Артилерист Віктор Трошкі: Якщо снарядів достатньо, то й на старій радянській техніці можна виконувати бойові завдання

Доцент Ужгородського національного університету Віктор Трошкі в мирному житті викладав математику, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну – на передовій. В інтерв’ю УНІАН військовий розповів, як, не маючи досвіду, став артилеристом, чого наразі не вистачає "Богам війни" на фронті та про бажання зробити все для перемоги.

Вікторе, розкажіть, чим займалися до початку повномасштабної війни? 

Народився в Ужгороді, на Закарпатті. Практично весь час і жив тут, хіба за винятком кількох років, коли навчався в аспірантурі у Києві. Маю угорське коріння, вільно володію угорською. До війни навчався. Буквально за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, у жовтні 2021 року, отримав атестат доцента на кафедрі фізико-математичних дисциплін Українсько-угорського навчально-наукового інституту Ужгородського національного університету. На кафедрі й працював, паралельно обіймав посаду заступника директора інституту з наукових питань. Формально на посадах залишаюся й досі, але про викладацьку діяльність доводиться поки що тільки мріяти – є інша робота.

Як так вийшло, що ви, людина без військового досвіду, стали артилеристом в одній з найвідоміших бригад ЗСУ, яка виконує бойові завдання по всій лінії фронту, в гарячих точках?  

Відповідаючи, на мить повернуся у те страшне 24-те лютого. В той день здавалося, що все це сон, що не може трапитися такого у 21-му столітті, що все закінчиться "брязканням зброї"… Але вранці 25-го прокинувся і чітко зрозумів: швидкого розв’язання проблеми не буде. Ще кілька днів думав, як сказати рідним про своє рішення йти захищати Україну, але сумнівів – йти чи не йти на війну – не було жодних.

Тож звернувся до військкомату в Ужгороді, охарактеризував свої знання, можливості, спитав, чим можу стати в нагоді, щоб якимось чином ми змогли стримати цю навалу. Офіцер, який був у військкоматі того дня, запропонував йти в артилерійські війська. Я попередив, що у мене жодного досвіду немає.

Не служили в армії, не було військової кафедри у виші?

Ні, я й автомат ніколи в руках не тримав. Навіть у школі, коли викладали предмет "допризовна підготовка юнаків". Одного разу нас планували вивезти на полігон постріляти, але в той день пішов дощ, і на полігон ми просто не заїхали. Я це у військкоматі відверто сказав, але у відповідь почув: "Ну, якщо в тебе не дві ліві руки, то ми тебе навчимо… А, можливо, й навпаки – ти нас чомусь". Так і потрапив у артилерію.

Підозрюю, що довго навчатися не було часу, адже потрапили ви до вже сформованої, відомої багатьом 128-ї "закарпатської" бригади…

Так, підготовка у містечку на Закарпатті, разом із такими ж, як я, новачками тривала буквально кілька днів: нам показали, як розбирати автомат, перезаряджати, цілитись. А відтак ми сіли на потяг та вирушили на передову, тобто фактично на місці засвоювали те, що треба знати. Тільки потрібно розуміти, що це таке: передова для піхотинця - одна справа, для артилеристів – інша.

Що для вас було найскладнішим на початку?

Складність полягала у тому, що ти не дуже орієнтуєшся в ситуації, це ж війна, важко зрозуміти, що навколо, і як з цим справлятися. Навіть досвідчені військові не дуже це розуміли, що викликало певний "мандраж". На початку навіть рацію брав у руку і кнопку не міг натиснути, палець тремтить…. Але вже десь через місяць з’явилося розуміння того, що ти робиш, як саме і якими можуть бути наслідки. Тепер це до автоматизму: вночі розбуди – і все виконаєш чи доповіси.

Перший бій пригадуєте? Яким він був?

Звичайно, пам’ятаю. До того нам нерідко доводилося чути, що артилерія стоїть десь там, у другому ешелоні. А тут ми виїхали, і в першу ж ніч, коли прилетіли уламки і зробили решето з даху, ми зрозуміли, що "нуль" не настільки далеко, як нам здавалося. Наступної ночі ворожий танк просто на сусідній вулиці почав по колу розстрілювати хати, і тоді ми зрозуміли, що бій не так і далеко. Потім піхота до нас підтягнулася та сказала займати кругову оборону, ось тоді й з’явилися нові шокові відчуття – здавалося, ти не знаєш, як рацією досконало користуватися, а тут вже треба автомат брати в руки…

А загалом, якщо артилеристові треба брати автомат до рук, то ситуація дуже погана, це вже означає самооборону, або що ти в оточенні. На щастя, з таким не зустрічалися, наша стрільба – з відстані. І дуже добре, що є розвідувальні засоби, а ти можеш спостерігати за тим, що робиш. 

