"Про ракети кажуть: "Зі мною це не станеться!". Але так думали всі, кого поранило осколками", - майор командування тилу Ізраїлю

Майор командування тилу (підрозділу армії оборони Ізраїлю) Рита в інтерв'ю УНІАН розповіла, як в Ізраїлі працює система повітряних тривог, чому не можна їх ігнорувати, і як допомогти впоратися зі страхом дітям і людям похилого віку.

Як і минулого року, цієї зими Росія нарощує кількість ракетних ударів по Україні. Але якщо в 2023–му Кремль мріяв влаштувати нам тотальний блекаут, намагаючись нанести найбільшу шкоду енергетиці, то зараз, не ховаючись, б'є по цивільній інфраструктурі - практично завжди під ударами житлові будинки, лікарні, школи... на жаль, час притупляє відчуття небезпеки, і українці демонструють все менше бажання реагувати на сигнал повітряної тривоги.

У схожій ситуації набагато довше України живе Ізраїль. І при цьому, там інші, менші відстані до ворога. Як наслідок, у ізраїльтян можуть бути навіть не хвилини, а секунди для того, щоб забігти в укриття. А за дотриманням заходів безпеки відповідає, в тому числі командування тилу Ізраїлю – частина Армії оборони країни, що здійснює функції у сфері цивільної оборони та пошуково-рятувальних робіт.

Як Ізраїль навчився жити під постійними обстрілами, чому важливо дотримуватися рекомендацій служби тилу і чи існують якісь особливі прийоми, які допомагають дітям і старшому поколінню, УНІАН розповіла наша колишня співвітчизниця, командир російськомовного департаменту з роз'яснювальної роботи в командуванні тилу, майор Рита (в Ізраїлі не прийнято афішувати прізвища військових).

Рита, наскільки я знаю, в Ізраїлі від сирени до прильоту ракети може пройти менше хвилини, при цьому, наприклад, робота шкіл триває. Як в таких умовах проводити уроки офлайн?

По-перше, треба сказати, що у нас країна розділена на кілька районів. Під час війни в Перській затоці у нас була одна "сирена" на всю країну, а сьогодні їх вже 1700. Навіть міста розділені на райони. Ми говоримо людям: "Не хочемо, щоб Ви марно бігали в укриття. Але якщо сирена, значить, точно буде атака. У вас є секунди".

Щонайбільше час від сирени до можливого прильоту ракети – півтори хвилини. І є місця, де у воєнний час навчання в школах дозволяється тільки всередині спеціального приміщення. Є райони, де навчаються поблизу безпечного приміщення. В укритті школярі залишаються 10 хвилин. Сирена спрацьовує на перші ракети, але за ними можуть бути інші. Були випадки, коли уламки падали через 6-7 хвилин після сирени.

По-друге, всі дії школярів і вчителів відпрацьовані. Кілька разів на рік в кожній школі проводяться обов'язкові навчання. Якщо довести дії до автоматизму, то буде простіше при реальній загрозі.

Багатьох стресова ситуація вводить в ступор, починається паніка. Інша справа, якщо ти вже дієш на автоматичному рівні. Це можна порівняти з тим, як ми водимо машину - не думаючи, як і що робимо.

Під час навчань відпрацьовуються дії дітей і на уроці, і на перерві. Є група "провідників" - це діти, які проводжають молодші класи в спеціальне приміщення. Кожен клас знає, до якого притулку вони повинні йти. Там всіх перераховують, але паралельно старшокласники роблять обхід по всіх класах і всіх туалетах, щоб переконатися, що нікого не забули.

Але одна справа вчення, інша – реальна загроза, коли діти перебувають у стресі. Вчителі заздалегідь готують ігри, щоб чимось зацікавити, перевести увагу на щось веселе. Можуть продовжуватися уроки. В одній зі шкіл я спостерігала, як вчитель музики організувала хор.

Які саме ігри використовують ваші вчителі?

Розроблено кілька інтерактивних ігор, але дуже часто ми використовуємо мильні бульбашки. Я кажу дітям: "У вас в животику є "кнопочка", яка може заспокоїти. Це дихання, довге дихання". І влаштовуємо змагання: "Хто надує найбільшу мильну бульбашку". Це концентрація на повільному диханні в одну точку, і ми так заспокоюємося. І це завжди весело. Діти - не важливо, скільки їм років - завжди люблять мильні бульбашки.

