Про обличчя Ярослави Павличко на світовому континенті

Науковий доробок письменниці охоплює понад 100 статтей у ділянці мистецтво- та книгознавства, присвячених дослідженню української ікони, рукописної та стародрукованої книги…

Шукала порятунку українській душі – захистилася мистецтвом. Пізнавала його ази, вивчала найтонші порухи народного світобачення у старовинних рукописах, у деталях народної мудрості. Сказано ж – „рукописи не горять”. Несла у долонях душу українства – як найдорожчий скарб. І рятувала – кожен порух, кожен знак, не минаючи „ані титли, ані коми”... Бо промовляло найдревніше українства чуттям неперевершеної муки і сили, якої не збороти. Древній Галич дивився очима найдорожчих відкриттів – і тепліло на душі, бо пам’ять – непроминальна, як непроминальна Божа благодать.

Народилася Ярослава Павличко у селі Стебник – нині місто Стебник. Закінчила Стебницьку середню школу (тепер середня школа № 11), студіювала українську філологію у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Самостійно вивчила історію українського, західноєвропейського мистецтва та культури, що й невдовзі визначило її фах – мистецтвознавець, дослідник рукописної та стародрукованої книги. Довгі роки працює у Львівському Національному музеї, адже не бачить достойнішої праці – як повертати народу його історію, його історичне минуле через голос мистецтва, адже душа народу живе у мистецьких творах.

Дебютувала Ярослава Павличко у 70-х роках книжкою „Вежі” (Київ, 1971), яка була схвально оцінена літературною критикою. Але у цей час розпочалося нищення української духовності тоталітарною системою: пролетіли над Україною лютим смерчем арешти 70-х. І тут порятунком для української інтелігенції стала культурологічна праця, яка і спричинилася до національного здвигу у 90 роках і завершилася проголошенням Української держави. І тут, у пору Незалежності, з новою силою вибухнув талант Ярослави Павличко. У 2001 році письменниця стає лауреатом літературної премії імені Богдана-Нестора Лепкого за кращий твір національної ваги. І тут Ярослава Павличко видає одну за одною поетичні книги: „У золотій сурмі” (Львів, 2003), „Знаки та профілі” (Львів, 2004), „”Голос із рік повечірніх” (Львів, 2004). Публікується у численних антологіях, поетичних збірниках.

Науковий доробок Ярослави Павличко охоплює понад 100 статтей у ділянці мистецтвознавства та книгознавства, присвячених дослідженню української ікони, антимінсів, мініатюри, рукописної та стародрукованої книги, а також видатним постатям українського малярства. Письменниця перекладає зі слов’янських, західноєвропейських та східних мов. Учасниця багатьох міжнародних наукових конференцій та семінарів.

Наукова діяльність Ярослави Павличко відчутно впливає на поетичну творчість: історіософські мотиви стають визначальними у її творчих візіях. Особливість її письма: відчуття історичного минулого народу через призму сьогоднішнього дня. У руїнах стародавніх замків вона бачить не просто реалії нинішньої доби, а древню могутню Галич, яка поставала високим символом духу „над старим Дністром”. Письменниця говорить про вічні і нетлінні історичні цінності народу, про високий рівень української цивілізації, яка навіть за географічними показниками знаходиться у центрі Європи.

Тому і говориться у давніх світових хроніках-томах про Галич як „діамантовий камінь”, котрий крізь віки століть велично дивиться у майбутнє, несучи на своїх раменах древню славу. Древні щити могутньої фортеці-міста підпирають славу давньої землі. Величність історичного минулого переломлюється згіркло у сучасному дні: коли „сини твої в могилах спочивають, могили спочивають у світах”. Іде градація емоційного фону: протиставлення могутньої і красивої (мов діамантовий камінь) величі і реалій історичного поступу, Звідси: і керівництво до дії: повернути минулу славу, повернути честь могилам і засвітить знову на цілий світ черленими щитами слави.

