Берлінале 62: Головна стрічка – «Цезар повинен померти», а Україна досі чекає на «ведмедів»

Президент журі цьогорічного Берлінале Майк Лі справедливо назвав 62-гу програму «без злетів» та, порадившись зі членами своєї команди, віддав перевагу італійській картині «Цезар повинен померти»…

Мабуть, найбільш прискіпливому кінокритику не вдасться порахувати, скільки кінофестивалів взагалі відбувається у світі. Тільки у Франції їх 166, в Італії – шість десятків. Але найбільш значущі ті, які отримали акредитацію Міжнародної асоціації кінопродюсерів (FIAPF). Таких у світі всього 14. Для отримання статусу потрібно, щоб кінофорум був міжнародним, проходив щорічно, підтримувався кіноіндустрією країни та проводив ексклюзивний показ конкурсних фільмів. До речі, останнє правило організатори фестивалів розцінюють як рекомендацію. Деякі успішні стрічки збирають вершки одразу на декількох кінофорумах. Усім цим критеріям відповідає Берлінале.

Стрічка «Цезар повинен померти» - переможець Берлінале-62
У Німеччині кіно знімають у Берліні (відома студія Бабельсберг, якій у цьому році виповнюється сто років), Гамбурзі та Мюнхені. Саме в цих трьох містах й проходять найбільш значущі кінофестивалі країни.

Оскароносна Серіл Стріп у ролі «залізної леді»

Для «Берлінале» міленіум відзначився переїздом. Тоді, у 2000-му році кіномани побоювалися, що кінофестиваль, поодаль від відомого Цоо Паласа на Курфюстердамм, втратить свій шарм. Проте, сучасний архітектурний комплекс на Потсдамський площі, що нагадує Манхеттен, не тільки позбавив бувалих кіношників ностальгії, але й привернув увагу тих, хто й у кіно-то взагалі ходив рідко. Футуристичні будівлі зі зручними кінотеатрами, ресторанами, музеєм кіно та штаб-квартирою Sony (в яку потрапляєш за допомогою найбільш швидкісного у Європі ліфту) стали улюбленим місцем, ще одним возз’єднанням Берліну.
До того ж, на Берлінському фестивалі, на відміну від Канського або Венеційського (що розраховані лише на професійну публіку та журналістів), пересічному глядачеві купити квиток не становить великих труднощів. Для цього потрібно лише прокинутися раніше, приїхати на Потсдамську площу, завітати до торгівельного центру «Аркаден» – за пів години ви будете щасливим власником квитка з емблемою Берлінале. Без перешкод можна потрапити навіть на гучні прем`єри, наприклад, прославлених Бандероса або Анджеліни Джолі. А якщо пощастить з місцем – навіть розгледіти їх зблизька.

Протест Анджеліни Джолі проти війни. Фільм «Земля крові та меду»
Події Великої французької революції лягли в основу фільму, який відкривав Берлінале-62. «Прощавай, моя королево!» – екранізація однойменного роману Шанталь Тома, який отримав літературну премію «Феміна». Французький режисер Бенуа Жако зняв історичну драму про вирішальні для королівської сім`ї дні липня 1789 року, коли було зруйновано Бастилію та створено Національну гвардію. В основу сюжету покладено спогади фрейліни Агати-Сидоні Лаборд (Леа Сейду, відома за фільмом Вуді Алена «Північ у Парижі»). Її обов’язком було читати Марії-Антуанетті (Діана Крюгер) книги, коли для версальців наставали непрості часи. Зрозуміло, що увага журналістів на прес-конференції була зосереджена на любовному сюжеті (близькість королеви та герцогині Габріелли де Поліньяк). Одне з перших питань до Діани Крюгер було про лесбійство королеви. «Для мене це – зовсім не історія зв’язку між двома жінками, – гідно відповіла актриса, – це розповідь про переломний момент у історії».

Анджеліна Джолі в ролі режисерки

Історія сучасна, а точніше, події у Югославії, не давали спокійно спати й Анджеліні Джолі. Про свою нову роль – режисерки, вона відверто розповіла журналістам: «Під час моїх перших відвідин колишньої Югославії мені було дуже соромно, що я так мало знаю про громадянську війну. Спочатку я вирішила просто для себе зібрати інформацію. Потім, у якості експерименту, спробувала написати сценарій, який назвала «Земля крові та меду». …Пізніше я заручилася підтримкою продюсера Грахама Кінга, та наважилася на режисерську роботу». Кохання сербського капітана Даніеля й боснійської дівчини Айли на тлі бомбардування й неймовірних страждань – головний сюжет картини. Анджеліні Джолі, успішній голлівудській. зірці не байдужі чужі страждання та біль.

Фільм відкриття Берлінале-62 «Прощавай, моя королево»

Президент журі цьогорічного Берлінале Майк Лі справедливо назвав 62-гу програму «без злетів» та, порадившись зі членами своєї команди (Франсуа Озон, Шарлотта Генсбур, Астар Фархаді, Барбара Сукова, Антон Корбайн, Джейк Джилленхол та Буалем Сансал), віддав перевагу італійській картині «Цезар повинен померти». Це майже документальна стрічка братів Тавіані про життя в’язнів однієї з римських тюрем, які зробили постановку шекспірівського «Юлія Цезаря».
Гран-прі журі отримала драма угорського режисера про розслідування вбивства циганської родини в селі. «Срібного ведмедя» за роботу «Барбара» отримав Крістіан Петцольт. Це історія жінки-лікарки, яка вирішила переїхати на Захід. За це її вислали у провінцію та переслідували штазі.
Абсолютним сюрпризом було нагородження Рейчел Мванзе за найкращу жіночу роль у канадському фільмі «Відьма війни» про громадянську війну в Конго. Рейчел відчула на собі усі жахіття війни, тому зіграла роль з такою достовірністю, що журі одноголосно визнали її найкращою.

