Тимошенко проти Vanco. Частина друга

Росії вкрай важливо не допустити американський капітал у Прикерченську ділянку. Бо ж якщо він там з’явиться, захищати законні американські інтереси буде Шостий флот США...

Частина друга.  Першу читайте тут

Відтак, якщо ми доходимо висновку, що угода з Vanco International Ltd про розробку нафтогазоносних покладів на шельфі Чорного моря відповідає національним інтересам України, постає питання, чому тоді проти цього проекту так енергійно виступає Юлія Тимошенко?

Шукаючи відповіді, насамперед, маємо згадати, коли і з чого почалась критика угоди з боку Тимошенко та представників очолюваного нею уряду?

Перша заява з приводу  неефективної експлуатації та розвідування наявних родовищ прозвучала з вуст Тимошенко під час візиту до Брюсселю 10-11 березня 2008 року. У цьому випадку жодна конкретна компанія не називалась.

Наступна порція критики, але вже адресована безпосередньо Vanco, прозвучала 14 березня від  Міністра охорони навколишнього природного середовища Георгія Філіпчука. Потім з’являлись усе нові і нові звинувачення…

При цьому ми однак наштовхуємося на одну цікаву обставину. Можна просидіти біля комп’ютера тиждень та перекопати весь Інтернет, але знайти жодних заяв Тимошенко чи  когось з її оточення з цього питання до 11 березня 2008 року не вдасться. Що ж сталось в перші дні березня, аби Тимошенко так пильно почала цікавитись цією справою і що могло змінити її ставлення до зовсім нерядового проекту, в якому присутня відома іноземна компанія?

Тут і приходять маленькі відкриття. 

20-21 лютого 2008 року мала місце вельми значима для пані Тимошенко робоча поїздка в якості прем’єр-міністра України до Москви. Під час цієї поїздки, яку тоді більшість експертів  поспішили назвати невдалою, відбулась двохгодинна зустріч тет-а-тет пані Тимошенко з паном Путіним. Можемо припустити, що експерти трохи поквапились з оцінкою – не такою вже вона й була невдалою.

Про що йшлося на зустрічі? Автор цих рядків дозволить висловити переконання, що не про скіфів чи  про подвиги запорозьких козаків. Про що ж тоді? Експерти, як російські, так і українські висловлювали припущення, а дехто і впевненість,  що могло йтися про умови підтримки Тимошенко на наступних президентських виборах в Україні.

Яка ж підтримка могла знадобитись Юлії Тимошенко від російської влади, і що замість цього могли хотіти від неї в Москві?

Знову таки, експерти висловили припущення: головне, що цікавило  пані Тимошенко, це підтримка її  кандидатури російськими ЗМІ, особливо російським телебаченням, яке досить жорстко контролюється Кремлем, і  яке має значно суттєвіший вплив на виборців Сходу та Півдня України, ніж українські ЗМІ. Також могли цікавити її питання помірного зростання цін на газ до президентських перегонів, хоча й видається для Тимошенко менш важливим, бо пояснити їх суттєве підвищення, враховуючи світові тенденції, вона у будь-якому разі змогла б без зайвих проблем.

Чого натомість міг очікувати від Юлії Тимошенко російський президент? Тоді писалось, що головні побажання стосувались недопущення  вступу України в НАТО та  забезпечення контролю за газотранспортною системою України. Але ще навесні від декого з російських політологів авторові довелось чути,  що так само на зустрічі могла обговорюватись тема витіснення усіх іноземних компаній з розвідки та видобутку вуглеводнів в українській частині Чорноморського шельфу. Начебто пані Тимошенко відповіла «не все в моїх силах», на що російський Президент  зауважив, мовляв, він все розуміє, але сподівається, що вона зробить все, що зможе. В експертному середовищі також були висловлені припущення, що це побажання Путіна пов’язане з інтересом до чорноморського шельфу з боку Газпрому. Мені здається, що Кремль зацікавлений зовсім в іншому, але про це трохи нижче.

Зрозуміло, ніхто не вів протоколу цієї зустрічі, аби перевірити вірність цих тез. Але давайте спільно поміркуємо та поглянемо на події останніх півроку.

По-перше, якщо це і вважати збігом, маємо констатувати, що саме після згаданої поїздки до Москви, уряд починає вдаватись до спроб  витиснути з Чорноморського шельфу Vanco. Також дається доручення «Чорноморнафтогазу» (дочірня компанія НАК «Нафтогаз України») припинити спільну діяльність з освоєння шельфу з британською CBM Oil та американською Marathon Oil. 

