На кордоні - як на війні

Ніч у болоті, важкий мішок за плечима, швидкий біг і плазування до державного кордону, маскування, втеча від патрулів — це не тренування спецназу, а звичайний день поліського селянина. 

Ніч у болоті, важкий мішок за плечима, швидкий біг і плазування до державного кордону, маскування, втеча від патрулів - це не тренування спецназу, а звичайний день поліського селянина. У прикордонних селах Рівненщини так живе майже кожна друга родина. Ціле літо і осінь вони шукатимуть у білоруському лісі заробітку, який дозволить сім’ї прожити решту року.

У день сільські вулиці Дроздиня, Познані, Старого Села та Березового у Рокитнівському районі порожніють. Усі, від малечі до старих, ідуть з мішками на збір ягід.

— Гроші під ногами лежать, як не взяти! Але стільки здоров’я піде на їхній збір, що і ворогу не побажаєш, — говорять між собою жінки у Березовому. — Роботи в селі немає, а хочеться і дітей вивчити, і з голоду не вмерти. Люба Сергіївна навіть народила «на ягодах». Вона пішла по журавлину уже на 9-му місяці, аж раптом почалися перейми. Бідолашна жінка ледве встигла до українського кордону доповзти і на нашій землі народила здорового хлопця. У неї то вже сьома дитина. А виросте — теж, мабуть, в ліс піде.

Ягоди — масовий промисел місцевих жінок і дітей. Сільські чоловіки бережуть сили для заробітків у Москві, Санкт-Петербурзі або Мінську. Якщо ж їх у лісі упіймають білоруси і депортують з країни, шлях за кордон уже буде закритий. А українські багатії за збудовані дачі платять менше, ніж іноземці.

У базарні дні селяни розкупають камуфляжний одяг та рибальські чоботи-ботфорти. Це звична екіпіровка для багатоденного ходіння по болотах.

— У лісі — як на війні, — пояснюють поліщуки. — Навіть дошкільнята змалку знають, що від патрулів у лісі треба ховатися — накритися мохом і зачаїтися. Восени шкільні класи у прикордонних селах частково порожні. Батьки вважають, що не гріх, якщо дитина й пропустить кілька тижнів. Адже заробіток в лісі значно полегшить життя всій родині, а зайві руки принесуть додому більше грибів та журавлини.

У цій частині Білорусі знаходяться чи не найбільші болота в Європі: Гало, Краснає, Тапілавскає. Ліси навколо багаті дикоросами. Селяни ходять за кордон, бо вважають, що мають на це право. Адже до 1962 року чимало теперішніх поліщуків були білорусами. Але радянська влада несподівано переселила хуторян на українські землі. На звільненому від людей болоті розмістили Мерлінський полігон, де випробовували найновішу на той час ракетну техніку. З часом полігон закрили, а хутори досі стоять без господарів.

— Знайшли кого жаліти! Ви краще подивіться на їхні будинки — з пластиковими вікнами і «тарілками», у дворі — по машині, а то й по дві. Та вони корів на джипах пасуть, — обурюються прикордонники. — Тут такі заробітки, що в інших селах і не насняться.

Охоронці кордону трохи перебільшують — ягідних олігархів серед поліщуків немає і напіврозвалені дерев’яні хати в селах трапляються не рідше за новенькі зруби. Кажуть, що багатодітна родина може заробити на білоруських грибах-ягодах за сезон 50-100 тисяч гривень. А «добувальний» сезон тут триває щонайменше півроку.

— З червня і до серпня збирають чорниці. Потім маленький «перекур» і вже йдуть на болота по журавлину. Ходять аж до перших заморозків. Взимку крадуть ліс, — каже Юрій Коренівський, начальник відділу прикордонної служби «Березове». — Якщо впіймаємо порушника, головне — його швидко вивезти. Бо уже бували випадки, що відбивати свояка приходило півсела — з вилами, лопатами та сокирами. Іде натовп по 50-60 чоловік і блокує дорогу. Буває, що затримані селяни дзвонять із скаргами землякам-народним депутатам, які залишили у селах численну рідню.

Торік українські прикордонники не пустили в Білорусь понад 15 тисяч селян-ягідників. «Застукати» саме на перетині державного кордону змогли всього 26. Хитрі збирачі намагаються заплутати сліди і ховаються під кущами.

