Олександр Філатов: За слово "каскадер" мене двічі виганяли з інституту
Олександр Філатов: За слово "каскадер" мене двічі виганяли з інституту

Олександр Філатов: За слово "каскадер" мене двічі виганяли з інституту

09:00, 19 червня 2010
17 хв. 42

Трюк падіння з 20 метрів коштує близько 2000 доларів. Я падав з висоти 50 метрів з конем і залишився живий. «Тараса Бульбу» повинен був знімати Гофман… Інтерв`ю з каскадером

Трюк падіння з 20 метрів коштує близько 2000 доларів. Я падав з висоти 50 метрів з конем і залишився живий. «Тараса Бульбу» повинен був знімати Гофман…

26 – 27 червня в Україні, у центрі культури та історії «Парк Київська Русь» уперше пройде фестиваль каскадерів. Голова Ліги каскадерів України Олександр Філатов відповів на наші питання.

Олександре, що змушує людину стати каскадером?

Я не знаю, як кого, мене нічого не змушувало, воно само прийшло. У дитинстві та юності я багато займався, перепробував багато видів спорту. Мені подобався спорт... Основним для мене був кінний спорт. Нас, юних спортсменів, часом запрошували на зйомки. Один раз запросили, другий, я придивився, стало цікаво. Мені тоді було 15-16 років.

Перший фільм називався "Денні зірки" нашого режисера, у ньому брали участь багато радянських зірок. Цей фільм пролежав років 20 на полиці, його не показували. Ми зображали кінних стрільців, які конвоювали каторжан. Режисер запитав, хто може зіскочити й ударити актрису нагайкою по спині. Усі хлопці сказали: «Саша може». Я тоді захоплювався джигітовкою, дижировкою – спортивною гімнастикою на коні. Як звичайні гімнасти, але не в залі на "коні", а на живому коні. Трішки схоже на джигітовку, тільки джигітовка – це народно-бойовий вид мистецтва, а дижировка – чисто спортивний.

З хлопцями ходили в кінотеатр у Санкт-Петербурзі, де можна було подивитися американський вестерн. Ми хворіли цією справою, намагалися робити щось схоже, у нас виходило з кожним роком усе краще й краще, навіть краще, ніж ми бачили на екрані.

Ми, надивившись вестернів, після тренувань залишалися і нишком від тренера, від начальства відпрацьовували трюки: падіння з коня, завали коня. Почали читати спеціальну літературу, якою було дуже мало. Мені трапилася стаття в журналі "Навколо Світу" про французького каскадера Жюля де Ламаре. З цієї статті ми багато чого дізналися для себе.

Кінний спорт для мене був основним захопленням. Я навіть інститут перший раз кинув через спорт.

Повернувшись з армії, ми з ще більшим ентузіазмом стали тренуватися, бо дізналися, що в нас є трюкачі, тоді не було слова «каскадер». За це слово мене з інституту двічі намагалися виключити.

За слово «каскадер»? Чому?

Це західне слово, його пов`язували з іноземною пропагандою. Можна було говорити тільки "трюкач". До 1985 року, коли було прийнято постанову Ради Міністрів, узагалі не було такої професії. П`ять років життя я віддав тому, аби пробити таку постанову, хоч якесь законодавство про професію. І то в ньому було сказано не "каскадер", а "виконавець трюкових номерів". Жоден чиновник не зважився написати "каскадер".

А для вас це було принципово, щоб називатися каскадером?

Звичайно, ми були молоді, гарячі, амбітні хлопці. Можна, звичайно, і трюкач, але слово «каскадер» уже саме просилося, воно вже входило в життя. І перший раз, пам`ятаю, мій колега по фільму "Фаворит" кіностудії "Молдовафільм" у договорі написав "каскадер", а не трюкач. Директор картини не дуже уважно переглянув... Це був прорив, перемога. Ми з цим договором ходили на інші студії, інші картини. Не відразу це пройшло, але поступово почали замінювати слово «трюкач» «каскадер».