Вікторе, яку зброю зараз використовують наші артилерійські війська для боротьби з ворогом? Це ще радянські зразки чи вже сучасне іноземне обладнання? 

Думаю, в різних частинах по-різному, але в нашому підрозділі використовуємо самохідну артилерійську установку радянського типу 2С1. Як спочатку з ними працювали, так і тепер.

З новим сучасним озброєнням доводилося працювати? Відчути різницю?

Ми часто співпрацюємо з іншими дивізіонами, які використовують сучасніші установки, вони й розказують, що є в них певні переваги, є й недоліки, але всі сходяться на одному – все питання в наявності снарядів: якщо є їх достатня кількість, то навіть стара радянська техніка може добре виконувати завдання. 

Якщо можна про це говорити, скажіть, а чи є вони – снаряди? Вистачає? Чи, навпаки, доводиться вдумливо використовувати, економити?  

Рішення щодо застосування, кількості ударів тощо ухвалюють командири, а не конкретні солдати на своєму рівні, бо останній може бачити щось дуже вузько, не володіючи всією картиною. Дуже часто здається, що ми би могли туди ще "насипати", але командир розуміє, що варто, можливо, тут трохи пригальмувати, а потім в якійсь іншій ситуації натиснути більше. Це питання командирської ланки.

Нещодавно у ЗМІ прочитала, що під Бахмутом співвідношення артсистем України та РФ становить 1 до 9, а співвідношення артилерійських пострілів – 6-7 тисяч проти 20-30 тисяч на добу. Це колосальний розрив. Чи ви таке спостерігали? І як, на вашу думку, ми справляємося? Можливо, влучність у нас краща?

Влучність у нас справді набагато краща – я, як статистик, можу сказати, що десь у 6-7 разів. Нехай це моє оціночне враження, але я таке спостерігаю.

Щодо кількості пострілів, то на самому початку війни, мені здається, співвідношення було приблизно один наш постріл до 10-12 ворожих, і тоді було справді складно. Зрозуміло, що був брак боєприпасів. Щодо статистики, яку ви наводите – все може бути, думаю, багато чого ще залежить від конкретної ділянки фронту. Бо на тому відрізку, де я зараз несу службу, в мене складається враження, що маємо паритет у цьому питанні. 

Чому краща влучність, точність з нашого боку? Впливає більша вмотивованість наших бійців, чи інші фактори?

Думаю, що, перш за все, йдеться про дуже хорошу роботу української розвідки. На друге місце я би поставив дуже добре коригування. І третє – це аналітика: відстріляли – одразу проаналізували, якщо влучили – добре, якщо не влучили – то чому так сталося. Ми можемо певним чином систематизувати цю інформацію і покращити точність, а відтак – впливати на певні фактори.

На вашу думку, чого найбільше потребує артилерія?

Боєприпасів – це однозначно.

Вам, як математику на військовій службі, допомагає ваш фах? Ви, напевно, все легко прораховуєте...

Не знаю, наскільки це таємниця, але тепер дуже багато ґаджетів, застосунків – їх ми так само активно використовуємо в армії, як і в мирному житті. Треба тобі якісь дані опрацювати – створив табличку в Excel і можеш легко оперувати різною інформацією. В армії багато чого автоматизовано, хоча, за розповідями, розумію, що в тому ж таки 14-му це все далеко не так було...

Математичний склад розуму допомагає в іншому – в розумінні, чому так чи інакше відбуваються різні процеси, які ми бачимо на екрані монітора, якщо виникають нюанси чи розбіжності, то чому? Мені це справді легше зрозуміти, знання математики, певна річ, стають в нагоді.

Дуже важлива річ у цьому контексті - статистика, але це не статистика на кшталт "10 снарядів вистріляли, ще 15 залишилося", а статистика в сенсі різного роду дій та результатів. Коли ти ці дані систематизуєш та починаєш аналізувати, це багато в чому допомагає. Адже все відбувається, скажімо так, циклічно: як в математиці, так і у війську, так і під час боїв. Коли ти береш певну статистику, намагаєшся аналізувати, то вже при наступній нагоді вираховуєш ймовірності та можеш враховувати їх при ухваленні рішень.

Я це розуміння вловив торік, десь у червні-липні. Багато чого пояснив мені командир, який служив у 2014-му, і багато чого застосовував. Власне тоді з’явилося відчуття, що саме тут є чітке застосування того, що ти десь теоретично знаєш.

Нинішня війна – війна маневрів, тож і нашим силам оборони доводиться постійно маневрувати, нерідко – відстрілявся і одразу знімаєшся з місця. Чи складно це? Чи багато разів вам доводиться міняти позиції, особливо з важким обладнанням? 

