Музей перемог і поразок Забужко

Книжка справді вражає – передовсім своїм розміром і вагою... Це – складний роман: тут переплелася доля трьох поколінь... Книга є намаганням осмислити українську реальність, яка вражає усіх порядних людей... Рецензія

Книжка справді вражає – передовсім своїм розміром і вагою... Це – складний роман: тут переплелася доля трьох поколінь, дія відбувається в трьох різних епохах... Книга є намаганням осмислити сучасну українську реальність, яка вражає усіх порядних людей... Рецензія

(Оксана Забужко. Музей покинутих секретів. (Видання друге, доповнене) –Київ: Факт, 2010).

У прозі існують два дискурси, дві оповідні манери: суворий лаконічний стиль, який оперує короткими реченнями і навантажує змістом кожне слово, намагаючись вкласти максимум інформації в мінімум матеріялу, – й розлогі творіння, де одне речення розтягується на десятки, а то й сотні сторінок, де автор вдається до широких ретроспекцій і ліричних відступів, у яких часом губиться недосвідчений читач…

Оксана Забужко і Катерина Ющенко під час презентації роману

У такому стилі написаний і новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Не буде помилкою сказати, що вихід цієї книжки став найбільшою літературною подією минулого року. Книгу цю чекали не лише видавці, а й читачі, адже сучасна українська проза надзвичайно бідна й читати рідною мовою майже нічого, крім того, Забужко вміло нагнітала інтерес до свого роману, недбало згадуючи в інтерв’ю та приватних розмовах, що працює над новою книгою і це буде «т-а-к-и-й роман»…

І от це творіння у нас у руках. Книжка справді вражає – передовсім своїм розміром і вагою: у ній понад 800 сторінок дрібним шрифтом, а важить вона не менше, ніж півкіла. Друге, що змушує читача витріщити очі, це напис на другій сторінці: «Видання здійснено за сприяння Катерини та Віктора Ющенків». Яких Ющенків має на увазі Забужко? Екс-Президента і його половину? Яке сприяння? Фінансове, організаційне, моральне? Що й казати, суцільні загадки… Гортаємо далі. Зміст. Присвяти. Схема родоводів. Давні світлини… З усього видно, що читання буде нелегке.

Та коли починаєш читати цю книгу, вона захоплює тебе з першої ж сторінки. Така властивість усіх Забужчиних книг – її гарячковий, нерівний і надзвичайно заплутаний дискурс напоєний такою енергетикою, що читач мимоволі скоряється авторці, дає згребти себе за карк і затягнути в той вир.

«Музей покинутих секретів» – складний роман: тут переплелася доля трьох поколінь, дія відбувається в трьох різних епохах, усі ці часові пласти перемішані, що інколи й не втямиш, де про УПА, де про сучасність… Уся фабула зав’язана навколо головної героїні, яка знімає фільм про діячку УПА Олену Довганівну, що загинула в 1947 році. Розлогі описи богемного життя в сучасному Києві, тусовок, інтерв’ю і сексуальні сцени переплітаються з подіями, які сталися понад п’ятдесят років тому, – підпільна діяльність ОУН, життя в криївках, бої з гарнізонниками… Довганівна чи радше Геля, як називається вона в романі, любилася з бійцем на псевдо Стодола і зайшла від нього в тяж. Коли її коханий зрадив і привів до криївки гарнізонників, Адріян (псевдо Кий) і Геля підірвалися гранатами… Роман є намаганням осмислити сучасну українську реальність, яка вражає усіх порядних людей.

Забужко заглядає в минуле, силкується пов’язати давні події в одне ціле й зрозуміти, чому ж сталося так, що незалежна українська держава лишилася вбогою модифікацією УРСР, чому всі наші сучасні політичні лідери зазвичай виявляються нікчемами, чому в Україні немає місця ні українській мові, ні культурі?.. Відповідь на останніх сторінках роману: «Це буде фільм про зраду… Чию зраду, яку? Всяку. Батьківщини. Любови. Себе. Зраду, – як дорогу, що веде до смерти… за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви».

Твір цей настільки масштабний, що критики вже прозвали Оксану Забужко другим Достоєвським і Томасом Манном. Звісно, трапляються в ньому редакторські недогляди (слівця на кшталт «папка», «крупний» тощо), технічні помилки (авторка називає шмайсером німецький пістолет-кулемет МП-40, хоч фірма Алоїза Шмайсера не мала до нього стосунку), історичні неточності («За вікном була весна 87-го, і в місті вже вирували антикомуністичні мітинги» – перший мітинг у Києві організував Український культурологічний клуб 26 квітня 1988 року), але все це дрібниці порівняно з огромом цього роману, де викладено всю гірку й сувору правду про наше сьогодення, роману, який повертає нас до історичних витоків і спонукає нічого не прощати й не забувати.

Леонід Кононович