По ягоди селяни поодинці не ходять — надто небезпечно. Адже в болоті легко заблукати, а ще можна наступити на гадюку. Отруйні змії часом нападають на необережних. Тому кожен збирач носить з собою мобільний телефон, щоб в разі чого можна було покликати на допомогу.

— Усяке буває. Інколи ледве встигаємо людину до лікарні довезти, — каже санітар Марія Рябущиць із Березового. — Гірше за гадюк і мошкари в болотах — це сирість. Від неї довго лікують бронхіти, ревматизм та артрит. Дітки по ягоди ходять змалку, уже з першого класу. Їх заарештовувати не мають права, бо неповнолітні.

Похід за ягодами починається удосвіта, назад вертаються уже пізно ввечері. По журавлину сім’ї ідуть і на кілька днів. Посеред болота ставлять табори. Для зберігання ягід викопують глибоку яму і прикривають зверху мохом. Потім тягнуть їх до себе додому, щоб передати заготівельникам. Жінки велосипедами привозять із лісу по три-чотири відра ягід. У багатьох збирачів під хатами є навіть спеціальні погреби для журавлини — широкі п’ятиметрові коридори. У вологому мікрокліматі ягода може пролежати більше року. Але, як правило, її продають ще до весни.

Дорога додому, щоправда, забирає не менше нервів, ніж блукання болотами. Адже з-за будь-якого куща може вийти патруль, і тоді доведеться розраховувати лише на власні ноги. Часто, щоб пропустили, обіцяють патрулю могоричі. Чи допомагає цей спосіб, поліщуки умовчують. Але найбільше нарікають на білоруських прикордонників.

— Білоруси зліші за наших. Українці поводяться по-простому — тебе забере, а мішок з ягодами в лісі кине. А білоруси часто спеціально роблять на зло: мішок розпорють, журавлину потопчуть, ще й поріжуть шини у велосипедів. Ніякими сльозами чи матюками їх не проймеш, — кажуть селяни. — Потримають у себе і довезуть до офіційного пункту пропуску, за 30-40 кілометрів звідси. То скидаємося грішми і наймаємо транспорт, щоб своїх дітей та рідню додому привезти.

Межі Білорусі й Рівненщини охороняє Луцький прикордонний загін. Щоб якось вплинути на збирачів ягід, прикордонники на всім стовпах розклеїли оголошення з витягом з Білоруського кримінального кодексу. Ще й пороздавали селянам листівки, щоб ті знали, яке покарання їм буде за прогулянку в іншу державу.

Дід Петро розглядає приклеєний скотчем папірець біля автобусної зупинки у Познані.

— Що то воно за оказія? Новий податок чи що? — тицяє сухим пальцем у листок.

— То вам пам’ятка, щоб знали, чого не можна за кордон по ягоди іти, — пояснює йому заступник начальника штабу Іван Чаплінський, який їде перевірити пости. — У нас закон поблажливий, а в сусідів — дуже суворий. Якщо в Україні відбудетеся простим попередженням або штрафом до 8500 гривень, то в білорусів уже можна сісти за грати. Заарештують на півроку або й більше. Групі збирачів «світить» від трьох до семи років позбавлення волі. Це вам не жарти!

У Познані Білорусь починається одразу за сільськими городами. Один крок — і ти в іншій державі. Щоб в селян було менше спокус, лінію кордону обсадили частоколом, викопали рів. Але за ним все ще видно добре утоптану стежку в траві.

Черговий з бінокля розглядає інший берег — по лузі трясеться дерев’яний віз, яким правлять жінки. За ними біжить рудий пес. Візниця в старій хустці терпеливо чекає, доки піднімуть шлагбаум.

— Добридень, тітко. А де ж ваші чоловіки? Що це ви самі на конях? — цікавляться прикордонники. — Ягід білоруських підпільно не везете?

— Які ягоди? З поля їду. А хазяїн мій на «сесії», — киває селянка у відповідь.

— Хто він у вас, студент чи депутат? — не розуміє черговий.

— Та ні, Зелені свята ж були. То чоловік від похмілля лікується, — відказує жінка і віз уже зникає в сільській пилюці.