Каскадери – це спортсмени?

Так, ми всі зі спорту, усі досягли дуже непоганих результатів. І в СРСР, коли було положення про зйомки трюків, якому я віддав 5 років життя, у ньому було сказано: каскадером може бути заслужений майстер спорту, майстер спорту, кандидат у майстри спорту. І лише в крайньому випадку комісія може розглядати кандидатуру спортсмена-першорозрядника, але що зробив значний внесок до розвитку своєї власної фізичної культури і володів спеціальними навиками, підтвердженими відповідними документами.

Загалом, першорозрядників практично не було. Можливо, на 100 – 150 чоловік, які атестувалися перший раз у Союзі, були 3-4 людини першорозрядників які мали суміжні спеціальності. Ці люди циркачі, підводники, альпіністи, скелелази. Був майстер спорту зі стрільби з лука. Певна річ, майстер спорту з шахів не міг пройти. У 1986 році в СРСР були організовані атестаційні комісії, тоді й пройшла перша атестація каскадерів.

Яка різниця в оцінці каскадерів за кордоном і в нас? Кому більше платять?

Платять фахівцям, як у нас, так і за кордоном. Не немає жодного порівняння. Якщо ти коштуєш стільки, ти коштуєш стільки. Оцінюють тебе як майстра. Раніше були нормативи розцінки, а зараз ринковий закон: як домовишся.

Залежить від того, де ми працюємо. Якщо ми працюємо за кордоном, нам платять точно так, як і іноземним каскадерам. А якщо працюємо тут, бувають державні картини, де в людей маленькі зарплати, ми це чудово розуміємо й часом за мізерні гроші погоджуємося працювати.

У середньому каскадерові в тиждень платять декілька сотень доларів, плюс окремо за трюки, які він виконав. Наприклад, трюк падіння з метрів 20 коштує близько 2 тисячі доларів. У середньому участь каскадера в батальних сценах без супертрюків – більше 200 доларів за вихід на знімальний майданчик. Це прописано в розроблених нами за допомогою Міністерства праці й соціальної політики документах. Є розцінки оплати праці каскадерів, розроблені нашою асоціацією, міжнародними асоціаціями каскадерів. І ми дотримуємося цих розцінок. Є дуже складні трюки. Наприклад, у "Тарасі Бульбі" фінальний трюк, який хлопці довго готували: козаки з обриву стрибають на конях у Дніпро. Сама підготовка цього трюка: виготовлення спеціальних пристосувань, забезпечення безпеки людей і коней, яких ми готували, – коштувала на порядок вище, ніж оплата каскадерів.

Даруйте, але мені здається, що каскадери – мазохісти?

Ні, вони нормальні люди, я не зустрічав серед них жодного мазохіста.

Для мене впасти з коня було величезним задоволенням. У десять разів більше я отримував задоволення, коли вставав і не розумів, чи я взагалі торкнувся землі. Не було ні подряпин, ні синців. Наша команда 10 років відпрацювала без єдиної травми. Ось у чому краса.

Звичайно, були легкі удари, подряпини, синяки, але не більш. У цьому ми бачили мету нашої професії. Ми розробляли трюки, тренувалися, доводили їх до досконалості. Експромт у нас був на вершині майстерності. Багато качків приходять і кажуть: "Я каскадер". А я їм: "Ну, добре, завдання просте: два прольоти по сходах вгору і назад". Так він добігти не може, задихається. То який він каскадер?

А дівчат серед каскадерів багато?

У СРСР були дві дівчини. Наташа Дорєєва і Марина Румянцева. Обидві за підготовкою увійшли до десятки кращих, залишивши позаду себе пару сотень чоловіків. При цьому вимоги до всіх були однакові, не було диференціації чоловік – жінка. І зараз вони працюють, дітей народили й працюють. І в Україні є дівчата-каскадери: дочка Володі Строкаля Олена Строкаль та інші. Але в кіно дівчині не вижити, не має попиту. У них є свої програми, естрадні шоу, трюкові програми. Вони працюють у шоу-бізнесі. І ми їх залучаємо іноді.