Зворушливо і глибинно пророче пише Ярослава Павличко про древній Стебник. Через людську пам’ять незнищенно пливе ріка Біївка, на березі якої розташована історична частина містечка Стебник. Поезія насичена історіософськими мотивами, де переплітається минуле і сучасне, де давня висока слава світить свічою пам’яті, а вогонь білих травневих лілій на воді струменить чистотою нового життя. Хтось говорить зашерхлими вустами через замети пам’яті,  хтось кличе почути його крізь стигму віків. Риба черкає своїми плавниками високих вод і плине вода вічності. перетікаючи із мислі людської у нинішній світ, і така гостра необхідність повернення. як і потреба бути почутим.

Давня слава Руси-України, її могутність і незборимість – одна із головних тематичних площин поезії Ярослави Павличко. Ці мотиви споріднюють її творчість із представниками Празької школи. Поезія насичена історичними мотивами на рівні усвідомленого буття: її лірична героїня переживає ці давні мотиви на рівні генетичної пам’яті, що робить її поезії особливо знаковими у художній палітрі сьогодення.

Образи з минулого і образи із майбуття переплітаються у поетичному мисленні Ярослави Павличко несподівано зримо та об’ємно, викристалізовуючи яскравий світ чуттєвого сприйняття дійсності. Іноді її поезії нагадують бистролетне ширяння над віками, де одночасність перебування ліричної героїні у різних часових площинах ставить велику концентрацію емоційного вибуху, що споріднює поезії із віршованими новелетами, якщо так можна назвати різновиди поезій в прозі, де основою є сюжетна канва особливої напруги. Ця напруга у поезії Ярослави Павличко створюється історіософським сюжетом, що є безумовним новаторством в українському поетичному віршотворенні.

Поезія Ярослави Павличко цінна ще й тому, що є своєрідним з’єднуючим містком між літературою шістдесятників і літературою періоду Української незалежної держави, яка ще потребує свого належного естетично-художнього осмислення і аналізу. Але якщо брати бодай лишень тематичний плат, то чітко усвідомлюєш оту непроминальну сутність національного буття не лише як філософсько-суспільну, а і художньо-естетичну категорію. Звідси найголовніші мотиви – єднання народної пам’яті, своєрідне „промацування” на дотик і древніх монастирських мурів. намовлених і вимолених предками давніми-прадавніми, і дим вічності повертається погуком золотом освічених валів, дзвоном настороженої тиші, далекими кроками князівської раті.

Читати книгу вічності – усвідомлювати значимість часу як вічної субстанції, де світло розливається високими хвилями пізнання, а вічна книгу у руках добрих і мудрих озивається голосом письмен – улюблене заняття ліричної героїні Ярослави Павличко. Дихають вічністю лимани пам’яті, озивається вечір хисткими тінями предтеч і найбільша розкіш: дивитися на світло, яке віддзеркалюють хвилі лиману.

Історіософські мотиви Ярослави Павличко мають виразні ліричні інтонації. Її лірична героїня – самозаглиблена і ніжна, мудра і глибинна. Вона зосереджуються насамперед на відчуттях світу – вони є ведучими для її емоційних переживань. Село і човен, свічка і село, людина і кінь, ріка і місто, хрести і дзвіниці померлих церков – образи накочуються, як накочується людська мисль, поєднуючи в асоціативні зв’язки реалії буття. Як бамкання подаленілого дзвону розкочуються видива і пливе село у човні людської пам’яті, як древній русич-воїн, котрий обов’язково повинен напоїти свого змореного коня. А свіча біжить заметами людської пам’яті і людської історії – вона шукає кожен погляд, висвічує теплом кожну душу. Вона вічна, як вічний світ, бо є віддзеркаленням людської свідомості.

Творчість Ярослави Павличко споріднена із творчістю Ігоря Римарука своєю несподіваною самозаглибленістю та асоціативністю; а ще – непроминальними дзвонами пам’яті у людському житті.

Улюблений сюжет, до якого Ярослава Павличко звертається у цілому ряді поезій, – це мотиви „Слова о полку Ігоревім”.  У кожному випадку тематика „Слова” інтерпретується з іншої площинної точки відліку, але завжди це буде діалог сучасного і майбутнього, осмислення походу за славою – у розумінні Шевченковому, де слава  трактується як найвища нагорода за діяння, та і саме діяння за високими законами краси і справедливості є найвищим людськими благом.