За хвилину шлагбаум знову доводиться піднімати — цього разу для пішоходів. Дві сусідки йдуть на свої городи кропити картоплю. Здалека доноситься ревіння великого стада і черговий негайно повертає бінокль в той бік.

— Пасовиська під самим кордоном, а скотина-то дурна, — розповідають жінки. — От і бреде в саму Білорусь, а переляканий пастух за нею півдня по лісу бігає. Ще самого за грати посадять і буде вся рідня слізні листи в консульство писати, щоб відпустили.

Галина Колодич та її сусідка підходять до поста спитати, чи не посилять цього року заходи безпеки.

— Що, знов по ягоди не пустять? — цікавляться у молодих прикордонників.

— Ясно, що ні. Ягода ж білоруська радіоактивна, а ви її в Україну торбами несете.

— Скільки років на журавлині прожила і нічого, здорова, — ображається селянка. — Ти мені ліпше скажи, коли нам прохід вільний зробите? Землі ж наші, і пасіки, і сінокоси по той бік залишилися.

— А то питання не до мене, а до держави, — відрубує черговий. — Вас, селян, звідси хоч бронетранспортерами відганяй. Все одно десь пролізете.

— Ми тільки вертольотів боїмося, бо зверху видно, — жінки зітхають, розвертаються і йдуть назад.

Після відселення в багатьох селян залишились за кордоном не тільки дідівські пасіки та городи, але й рідня. А підтримувати родинні зв’язки тут непросто.

— Було уже в селі весілля без гостей. Молода місцева, а наречений — з сусіднього білоруського Дзяржинська, — розповідає пані Галина. — Два села розділяє всього шість кілометрів і один кордон. Прикордонники тільки на двадцять хвилин молодого і дружбу пропустили, щоб забрати наречену з дому. А вже гостям на той бік — зась! Так і гуляли: тут без молодої, там без тещі.

Селяни часто пояснюють, що знаки кордону їм не усюди видно. Адже на деревах не написано, що вони уже білоруські. Так непомітно і заходять в ліс на чужоземну територію.

— Ага, не знають вони, — стомлено кажуть чергові на посту. — Та тут на кілометри знаків з попередженням поставили — і українською, і білоруською. Але вдень збирачі відкрито не йдуть. А от на світанку та вночі тягнуться як мурахи, вервечкою. Канал неглибокий, вбрід перейти можна. Якщо встигаємо, то завертаємо їх назад ще на нашій землі. Вони трохи зачекають і йдуть шукати інше місце для переходу. Так і живемо з ними.

Жителі пояснюють, що не з власної волі живуть в умовах «польової війни» з прикордонниками. І мимоволі порушені закони для них — чи єдиний вихід прогодувати багатодітну родину.

— Окрім збору ягід, можна вирощувати на обмін картоплю. То наша північна «валюта». Восени її передаємо гуртовикам, які приїжджають з Києва на вантажівках, — каже Галина Колодич. — Міняємо картоплю на панчохи, мило, пральний порошок, олію, макарони, цукор або борошно. Здав три кілограми бульби — маєш літр олії. Але це теж ненадійний дохід, бо погода примхлива. Підуть дощі — картопля зогниє, посуха теж біди наробить. Хороші врожаї бувають нечасто.

— Тому вигідніше іти в білоруський ліс по ягоди, бо робота однакова — що в полі спину гнути, що в болоті, — додає її сусідка. — На журавлині принаймні можна вивчити дітей в коледжі або відгуляти весілля. А ще як попаде добрий зять, то й на заробітки буде їздити. Роботи мало — є кілька місць у школі, але ж усі не можуть бути вчителями чи технічками. Колгоспи розвалили, а нічого взамін не придумали. От і йдемо в ліс, нас завжди ловлять, а ми завжди тікаємо — таке життя.

Виходом із ситуації могли б стати пункти спрощеного пропуску у прикордонних селах. Але білоруси не поспішають із їхнім облаштуванням. Пояснюють це тривалими переговорами між урядами обох держав.

— Пани сваряться, а прості люди собі чуби рвуть. Але якби в селі була хоч якась робота, думаєте, наші люди в Білорусь би лізли?! — відказують селянки.

"Рівне вечірнє" Галина Котульська

УНІАН в Google News