Які найстрашніші випадки були з вами?

На майданчику ніколи не страшно. Страшно завжди до і після, коли думаєш про те, що трапилося і чим це могло закінчитися. Я завжди кажу, що Господь Бог перший раз попереджає, а другий раз карає. Треба вчасно зупинитися.

Один з показових випадків був у Туреччині. Ми знімали серіал "Шарп". Треба було дублювати одного з головних героїв. Епізод у принципі дуже простий: герой картини – Зорро в шкіряній масці, замість руки металевий крюк – рятує дівчину. Удвох на одному коні вони мчать, утікають від погоні. За ними женуться погані люди.

Приїхали до Туреччини, коней нам доставили незрозуміло звідки. Ніч ми допомагали туркам і англійцям вивантажувати коней, а о шостій ранку – початок зйомок. Коні специфічні, ми зрозуміли відразу. Але виконавчих продюсерів теж зрозуміти можна. Вам треба 50 коней, ось ми привезли і робіть, що хочете. О 6 годин ранку мені надягають перуку з довгим волоссям, пудрять, фарбують, тонують, надягають на обличчя шкіряну маску, добротний англійський костюм, плащ і шкіряний капелюх. Колегу – Андрія Мельника – переодягнули в дівчину. Я попросив хлопців, аби підібрали коня. Хлопці під`їжджають і кивають головою, мовляв, підбирати нема з чого. Обрив, з якого треба зістрибувати, величезний – метрів 30–40. Посеред обриву гірська доріжка, а під доріжкою багато каменів, нанесених селевим потоком. Досить крутий обрив, перші два метри – абсолютно вертикальні, а далі йде схил. Камеру поставили на краю обриву.

Завдання було скакати повз камеру на повному ходу. Був тямущий оператор, він розумів, що камеру потрібно перенести хоч би на 15 метрів ближче, тому що мені не залишається місця гальмувати. Але вперлися режисер і продюсер.

Я почав скакати метрів за триста, а переслідувачі мчали за мною дугою, підрізаючи. Кінь, якого я вибрав, уперше в житті вийшов на свободу і лякався вітру, шереху листя, метеликів, мух. Просто божеволів, і всі коні були такі самі, неначе вперше світ побачили. Я розумів, що йду ва-банк. І у мене замість однієї руки залізний крюк. Я попередив актора, який дублював дівчину, щоб він падав на мою команду.

Мотор, камера, відпускають шнурки, якими ледве утримували коня на місці. Уже через 5 метрів я зрозумів, що нас чекає. Одна думка в мене була, аби тільки кінь мчав прямо. Партнера переклинило, він схопив мене за плечі, чого не можна було робити. За 20 метрів до камери, я крикнув йому падай, він не почув. Я встиг повторити матом, він і цього не розчув, я відчував ці руки, які вчепилися в мене, і їх нічим було розтиснути. Так ми і полетіли в обрив.

Кінь, стрибаючи вниз, зазвичай робить усе, щоб встояти, а встояти там було неможливо, він приземляється на передні ноги. Я відкидаю себе й Андрія корпусом назад, щоб не перенавантажувати коня. Третій раз я кричав, щоб він падав. Він падати не хотів, але через поштовх упав і потягнув мене за собою. Я падати не хотів. Андрій так стиснув пальці, що вирвав шматок костюма з добротного англійського сукна. Він упав, а я залишився на коні. Кінь підняв передні копита, щоб стрибати в обрив, і в цей момент я бачу, що турецький селянин на тракторі з залізними колесами стоїть унизу й намагається подивитися, що там відбувається.

