Випала мені така доля... (Розмова з Олексою Ющенком)

“Хто ж він такий, цей однофамілець і земляк президента? А може, це президент – його земляк та однофамілець?”… Я дружив з Максимом Рильським, Олександром Довженком, я мав щастя бути близько знайомим з Павлом Тичиною…

Олекса Ющенко – лауреат літературних премій ім. П. Тичини, ім. М. Коцюбинського, ім. М. Хвильового, ім. П. Артеменка, ім. О. Олеся. Нагороджений орденами й медалями як колишнього СРСР, так і Незалежної України. У лавах Спілки письменників України – з 1944 року. Багато років був заступником голови об’єднання поетів Києва, членом приймальної комісії Київської письменницької організації. Досі бере участь у літературно-мистецьких вечорах і зустрічах, виступає на обговоренні нових творів колег, друкується у газетах і журналах.

Завчасно прийшовши до Будинку письменників у день святкування ювілею Олекси Ющенка, я, чесно кажучи, не сподівалася на більше, ніж швидкий погляд на характеристику ювіляра, але доля моя, видно, сказала собі: “гуляти – так гуляти” – і влаштувала подарунок – можливість познайомитися з Олексою Яковичем особисто та ще й розпитати його про все, що заманеться, у порожній читальній залі бібліотеки.

Питання бібліотекарці. “Це він”, – у відповідь. Що –  це той самий 90-річний дідусь?!! Не може бути! Пряма спина, доброзичливе обличчя людини, котра пройшла довгий шлях, багато чого зрозуміла у житті, але зуміла зберегти внутрішню силу та цілісність, спокійна та розсудлива мова, а до цього – бажання та вміння розмовляти – хіба може людина бути такою у 90? Видно, буває...

Отже, до 12.00 – саме на цей час було заплановано початок святкування – залишалося хвилин 20. Хоч щось встигнути б...

– З ювілеєм Вас, Олексе Яковичу, здоров’я бажаю, творчої наснаги. Може, розкажете, що Вас сьогодні турбує, що для Вас головне?

Олекса Ющенко

Дякую. (посміхається. – Авт.). Мені випала така доля – прожив я 90 років. І головне для мене тепер, звичайно, – здоров’я, бо я дуже хворів. Відкрив ось сьогодні “Літературну Україну” (показує. – Авт.) – бачите, виставка моя у Музеї літератури, виставка мого життя і творчості, там цілий зал. Написано, що її вже відкрито. А ось мої вірші.

(З нагоди ювілею у газеті «Літературна Україна» від 2 серпня було опубліковано добірку віршів Олекси Ющенка, а також матеріал про виставку, присвячену його життю і творчості, що відкрилася у Літературному музеї. – Авт.).

– Чим зараз займаєтеся, можливо, щось пишете?

Потроху пишу. Бути ще б трохи здоровішим! Чимало незакінчених речей – от їх зараз потрошку закінчую.

– Може, політикою цікавитеся?

Я завжди мало звертав увагу на політику. Зараз дивлюся, що Верховна Рада немає єдиної думки, партій розвелося дуже багато, а єдиного струменя, що потрібний для народу, ще не видно.

І все ж, мені здається, що Президент правильну політику повів відносно української мови, бо багато депутатів з Верховної Ради хочуть зробити російську мову державною, а це неправильно, бо кожна держава повинна мати свою, національну мову. Без національної мови не може існувати народ. Але, повторюся, політикою я не займаюся.

– А які теми Вас приваблюють?

Мене цікавить історія нашого народу, історія письменства нашого. От у мене вийшли п’ять томів, називаються “У пам’яті моїй”, – це ніби жива розмова з письменниками, з якими я був добре знайомий, дружив. Особливо з такими, як Максим Рильський, Олександр Довженко, я мав щастя бути близько знайомим з Павлом Тичиною і трошки старшим від мене – на кілька років – Андрієм Малишком. Це всі мої друзі – старші й молодші. Але вже такого віку, як я, друзів немає… Від цього огортає сум.

– Чи є хтось з українських авторів, кого б Ви особливо відзначили?

Багатьох… Наприклад, Бориса Олійника, – я його дуже шаную, ми разом навіть працювали, вели секцію поезії, він був головою секції, я – заступником. Ну і такі поети, яких вже не стало: Микола Вінграновський, Ліна Костенко – поважна авторка нашого віку, але й молодші є за неї, теж гарно пишуть. Їх чимало.

Можна сказати, що література наша розвивається, незважаючи на те, що важкувато з видавництвами.

Мої книжки виходять завдяки спонсорам. Я щойно одержав свою книжку про кобзарів (показує книжку. – Авт.). Вона називається “Бандуристи – орли сизі”, тільки що вийшла. Це про багатьох кобзарів, наших бандуристів – історичних і сучасних, – тут фотографії, мої розповіді, вірші, усі мої друзі – ось Єгор Мовчан (показує фотографію. – Авт.) та багато інших.

Ця книжка тільки що вийшла, не знаю, де вона буде продаватися, тираж – тисяча примірників. Зараз, щоб видати таку книжку, треба 30 тисяч, – я не платив, знайшлися спонсори. Їх в нас чимало, та недостатньо, бо письменників дуже багато, а видати книжку – справа надзвичайно складна.

– А що Ви відчули, як Віктора Ющенка обрали президентом?

По-перше, ми з одного села – Хорунжівка – ми сусіди були. З того боку хата його батьків, а з цього боку – вигін і наша хата. Ми дружили…

– Ви з Президентом часом не родичі?

Може, десь дуже далеко.

У Хорунжівці більше 20 сімей Ющенків, і 22 Ющенки загинули на фронті.

Я гордий своїм прізвищем, звичайно, тому що усіх наших Ющенків я знаю прекрасно, то хлібороби добрі, люди трудящі, ну і, звичайно, як-ніяк, щоб стати президентом, теж потрібна якась сила велика, я гордий, що президент із нашого села. З ним я зараз не бачусь, але з батьком його дружив – пасли корів разом, до школи ходили.

– Розкажіть, будь ласка, трошки про часи Другої Світової Війни.

Я працював на радіостанції імені Шевченка – найбільша радіостанція, яка пов’язана була з фронтами, з партизанами. Це було на Волзі, в Саратові. У Саратові Волга теж горіла – нападали німці, а наша радіостанція виступала проти фашизму. Якось підбили один літак німецький над Саратовом, він не розбився, а пілот залишився живий – то в нього знайшли карту, на якій було кружечком обведено, кого саме бомбувати, – це була радіостанція імені Шевченка.

Ми допікали своїм словом фашистам. Я був одним з редакторів, робив передачі, в нас був великий штат. Я літав на передові фронтові лінії, з бійцями зустрічався – матеріали брав для радіо, літаком летів далі, потім повертався до місця роботи...

Розмовляла Маргарита Дубовська