.

Наведемо точну цитату з виступу Юлії Володимирівни на прес-конференції: „На сьогодні рішеннями певних судів просто кришується весь незаконний рух товарів та послуг. Тому ми сьогодні, щоб захистити наші митні, податкові адміністрації та інші органи, які зобов’язані брати податки, прийняли спеціальну постанову, яка дає свободу і право на базі Конституції України не виконувати завідомо злочинні рішення судів”.

Далі прем’єрка пояснила мотиви цього рішення уряду: нині, мовляв, діє «потужне злочинне угрупування», що включає в себе деяких представників влади, суддів та господарюючих суб’єктів, які порушують закон. А через діяльність цих угруповань – і держбюджет сьогодні є порожній.

Тимошенко пояснила, що Кабмін має намір зібрати відповідні неправомірні рішення судів та передавати їх до Міністерства юстиції. На основі цього, за її словами, направлятимуться звернення до Верховної Ради про звільнення суддів, які ухвалюють такі рішення. Крім того, надсилатимуться відповідні звернення до Генеральної прокуратури про порушення проти таких суддів кримінальних справ. «Я також буду звертатися до голови Верховного Суду, щоб ці ситуації були розглянуті на пленумі Верховного Суду і щоб по них був зроблений висновок», – сказала прем’єр-міністр.

Як інтерпретує ці висловлювання глави уряду читач, не знайомий з тонкощами законодавства? Дуже просто. Якщо тобі здалося, що рішення суду є „завідомо злочинним”, ти з дозволу уряду його не виконуєш, а копію цього самого рішення з супровідним листом надсилаєш до Кабміну, який і передасть ці документи до Мін’юсту. Потім проти продажного судді Генпрокуратура порушить кримінальну справу, а Верховна Рада звільнить корупціонера в мантії.

Для прикладу типового „побутового сприйняття” наведу шматок поста з форуму сайту УНІАН: „Завтра податковики закриють мій офіс. Чому? Їм так захотілося! Вірніше, хтось із БЮТ у моїй області так захотів. Я подаю до суду. Суд визнає, що закриття – незаконне і вимагає відшкодувати мені збитки. А податковики сміються, читаючи рішення суду, і кажуть, що воно їм не указ. І що мені робити? Брати автомат у руки?”

Але таке трактування є корінним чином хибним з точки зору закону. Більш того, злочинним. Стаття 382 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність саме за невиконання рішень судів. Можна до 5 років тюрми отримати. А стаття КК, у свою чергу, ґрунтується на статті 124 Конституції України: „Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі...

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України”.

Факт свідомої злочинності рішення суду має бути встановлений у вироку суду після розслідування кримінальної справи, і тоді таке судове рішення має скасувати вища судова інстанція – апеляційна або касаційна. Це відомо навіть видатному юристу сучасності Ківалову.

Уже після виступу Юлії Володимирівни міністр юстиції Микола Онищук був змушений докладно пояснювати, у чому все ж таки суть урядової постанови. Він запевнив, що, ухвалюючи відповідну постанову, уряд у жодному разі не надавав собі права самостійно визначати, наскільки рішення суду є правосудним. “Ніхто не приймав рішення, щоб узяти на себе оцінку стосовно прав осудності чи неправосудності рішення, яке набрало законної сили. Рішення, які набрали законної сили, мають виконуватися, а якщо йдеться про сумнів щодо його виконання, то мають уживатися відповідні способи процесуального захисту інтересів держави”. Кабінет міністрів України зобов’язав усі контролюючі фінансові органи негайно звертатися до апеляційних судів для оскарження свідомо неправосудних рішень.

Онищук пояснив, які “способи процесуального захисту інтересів держави” маються на увазі: “Органи держави зобов’язані негайно звертатися до апеляційних судів, якщо йдеться про рішення місцевих судів, скасовувати їх, вносити подання міністра юстиції щодо внесення ним подань до Вищої ради юстиції для зупинення діяльності таких суддів. Тобто за порушення присяги звільняти їх з посад”.

До речі, міністр поправив тут свою начальницю: Тимошенко чомусь збиралася надсилати звернення на звільнення корумпованих суддів прямо до Верховної Ради.

Таким чином, постанова, яка здалася спочатку такою гучною, просто зобов’язує певні органи держави неухильно виконувати закон, який вони й без того зобов’язані неухильно виконувати. Чи допоможе? Сам же міністр пояснив пасивність у захисті інтересів держави контролюючих органів, які дозволяють, аби неправосудні рішення судів набували сили, – цілком матеріальними причинами. “А я допускаю, що в окремих випадках свідомо це роблять для того, щоб потім, посилаючись на те, що є рішення суду, задовольнити приватний інтерес”. То що переможе – чергова урядова постанова із „зобов’язанням виконувати закон”, чи конкретні „відкати” з п’ятьма-шістьма нулями для податківців та митників? Смішне питання.

Але в історії з гучною постановою є ще один аспект. Скажіть на милість, що запам’ятається суспільству – полум’яний карбований заклик до невиконання „завідомо злочинних” рішень судів, чи мудрований багатослівний коментар юриста, який повинен дотримуватися точних юридичних формулювань? Ні, тут буде не за Штірліцом, запам’ятається не останнє, а перше...

Ківалов схильний пояснювати всю цю історію тим, що Тимошенко "спочатку підвели радники з юридичних питань, потім уже грамотне роз`яснення міністра трохи запізнилося в часі".

Ще дай Боже, аби це пояснення було правильним. Не хотілося б думати, що цей неабиякий резонанс навколо „завідомої злочинності” пояснюється „злочинною завідомістю” радників прем’єра. Адже юристи й піарники в Юлії Володимирівни – справді висококласні. А тому мимоволі виникає припущення, що все це робиться цілком свідомо – для того, щоб привчити суспільство: рішення судів – це „завідома фігня”, не варта виїденого яйця. Тоді руки для вчинення дій, які деякими судами можуть бути кваліфіковані як незаконні, будуть розв’язані.

Цікаво, чи сподобалося б Юлії Володимирівні, якби якийсь високопосадовець з іншої гілки влади (з Секретаріату Президента, парламенту, Верховного Суду) вийшов на трибуну і сказав приблизно таке: „На сьогодні рішеннями певних членів уряду просто кришується вся незаконна діяльність Тендерної палати, розграбування земель у Київській області, „відкати” у сфері транспорту, злочинне лобіювання в автомобільній промисловості... Тому ми сьогодні, щоб захистити наш бюджет, прийняли спеціальну постанову, яка дає свободу і право на базі Конституції України не виконувати завідомо злочинні рішення Кабінету міністрів України”?

Фантастика? Але ж підґрунтя для такої фантастики – вільно чи невільно – створюється подібними піарними процедурами...

Микола Писарчук

УНІАН в Google News