Я розумів, що розіб`юся разом з конем об цей трактор. Я не знаю, як додумався, але кинув повід, схопив коня за рот і в повітрі його перевернув. Ми пролетіли над капотом. Кінь з ногами вгору, я під конем. Ми приземлилися на схилі, і до кінця, до річки ми разом з конем котилися. У повітрі, тримаючи його за голову, я встиг перебратися на шию, потім обхопив шию, а голову притиснув, щоб він своєю головою не роздавив мою. Так ми докотилися до низу. І залишилися живі. Висота була до п`ятдесяти метрів.

Я не знав, живий я чи мертвий. Усі швидко підбігли. Кінь лежав на боці, а я в нього на шиї. Хлопці перехопили коню голову, не даючи йому встати, щоб він мене не зачепив. Мене потихеньку витягнули, підняли, усе ціле. Тут ще один каскадер протягує мені запалену сигарету й каже: «Усе-таки не дарма ми чомусь вчилися 30 років».

Чи часто бувають на зйомках трагічні випадки з каскадерами?

Я пишаюся тим, що в мене як у постановника трюків, з 400 з гаком картин, в яких я відпрацював, летальних випадків не було. І складних, важких травм у хлопців не було. А так, буває, на жаль. У Росії останніми роками були 2-3 випадки дуже нехороших. В Україні було кілька років тому, але це не стосувалося кіно. Каскадери робили шоу-программу на стадіоні, і смертний випадок стався через нехлюйство.

Каскадер – це актор?

Ні, каскадер – це каскадер, але він повинен володіти акторськими якостями, тому що потрібно передати пластику актора. Іноді бувають дуже схожі типажі, прагнемо підібрати, щоб каскадери були схожі на акторів. Багатьох запрошують на ролі, і навіть на головні, у фільмах. Улдіс Вейспал – відомий наш колега – зіграв декілька головних ролей ще в радянських фільмах.

А молодих каскадерів, які прийдуть вам на зміну, зараз вистачає?

Ні, не вистачає. Це результат капіталізму, що прийшов... Міняється психологія людей, друзів, сусідів. На цьому підгрунті виховати нормальне, зацікавлене, творче покоління неможливо. Немає мистецтва, немає поезії, немає театру, кіно. Немає нормальних батьків, дитячих садів, шкіл. Ми котимося в прірву.

Причина всьому в наших чиновниках. Чому вони не дають гроші на кіно? Кіно допомагає виховувати нове покоління.

І акторів у нас немає, їм теж ніде працювати. Якщо художник не може працювати, він втрачає навики, кваліфікацію. Треба ж бути весь час у формі.

А українське кіно взагалі є? Хоч щось знімається?

Ну, хотілося б більше. Остання була картина українського режисера Леся Янчука про Велику вітчизняну війну, про Голод. Багато фільмів знімалося на національно-патріотичні українські теми, хороші ліричні фільми, історичні, такі як "Ярослав Мудрий", "Данило Галицький". Це була приголомшлива робота – там коні, штурми фортець, бійки й битви.

Ви кажете, що в Україні знімають кіно, але чому про нього нічого не чутно на міжнародних конкурсах, можливо, вони знімають його не дуже якісно?

Я дуже категоричний у своїй думці. Є державне кіно, яке зобов`язане знімати держава. Це завдання держави знімати кіно: художнє, публіцистичне, учбове, документальне.

Але держава для цього дає гроші й не думає, кому воно їх дає. І гроші йдуть у яму, а кіно немає. У державі повинні бути хоч би двоє-троє людей, які розуміють, кому можна давати гроші. До цих пір у нас такого прецеденту не було, давали нашим іменитим режисерам. Миколі Павловичу Мащенку, Юрієві Іллєнку. І де ці фільми? Немає. Значить, треба давати молодим режисерам. А молодих немає, їх треба шукати, виховувати.