Образ мовчання, яке звучить гостріше від громів, бо у ньому народжується мисль як синонімічна матерія, у поезіях Ярослави Павличко набуває щораз іншого забарвлення: білий світ і тиша, схожа на білого лебедя, і сонна поверхня берега, і мотиви повернення. Від мовчання до усвідомленого мовчання, до усвідомленого слова і до повернення – такий логічний ланцюжок діалогу сучасного і минулого, що з’єднується найбільше людською думкою, тому найбільшим воїном є слово: „прихід козаків із війни – мово моя прадавня”.

Піднімається людська душа із надр непам’яті – піднімається вічним вогнем „білого птаха Долі”, який повинен глянути в очі і завмирає в очікуванні: потрібно подолати страх. Побачити Долю – це і навчитися розрізняти палітру і мелодію кольору, де звуки переливаються у барву, а час виголошує свої вироки через м’яке перетікання хвилин, а звивиста дорога біжить і біжить, звиваючись між вчинками і думками, між схилами і піднесеннями, між мовчанням і голосом, який пробуджується, який голосить очима „воїнів колишніх”.

Творчість Ярослави Павличко це щасливе проникнення у надра людської підсвідомості, до надр свідомості „непораненої душі”. Іноді здається. що саме оця душа, вихоплена із вогню тисячолітнього лету і вістує світові свої відкриття. Вона спокійна – як спокійні океанські води, її не можна вибити із коліії дріб’язковою суєтою чи суєтливістю. Вона вічна, як вічний колообіг людського буття. Колір гаситься поглядом очей, стираються межі часу, і мертві люди виринають із далеких хвиль, аби сягнути глибокого моря. Немає смерті – є лишень межа, яку переходиться так, як розсікається душею хвилі морської тиші.

Переплітаються долі людей і долі міст, книг і старезних брам, батярських співанок і містичних ронделів. У цьому світі так тепло і затишно, як тепло і затишно буває у батьківській оселі. Час в інтерпретації ліричного світовідчуття Ярослави Павличко – не гострий і колючий, як традиційно склалося у нашій літературі, а теплий і лагідний, зігрітий небайдужим діянням, та навіть не просто діянням, а великою рапсодією дійства як вічної субстанції усвідомлення людського „я”, бо тільки це дає право людині відчути себе – через відчуття часу. І Гальшка Острозька розриває часові замети своїм вічним чином, а її „вічний сторож – хронометраж” – пильнує ковані брами тисячоліть. Місто своїми гострими готичними шпилями не просто підпирає небо – воно „шукає небес”. Від старезної бруківки і до високго склепіння звучить музика часу в елегії вічної миті.

Пропливають білі вітрила дерев понад краєм берега вічності – дивляться душі людські затаєним мовчанням і мовчазним криком, легенди вічності перетрушують свої  сувої у надії, що хтось колись таки прийде відшукати давні скарби; аби лишень не замулювалися душі людські і ширшали дороги до небесного храму, і маяли білими віттями дерева, що живлять наші серця умиротвореним дерзновенним спокоєм.

Немов у старовинну раму оправлено візію давніх віків у поезія Ярослави Павличко – оправлено вишукано і натхненно. Сама рама не менш віртуозна, як зображення на ній. Врешті, зображення пропливають, змінюючись, а перламутр шляхетної оправи, як всевидящеє око, що видивляється і по цей, і по той бік простору. Жовтими листями облітає передзимовий парк у сюїті Посв’ятовського, легко і заклично поправляє свій капелюшок вишукана дама-історія, зимові замети не можу наполохати величну красу, а світ, розгойданий і крилатий. мандрує, опромінений любов’ю.

І зітхає молитвою-очищенням, молитвою-оновленням душа ліричної героїні Ярослави Павличко. Гімн Українській державі з її найдревнішими коренями і найшляхетнішими подвигами: „засвітяться наші чола на всіх континентах світу” вогнем добрим і милосердним, вогнем чистим і благословенним. Бо в основі того вогню – щира молитва за дою людськості і високого світу, за тривання людської честі і чесності, за вічний дух, „що тіло рве до бою”.

Марія Якубовська, голова Львівського осередку Спілки письменників України

УНІАН в Google News