Були й інші дії з боку Юлії Тимошенко протягом останніх місяців, в яких, з одного боку,  був зацікавлений Кремль, з іншого, які далеко не беззаперечно узгоджуються з національними інтересами України. Приміром,  протидія аверсному використанню нафтопроводу Одеса-Броди (слід зазначити, це окрема тема, і вона цілком заслуговує на детальніше  викладення іншим разом). Поки що ж варто лише звернути увагу, що чомусь протидія аверсу з боку уряду, знову ж таки – “за дивним збігом обставин»,  почалась після  зустрічі Тимошенко з Путіним 28 червня 2008 року. 

Водночас спостерігаємо, що після лютневої зустрічі  Тимошенко та Путіна, і це неважко перевірити, змінюється  тон інформаційних повідомлень російських ЗМІ, які стосуються Юлії Тимошенко. Зникають негативні повідомлення, на зміну їм здебільшого приходять нейтральні або позитивні. Чи не апофеозом цієї зміни можна вважати спільну прес-конференцію Тимошенко та  Путіна у червні. Тоді, вже в якості  російського прем’єр-міністра, Путін відзначив, що «Юлія Володимирівна зростаючий, ефективний і дуже популярний в своїй країні політик і вона сторонніх порад не потребує». А пані Тимошенко, в унісон з ним, зразу після повернення в Україну заявила, що «після свого візиту до Москви відзначає зміну відношення до неї в Росії з негативного на позитивне». 

Звісно, слід запитати себе, в якій мірі Володимир Путін міг би довіряти українським політикам, зокрема, Тимошенко? В непоінформованості та наївності  ВВП звинуватити аж ніяк не можна. Зрозуміло, він чудово пам’ятає і про заклик "Стримати Росію", і про звичку Юлії Володимирівни, в разі необхідності, міняти свої погляди навіть зі стратегічних питань, залежно від того, наскільки це відповідає її власним інтересам, та про правило відмовлятись від  друзів, в яких вона не відчуває  потребу. Тож пан Путін чудово розуміє, що усі послуги, які він міг би отримати чи від Тимошенко, чи від Януковича, чи від будь-кого іншого, будуть можливі для акцепту лише до дня чергових президентських виборів в Україні і ні днем пізніше. 

По-третє, слід зрозуміти, в чому Росія може бачити свою стратегічну мету щодо України. Очевидним є те, що російська влада взагалі не хоче визнавати існування України як такої, поза залежністю від того, хто в Україні знаходиться біля владного керма. Для них незалежна Україна, до того ж в існуючих кордонах, це якась історична помилка, що трапилась в результаті розпаду Радянського Союзу. І виправляти цю помилку вони збираються, не відкладаючи її в довгу шухляду. Як тут не згадати скандальну заяву Путіна «Україна — це навіть не держава», яку він зробив на початку квітня цього року під час зустрічі з Бушем. І це не просто позиція окремо взятого Путіна, це думка, яку багато років поспіль  щоденно вбивають в голови росіян повсюди – від «споконвічно російського» Калінінграду та до таких же «споконвічно російських» Курильських островів. Заяви на кшталт «почекайте ще трохи, ми у вас Крим та всю Східну і Південну Україну все одно заберемо», та «ми ще вами серйозно не займались» можна почути, як в Санкт-Петербурзі, так і у якомусь районному центрі на Ставропіллі чи забутому Богом поселенні в Сибіру, як в сім’ї  професора в  Москві, так і вдома у домогосподарки в Саратові.

Навіщо ж насаджується ця думка в голови росіян?

Для того ж, для чого багато років формувалися стереотипи щодо Грузії. Завдяки їм країна вже протягом багатьох років займає, на думку росіян, одне з перших місць серед переліку ворогів Росії. Уявляєте собі цього ворога з чотирьохмільйонним населенням проти ста сорока мільйонної Росії, що має найбільший у світі потенціал ядерної зброї? Для того, щоб отримати беззастережну підтримку населення будь-яких кроків проти Грузії, належало створити образ ворога, і він був створений російським агітпропом на замовлення Кремля. А потім справа виявилась лише за організацією низки провокацій, які б давали Росії можливість показати усьому світу, хто справжній господар на Кавказі та взагалі на теренах колишнього Радянського Союзу.

Слід зазначити, що Україна в цьому переліку ворогів в очах росіян слідує зразу після Грузії,  і на тому місці вона була ще подій кінця 2004 року. Але для стратегічних планів Кремля цього недостатньо.

Які ж передумови потрібні російським можновладцям, щоб спробувати розвалити Україну і поставити всю її територію, або принаймні більшу частину, під повний власний контроль? А ті ж самі, що були потрібні і в сімнадцятому столітті, і на початку двадцятого. Головне, що владна українська еліта ментально така ж сама, що і раніше.    

Для цього у будь-якому випадку Росії надзвичайно важливо не допустити вступу України в НАТО, бо це точка неповернення. Після цього спроби розвалити Україну будуть марними.