Старомодне кіно "Табу", яке отримало приз за сучасність й перспективність

Що стосується зірок, то їх на кінофестивалі було більш ніж достатньо. Мабуть, найяскравішою з них була Меріл Стріп. Вона отримала «Золотого ведмедя» за вклад у кіномистецтво. На червоній доріжці акторка з’явилася не в шаленій гламурній сукні, чим намагаються привернути увагу її колеги по цеху, а в звичайному одязі. Проте посміхалася вона так, що кожен думав: ця посмішка адресована мені.
Особливістю цьогорічного фестивалю був показ ретроспективи архівних картин під назвою «Червона фабрика мрій». Спеціально для цієї програми підготували вцілілі шедеври «Міжрабпомфільму». Ця радянсько-німецька компанія була створена у 1924 році Мойсеєм Алейніковим разом з замголовою Німецької компартії Віллі Мюнценбергером. На логотипі красувався гусляр у лаптях на фоні Кремля. Техніка, що була завезена з Берліну, дозволила компанії здійснити першу у Радянському Союзі звукову, кольорову, анімаційну й фантастичну картину. Крім того, керівництво компанії не підкорялося Госкіно, вони могли знімати заборонені на державних студіях стрічки. «Аеліта» (1924) Якова Протазанова, «Кінець Санкт-Петербургу» (1927) та «Нащадок Чингізхана» (1928) Всеволода Пудовкіна, «Дівчина з коробкою» (1927) та «Путівка в життя» (1931) Миколи Екка знайомі нам з дитинства, але більшість інших (а їх було знято 600) навіть для кіношників були недоступними. За допомогою Федерального кіноархіву Німеччини, російського Держфільмофонду, архіву кіно фотодокументів у Красногорську, Сінематики Тулузи, Мюнхенського та Віденського музеїв кіно та Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва були відреставровані шедеври авангарду 20-х років. Прем’єра відбулась у палаці Фрідріхштадт показом «Жовтня» Сергія Ейзенштейна в супроводі симфонічного оркестру Берлінського радіо, який виконував музику Едмунда Майзеля, написану для цього фільму.
На теперішньому фестивалі українських фільмів не було. Відверто, вони й раніше не часто потрапляли до програми.
У 1990 році «Астенічний сидром» Кіри Муратової отримав спеціальний приз журі. У 1997 її ж «Три історії» були номіновані на «Золотого ведмедя». У 2003 році Степану Ковалю вручили «Срібного ведмедя» за короткометражну анімаційну стрічку «Йшов трамвай №9». Потім Коваль представив у «дитячому» конкурсі «Злидні», що спеціально було знято для українсько-російського проекту за мотивами гуцульської казки «Гора самоцвітів».

Фаворит конкурсу – стрічка «Барбара»
У секції «Панорама» промайнули «Щасливі люди», а у Форумі «Путівник» Олександра Шапіро. Потім, знову ж, Муратова з короткометражкою за сценарієм Бориса Херсонського «Довідка». Мирослав Слабошпицький двічі брав участь у конкурсі короткометражних фільмів. У 2009-му році його «Діагноз» увійшов у число номінантів на «Золотого Ведмедя». Українській стрічці довелося змагатися з майже з трьома десятками фільмів з 17 країн світу. Переможцем вона не стала, але, за словами куратора Berlinale Shorts Майке Міа Хьохне, викликала зацікавлення. З картиною побажали ознайомитися жителі інших міст Німеччини, бо теми, що у ній піднімаються: наркоманія та спід, на жаль, актуальні не лише для України. Фільм «Глухота» у 2011-му залишився без уваги, як і стрічка Олександра Мінадзе про Чорнобиль «В суботу» (спільне виробництво України, Росії та Німеччини).
Цього разу на Берлінале українське кіно було представлене лише у рамках Європейського кіноринку, на який допускалися акредитовані дистриб’ютори та журналісти. В англомовному «Гіді українського кіно на 2011-2012 роки» міститься коротка інформація про 14 короткометражних, 12 коротких, 15 документальних та 3 анімаційних фільми 2011 року, а також 60 проектів 2012. Серед них робота Кіри Муратової «Кінопроби. Однокурсники». Стрічку було знято в Одесі. Можливо, вона буде демонструватися на третьому Одеському міжнародному кінофестивалі. Презентація Одеського кінофоруму пройшла на Європейському кіноринку.
Команда продюсера кіностудії «Інтерфільм» Олени Фетісової представила у Берліні спільний (Україна, Франція, Грузія, Вірменія, Норвегія) кінопроект «Параджанов». Це перша українська стрічка, яку підтримав європейський телеканал Arte France Cinema.
Сумно, що наших фільмів немає на фестивалі. Але якщо врахувати, що впродовж останніх декількох років 27 молодих українців пройшли майстер-клас у рамках Берлінале, є сподівання, що славетні «ведмеді» забредуть й в Україну.

Наталія Вересова, спеціально для УНІАН

УНІАН в Google News