Після свого провального параду, російський диктатор Володимир Путін раптом заговорив про Вірменію в дуже знайомій нам тональності.
Формула проста: євроінтеграція без узгодження з Москвою - "неприпустима". Щоб усе пройшло "мʼяко й інтелігентно", Єревану варто провести референдум. А якщо ні, то підуть "українським шляхом". Путін прямо нагадав, що війна проти України, на його думку, почалася саме "зі вступу або спроби вступу України до ЄС", і що з цього вийшли "держпереворот, кримська історія, південний схід і бойові дії".
Але таким чином Кремль публічно визнав те, що раніше прикривав риторикою про НАТО: проблема не в альянсі, проблема - в самостійному виборі сусідів РФ.
Чому саме зараз і саме так. 4-5 травня Єреван приймав саміт Європейської політичної спільноти й окремий саміт Вірменія-ЄС. Туди приїхали Володимир Зеленський (перший візит українського президента до Вірменії за 24 роки), Макрон, Фон дер Ляєн… Підписали 44-пунктну спільну декларацію, домовилися про лібералізацію віз, перші 30 млн євро допомоги вірменським збройним силам через Європейський фонд миру, інфраструктурне партнерство в межах ініціативи "Перехрестя миру"…
МЗС Росії навіть викликало вірменського посла: мовляв, "неприпустимо" давати Зеленському "трибуну". А за чотири дні Путін уже на камеру говорить про референдум і "розлучення".
Цікаво, що 7 червня - парламентські вибори у Вірменії. І це ключ до розуміння таймінгу. Кремль не випадково обирає форму "турботи про громадян": пропозиція референдуму - це спроба перенести політичний фронт із виборів на плебісцит, де можна впорснути гроші, медіа та диверсійні методи.
Тобто, мета - не сам референдум. Мета - розгойдати Пашиняна перед голосуванням і повернути в гру проросійських гравців.
У Москві добре розуміють: якщо "Громадянський договір" Пашиняна збереже владу, наступним кроком буде офіційна заявка на вступ до ЄС, потім - конституційний референдум зі зняттям пункту про Арцах, потім - мирний договір з Азербайджаном і відкриття турецького кордону.
Уся ця конструкція ховає Росію на Південному Кавказі як впливового гравця.
Бо Кавказ Кремль уже фактично втратив. Мирну угоду між Вірменією та Азербайджаном 8 серпня 2025-го підписали у Білому домі за посередництва Трампа - без Росії. Маршрут TRIPP ("Trump Route for International Peace and Prosperity") піде через Сюнік під американським управлінням - теж без Росії. ОДКБ Єреван заморозив ще у 2024-му, а у квітні цього року Пашинян назвав "розмороження" нереалістичним. На додачу, ультиматум Москві у квітні: Вірменія вийде з ОДКБ і ЄАЕС, якщо РФ підвищить ціни на газ. Це не дипломатична нота, це публічне - "ми більше не боїмося". Тож погрози "українським сценарієм" - це, по суті, визнання, що інших інструментів утримати Єреван у Москви вже не лишилося.
Але чи може Росія справді напасти на Вірменію? Тут реалізм підказує дивитися на спроможності, а не на ескалацію риторики. Спільного кордону Росії з Вірменією немає. У Вірменії дислокована 102-та російська база в Гюмрі - близько 4-5 тисяч військових, частково укомплектована, плюс авіабаза Еребуні з МіГ-29 і вертольотами. Та цього критично мало для повномасштабного вторгнення, особливо коли вірменські сили вже отримують допомогу через Європейський фонд миру, а Туреччина має чіткі інтереси в регіоні. Російський експедиційний ресурс упирається в український фронт, де Кремль уже втратив понад мільйон людей убитими і пораненими, і вільних резервів для другого фронту просто немає.
Саме тому реальний інструмент Москви - не танки, а гібридне втручання у вибори, диверсії, тиск через Вірменську апостольську церкву, інформаційні операції, спроби переворотів силами проросійських олігархів.
База в Гюмрі - це радше точка ризику для самої Вірменії всередині, ніж плацдарм для нападу ззовні. Сценарій "прямого вторгнення" технічно майже неможливий без коридору через Грузію або Азербайджан, який ніхто з них не дасть. А от сценарій "дестабілізувати, щоб перемогли свої" - це саме те, що Кремль зараз і запускає заявою про референдум.
Що з цього Україні?
По-перше, заява Путіна - найкраще свідчення, що офіційна Москва більше не приховує реальної причини війни проти нас: не НАТО, не "русский мир", а суверенне право України обирати союзи. Для Києва це - робочий аргумент для розмов із західними партнерами, які досі люблять формули "обережно з провокаціями".
По-друге, чим більше Вірменія йде в Європу, тим тонший південний фланг Росії - і тим менше у Кремля ресурсу й уваги для українського напряму. Підтримка Зеленським Вірменії в Єревані була не жестом ввічливості, а елементом тієї самої логіки: ми один одному корисні саме як країни, які вибралися чи вибираються з російської орбіти.
По-третє, 7 червня - дата, за якою варто стежити. Якщо Пашинян утримає більшість, російський проєкт "утримати Кавказ" провалиться остаточно. І це буде ще один камінь, витягнутий з-під фундаменту недоімперії, яка тримається на здатності лякати сусідів.