Для дезінтеграції та розвалу України потрібно також сприяти постійним чварам українських «вождів», які нічого крім грошей і влади не прагнуть. Зрозуміло, необхідно грати на жадібності української еліти і сприяти корупції всюди,  де це можливо – на газовому та нафтовому ринку, ринку ядерного палива та нерухомості. Чим більш корумпована еліта країни, тим більше вона інтелектуально та морально деградована, і тим менше вона готова захищати національні інтереси власної держави. Задля  успішної реалізації заходів, спрямованих на розчленування України, потрібно також сприяти морально-етичному та культурологічному розколу в межах самої України. І цьому допомагає, як зайвий поспіх українських націонал-демократів зі створення загальноукраїнської  національної самоідентифікації, так і налагоджена пропагандистська кампанія, яку без будь-яких обмежень проводять російські ЗМІ на території України вже багато років поспіль.

Що ще необхідно для реалізації планів Кремля по «виправленню історичної помилки»? Зробити усе, щоб Україна перестала бути цікавою як європейським країнам, так і США. Потрібно створити передумови втомленості від України, дискредитувати можливості України як транзитної держави, ліквідувати сфери, де можуть бути задіяні інтереси великого західного бізнесу.

Тут ми й повертаємось до ситуації з Прикерченською нафтогазоносною ділянкою.

Чи справді проблема лише в зацікавленості до цієї ділянки з боку Газпрому?

Гадаю, з впевненістю можна сказати, що ні. Газпрому принаймні у найближчі десять років буде не до  чорноморського шельфу. Лише на розбудову Штокманського газового родовища, з доведеними комерційними запасами вуглеводнів (у 3,7 трлн куб. м. газу і 31 млн. т. конденсату) та будівництва Північноєвропейського газопроводу Газпрому необхідні десятки мільярдів доларів США. А є ще інші дуже перспективні родовища. Влазити в ризикований проект з пошуку вуглеводнів та освоєння не дуже перспективного чорноморського шельфу у Газпрому не було бажання та можливостей раніше, не має їх і зараз.

Викликають сумніви і припущення щодо бажання Росії в цьому випадку протидіяти  енергетичній незалежності України. У самому кращому випадку, у разі знаходження комерційних запасів вуглеводнів, почати видобуток на Прикерченській нафтогазоносній ділянці буде можливо не раніше, ніж за 10-12 років. А в таку далечінь російські можновладці не заглядають.

Все скидається на те, що йдеться про інше. Об’єктивно час грає проти таких планів. Чим далі йде в небуття спільне минуле, чим більше тих, хто не жив в іншій державі, окремі України, тим менше шансів її розколоти. Не менш важливо і те, що в Кремлі розуміють – її вплив на країни світу, особливо Європу,  пов`язаний  з їх залежністю  від російських вуглеводнів, також не довічний. Західні країни та їх великий бізнес сьогодні вкладають десятки, та навіть сотні мільярди доларів в енергозбереження та наукові розробки альтернативних джерел енергоресурсів. Цей процес, враховуючи розмір зусиль та можливості науково-технічного потенціалу розвинутих країн світу,  триватиме  максимум 10-12 років. І потім вже ніхто не дозволить Росії розмовляти таким тоном, яким вона це дозволяє собі сьогодні.

Отже, розчленування України для Росії – це завдання не якоїсь далекої перспективи, це питання найближчих одного-трьох, максимум п’яти-семи років.  І саме тому для Росії вкрай важливо саме у цей час не допустити будь-яких інвестицій у Прикерченську ділянку, особливо американського капіталу. Бо ж якщо вони там з’являться, вже не кажучи про знаходження комерційних запасів вуглеводнів, захищати законні (з точки зору міжнародного права) американські інтереси в Чорному морі та в цілому в Україні буде шостий флот Сполучених Штатів, і не лише він. Тож так важливо для Росії не допустити і аверсного використання нафтопроводу Одеса – Броди: у разі успішного його функціонування, це робить Україну в очах Європи надзвичайно цікавим партнером по альтернативних, незалежних від Росії, шляхах доставки нафти з Каспійського регіону.

Чи розуміє Юлія Тимошенко важливість цих двох проектів для національної безпеки України, особливо за тих міжнародних умов, які склались? Важко щось стверджувати категорично, хоча загальновідомо, що стратегічне мислення не належить, так би мовити, до найбільших чеснот Юлії Володимирівни. Часто її зусилля були зосереджені на тих тактичних рішеннях, які дозволяли просуватись до влади, бажано,  абсолютної. Маємо справу ще з одним кроком у цьому напрямку, чи Тимошенко спростує написане тут якісно іншими діями у справі Vanco?

Борис Кушнірук 

УНІАН в Google News