Район проведення бойових дій – це велика ділянка. Ми справді ведемо маневрову оборону, тож це означає постійне переміщення. Якось ми з побратимами підрахували, де ми були протягом року, то те, що точно пам'ятаємо, це десь 23 місця. Але це був підрахунок два місяці тому, а після того вже кілька разів переїжджали. Але й 23 переїзди за рік, то за місяць, щонайменше, двічі змінюєш місце дислокації. Це означає, що треба все зібрати, нічого не забути й так їхати. При цьому має залишитися чітко координованим управління всіма підрозділами, між всіма військовослужбовцями має залишитися зв'язок.

Час від часу доводиться чути, що далеко не всі українці в деокупованих регіонах радіють визволенню, там є колаборанти, прихильники "руського миру". Ви з такими стикалися?

Різні ситуації бувають, але відверто ворожого ставлення я не бачив. На Херсонщині ми зайшли на ту територію, де були окупаційні війська, то люди, щоб ви розуміли, буквально вибігали і плакали, цілували нас, були готові на руках носити, все нам віддати, хоча й самі нерідко взагалі нічого не мали. Пригадую, холоди почались, а місцеві попри те, що й самим не особливо було чим грітись, для нас свої дерева в саду зрізали, щоб ми мали, чим топити. Казали: "Беріть дрова, бо посадки заміновані…".

Одразу зрозуміло, яким було ставлення до українців з боку російських військ.

Так. Знаєте, багато чого з того, що ми бачили в новинах, про ті ж, приміром, пральні машинки, здавалося абсурдом. А там приходиш до хати, заходиш у вбиральню руки помити і бачиш, що на місці під пральну машинку – порожньо. Питаємо: "Де пральна машинка?" – "А ми в підвал заховали, щоб не забрали...". Або ж люди спеціально автомобілі псували, щоб їх не вкрали росіяни. І, спостерігаючи все це, розумієш, що якщо люди так робили, то не без причини. Тому було й таке: коли ми заходили у звільнені населені пункти, то в багатьох на нас дивилися з острахом, боялися, не розуміли, хто прийшов, а коли вже бачили, що українці, то раділи, і це було справді щиро.

В інших місцях, поблизу яких тривають бойові дії, нам готові всім, чим можна допомагати, аби тільки окупаційні війська не прийшли.

А ще таке у мене спостереження чи враження, особливо зараз, коли був у відпустці вдома. Приміром, ми, закарпатці, коли щось робимо чи кудись ідемо, то сміливо дивимося прямо в очі комусь, чи вгору, а в людей на деокупованих чи прифронтових регіонах голови завжди схилені донизу. Мені здається, що вони дуже бояться. І бояться навіть не війни чи військових, а таке враження, що їм притаманний страх навіть у питанні відстоювання своєї позиції чи чогось подібного, вони наче пригнуті до землі тим жахом, що коїться навколо.

Найважчий ваш день за весь час?

Коли втратив побратима.

Що найбільше вразило за рік служби?

Найперше, напевно, те, в яких умовах там живуть діти. Загалом складно дивитись на те, що снаряди літають, а там дітки десь у пісочниці граються... Ми ховаємося в бліндажі, а вони в хатах, виходять на вулицю, підходять і просять їсти… У 21-му столітті в центрі Європи діти вимушені жити під обстрілами і шукати їжу – це в голові не вкладається!

Та й взагалі вражає те, як люди прив’язані до своєї рідної землі, як живуть у нелюдських умовах, але не кидають своє, рідне… І їх можна певною мірою зрозуміти: ти там народився, ти там жив, а тепер кудись тікати – важко.

Але найбільше мене особисто шокує поведінка російських військових. Вони під примусом рухаються вперед – ми стримуємо, не пускаємо. Вони повертаються назад – з ними дуже жорстоко поводяться. Я не розумію, навіщо це терпіти? Днями я вже висловлював цю думку і повторюсь: якби у нас так керівники ставилися до підлеглих, то ми, українці, вже давно всі розвернулися б проти них. А у росіян – ти розвернувся і тебе можуть розстріляти, і це часто буває. У них тільки один варіант – уперед… Чому вони не опираються?

І я не розумію ставлення до цієї ситуації їхніх рідних. Ми уявляємо, що там якісь покидьки, але там чимало чоловіків зі звичайних родин. Бувало, знаходив телефон, на ньому купа пропущених дзвінків від сина, в тому числі голосові на кшталт "Де ти, тату"… Ну, не розумію, як люди це терплять? Там, у полях, їхні тіла лежать як сміття, вони ніколи не потраплять додому для поховання. І суспільство по той бік кордону все це нормально сприймає – як так? Як так може бути, що десятки тисяч людей зникають, і нікому немає до цього діла? 

Чи є відчуття, що готуємося до вирішальної битви?

Є відчуття і є надія. Принаймні ми зробимо все залежне від нас для перемоги.

Наталія Петерварі

Наталія Петерварі

УНІАН в Google News