Для старшокласників ми не розробляли якісь спеціальні ігри, але кожна друга старшокласниця може, наприклад, провести в бомбосховищі майстер-клас з селфі. Можна влаштувати змагання, щось за допомогою телефонів, записувати ролики. Це не тільки відволікає. Коли ми робимо щось разом, це заспокоює. І, з іншого боку, ми робимо клас згуртованим.

Крім того, потрібно розмовляти з дітьми. Я знаю, що наше покоління вихідців з СРСР не вміє говорити про те, що нас турбує. Коли я росла, у нас не було традицій обговорювати почуття. Але дуже важлива легітимація страху, слабкостей. Дорослі можуть сказати: "Так, мені теж страшно, але я з тобою". І обов'язково дати надію: "Це закінчиться. Ми переможемо!". Потрібно обіймати, бути разом в страху і в стресі.

А якщо дитина плаче? Як його виводять з такого стану?

Я не думаю, що його потрібно виводити. Чому ми ніколи не говоримо дитині: "Перестань сміятися"? І постійно твердимо: "Припини плакати"? Ми по-різному переживаємо стрес. І сміх, і сльози – вивільнення емоцій, сльози корисні. Неможливо перестати плакати. Точніше, можна, але тоді страх буде варитися всередині, його складніше буде потім пропрацювати.

Я чув, що перемогти стрес допомагає цукерка. Організм думає, що раз ми їмо, то в безпеці. Це хороший рецепт?

Дієтологи скажуть, що так не можна. У мене є знайомий, який на початку ескалації розкладав шоколадки в домашній безпечної кімнаті і говорив дітям: "Коли буде сирена, біжіть, шукайте". В результаті діти почали питати: "Коли вже буде сирена? Хочемо пошукати!".

Війна затягнулася не на тиждень-два, і заїдати солодким не добре. Я особисто проти цього. Це як ефект собаки Павлова. Мозок пам'ятає, що солодке допоможе. І, значить, якщо стрес – треба заїсти, не важливо, чим, маленькою цукеркою або великим тортом. Крім цього, я не завжди хочу відволікатися від стресу зовсім. Можна плакати, потрібно переживати, не відкладати емоції в дальній ящик.

Є інший рецепт. Важливо не залишатися зі стресом один на один. Навколо є багато людей, яким потрібна допомога. Ми завжди просимо репатріантів, які давно живуть в Ізраїлі, допомагати, підтримувати тих, хто приїхав недавно. Коли ми підтримуємо один одного, нам набагато легше.

Я спостерігаю, що частина українців стали, скажімо так, фаталістами. Нехтують безпекою, кажуть: "Прилетить, так прилетить". Ви з таким стикалися?

У нас таке трапляється у літніх людей. Соціальне становище не завжди дозволяє, щоб в квартирі був мамад (безпечна кімната). Вони кажуть: "Та, поки я вийду, поки добіжу... я сяду і буду молиться". Навіть мій тато не завжди дотримується всіх правил. Каже: "Ми багато пережили. Що ми не бачили? Зі мною це не станеться!". Але всі, кого поранило осколками думали, що з ними такого не трапиться.

Змусити людей неможливо. Але ми намагаємося достукатися до їхніх сердець, звертаємося до їхніх почуттів. Ми ходимо по всіх будинках престарілих, щоб попросити особисто. Якщо до мене прийде дочка і скаже, що треба зробити, мені незручно буде відмовити. Я на особистому прикладі повинна показати, як себе вести. І ми через дітей, як посланців, намагаємося дати потрібні рекомендації.

Ми з початку цієї війни випустили багато роликів.  Постійно розробляємо, переробляємо рекомендації. У нас є портал з безліччю статей про те, як розмовляти з дітьми, як вибирати безпечну кімнату і т.д. є інформація для людей з інвалідністю. Ми намагаємося охопити всіх.

Ми говоримо про постійні обстріли, але ви посміхаєтеся і сповнені оптимізму.

У нас виходу немає. Ми віримо в краще. Ми розуміємо, що це затягнеться надовго і потрібно зберегти стійкість. Ми не хочемо виявляти слабкість. Вони хочуть нас відключити, вибити з колії. Ми не дамо це зробити. Чим сильніше ми будемо разом, чим більше будемо один одного підтримувати, вірити в краще, тим швидше це закінчитися. Я на це сподіваюся. 

Влад Абрамов

Влад Абрамов

УНІАН в Google News