Кожний квітень після 1986 року – це про Чорнобиль. До сорокаріччя ядерної катастрофи світ знов згадає про нього. Нам важливо, щоб ця історія була, по-перше, від нашого голосу, а по-друге - не абстрактні сторінки з підручника, а реальна, жива тканина гірких спогадів. Чорнобиль – це урок, ми маємо зберегти деталі та живу пам’ять, яка досі живе в сім’ях, у спогадах, у мовчанні старших, у фотографіях, що роками лежать у шухлядах.
Для мене Чорнобиль розпочався із телефонного дзвінка від друзів, тому що радянські газети, радіо та телебачення вперто ігнорували проблему. "В тебе пігулки із йодом є? Можу поділитись", - це було під кінець телефонної розмови. Після чого розмова раптово обірвалась. Одразу ми зізвонились заново. "У таваріща майора плівка у магнітофоні закінчилась", - невесело пожартував мій приятель. Пам’ятаю теплий весняний дощ, який сипав з низького харківського неба, а також думку – "а чи не сиплеться з неба разом із дощем той самий радіоактивний йод", від якого нас мали б врятувати ті самі пігулки.
Для мене особисто Чорнобиль був в той радянський період уособленням системної радянської ж брехні, маніпулювання інформацією. Я пам’ятаю дуже схожі на правду чутки про те, що якось дуже вчасно в Харкові почала глючити телефонна мережа у селищі П’ятихатки, де знаходиться до цієї пори Український фізико-технічний інститут, а тоді там працювали та жили навколо кілька сотень вчених – фізиків-ядерників. Ніби, ці штучні перепони створювали, щоб перешкоджати розповсюдженню об’єктивної інформації.
Мабуть тому вважаю дуже доречним та вкрай необхідним збір та подальше збереження особистих людських історій, чим опікується проєкт "Історії Чорнобиля" - він реалізований завдяки колаборації української компанії GSC Game World та її бенефіціара Максима Кріппи, а також державних установ - Національного музею "Чорнобиль" та Державного агентства України з управління зоною відчуження.
"Історії Чорнобиля" - платформа, яка створена до 40-х роковин катастрофи для того, щоб люди могли поділитися особистими свідченнями: історіями ліквідаторів, переселених родин, свідків аварії, працівників зони та їхніх близьких.
Кожна крихта пам’яті має бути зафіксована, збережена та стати зверненням до світу.
Що, як не S.T.A.L.K.E.R. мав би стати ракетою-носієм такого проєкту – адже завдяки ньому мільйони молодих людей, нові покоління, що народились після Чорнобиля, взагалі дізнавалися про його гірку історію. Напевно, хтось назвав би це гейміфікацією трагічних сторінок в історії людства, та я особисто не вбачаю в цьому проблеми. Гейміфікація – це наразі вже прикмета сучасності та одночасно інструмент комунікації. Якщо такій S.T.A.L.K.E.R. вже вкоренився як глобальний культурний код, то нехай знайома ігрова міфологія спрацює на те, щоб світ почув історії тих, чиє життя Чорнобиль змінив назавжди.
Тож сьогодні саме всесвіт "Сталкера" виявився тим місточком, завдяки якому світ узагалі пам’ятає про Чорнобиль і відчуває його масштаб. І тут я маю щиро віддати належне принциповості розробників: вони зробили гру нашою, українською аж до кісток. Відрізати російський ринок, перестати озиратися на "сусіда" і натомість вплести в цю історію наше, справжнє бачення – це вчинок, який викликає повагу. Без пафосних гасел вони зробили так, що мільйони людей по всьому світу через цю гру починають бачити й розуміти справжню Україну, без чужих викривлень та нав'язаних міфів.
Велика трагедія варта пам’яті про неї, але ця пам’ять не повинна зсохнути у пафосні декорації, як воно час від часу трапляється.
Дуже сподіваюсь, що проєкт "Історії Чорнобиля" зробить голоси учасників та свідків гучними та зрозумілими не тільки в Україні.
Сорок років тому гучності, чесності та відвертості явно не вистачало, та їх завжди не вистачало в радянські часи з будь-якого приводу. Голоси свідків та учасників були непевні та глухі. Пам’ятаю розповіді мого колеги, якого терміново призвали з запасу на військову службу – щоб він взяв участь у ліквідації наслідків аварії. Його спогади про ту службу геть не співпадали з тим, що транслювали нам тоді радянські медіа. Замість пафосу та напускної бравади – злість на недолугі управлінські рішення та бентега від пофігізму керівників щодо здоров’я ліквідаторів. Та при цьому знання цієї зворотної сторони героїчної історії аж ніяк не знецінювало внесок кожного з тих, хто неймовірно ризикував особисто заради безпеки усіх інших.
Якщо українська гра і українська культурна індустрія зараз, через сорок років після трагедії нагадають світу ще раз про неї – і обов’язково мовою людської пам’яті, то це буде неймовірно круто.
Бо Чорнобиль живе не лише в музеях, книжках чи відеоіграх.
Він живе поміж нас.
У пам’яті живих.
У родинних історіях.
І в обов’язку зберегти ці історії та проголосити на весь світ.