Є також кіно приватного бізнесу. А бізнес цікавиться тільки прибутком. Їм потрібно, щоб кіно принесло хоч невеликий заробіток, але сьогодні, зараз. Хоча у всьому світі знають, що в кіно не така швидка віддача. Але якщо йде віддача, то серйозна. З десяти фільмів тільки 2-3 дають прибуток, але цей прибуток досить, щоб покрити витрати на збиткові фільми. А ці збиткові фільми теж приносять свою користь: мало глядачів прийшли, але це фільми для дітей, для юнацтва, для інтелігенції, фестивальні фільми.

У нас просто немає розумних голів серед чиновників.

Ви, знаю, займаєтеся організацією Фестивалю каскадерів, який пройде 26-27 червня.

Так, я спільно з «Парком Київська Русь». Ми збираємося для обміну досвідом, для демонстрації власних можливостей. Ми давно не зустрічалися таким великим теплим кругом. Раніше були картини, де всі каскадери зустрічалися. Останній раз ми збиралися на зйомках фільму "Тарас Бульба", там зібралося 50 каскадерів, хоча це далеко не всі.

Так склалося, «Парк Київська Русь» став нашим партнером. Мене вразила сама по собі задумка проекту. Ми завжди підтримуємо такі прекрасні проекти з виховання молоді, пропаганди культури. Зустрітися на такому майданчику – це краще, ніж сидіти у кабаку й пити горілку. На цьому майданчику хлопці зможуть передати досвід молодим. Тут збираються відомі каскадери, у тому числі, з європи, Америки. Можливо, приїде Володимир Орлов. Це каскадер пітерської школи, який недавно взяв малий «Оскар» за найкращий трюковий фільм

Наша професія, якщо добре до неї ставитися, – робота, 90 відсотків якої на екрані не побачиш. Так само, як у будь-якого спортсмена, тренування, тренування, і раз на рік виступ.

Чи доводилося вам працювати з Єжи Гофманом?

Так, ми знайомі і навіть трохи товаришуємо, якби Єжи дозволив так сказати. Ми з ним познайомилися в 1985 році на зйомках німецького фільму "Важко бути Богом". Він знімався в Україні за допомогою наших фахівців. Режисером був Петер Фляйшман, а Єжи – художнім керівником. Тоді ми подружилися. Він запрошував мене на фільм "Вогнем і мечем", але в мене вже був підписаний контракт з англійцями, і я не зміг.

Гофман приголомшлива людина. Я досі зберігаю його перший варіант сценарію "Вогнем і мечем", який він мені дав у 1985 році, щоб я сказав свою думку. Мені було дуже приємно, я до цих пір його зберігаю... Знаю, через які терни пройшов Єжи, перш ніж зняв цей фільм. Я чекаю зустрічі з ним і хочу попросити його підписати мені цей сценарій.

А вам не здається, що він би значно краще зняв "Тараса Бульбу", ніж це зробив Володимир Бортко?

А він і повинен був його знімати... Я знаю, що Єжи готувався до цих зйомок. Я виїжджав на вибір натури для фільму "Тарас Бульба", який повинен був знімати Єжи Гофман. Він повинен був приїхати. Що далі відбулося, я можу тільки здогадуватися. Я не в курсі цих справ. Я знаю, що про це багато писали.

Чи не здається вам, що батальні сцени в «Тарасі Бульбі» були примітивні?

Так. Але це не наша провина. Володимир Бортко – дуже специфічний режисер. Здається, він іноді, навіть частіше ніж треба, сам собі заважав. Дивовижний режисер. Задумок були багато, і все було для того, щоб реалізувати ці задумки. Була зібрана зі всього світу сильна команда каскадерів. Але реалізувати це не вдалося. У нас часу не вистачало, як завжди. І гроші були... Наприклад, було заплановано, що два кадри з акторами знімаємо годину, а битву – цілий день. У результаті два кадри з акторами знімали цілий день, а на битву залишалося 15 хвилин у кінці дня. І що можна зробити за цей час?

Над інтерв`ю працювали Ольга Фіщук, Ксеня Лесів

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

Погоджуюся
Ми використовуємо cookies