Українська дипломатія: за принципом російського танка

Оскільки представити реальні здобутки в демократичній сфері та й у проведенні економічних і політичних реформ влада не може, тому і вирішено було піти шляхом російських дипломатичних колег, коли на біле можна завжди казати чорне і навпаки, головне – робити це упевнено.

За останні кілька місяців українська дипломатія сильно змінилася. При цьому не стільки персонально, скільки в манері ведення переговорів зі своїми партнерами. Ця манера стала більш різкою, і, як кажуть, принаймні в європейських кулуарах влади, все більше нагадує російську. Втім, досить сумнівно, щоб таке “посилення” зовнішньої політики принесло користь Україні в цілому, чи, хоча б, правлячій верхівці.

Що таке дипломатія “а-ля Путін” чудово пояснив в нещодавньому коментарі виданню EurActiv депутат Європарламенту від Угорщини Гіоргі Шопфлін (група народних партій). “Це звучить, як те, що Захід хоче почути, однак зміст – абсолютно інший”, - сказав депутат, який в часи “холодної війни” між СРСР та Заходом працював журналістом на BBC. І саме такий підхід ми постійно можемо спостерігати у виконанні російських дипломатів, і не тільки їх, а й всіх, причетних до здійснення зовнішньої політики країни: депутатів, міністрів, керівників держави. На вибудовування зовнішньої політики Росії працює весь державний апарат, та й не лише він. Суб’єкти господарювання, спецслужби, науковці – все задіяно для того, щоб якомога краще представити здобутки кремлівської влади.

Нинішній міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко останнім часом намагається активно демонструвати, що за часи роботи в Москві, його навчили там не лише спілкуванню з журналістами, про що ми вже писали наприкінці березня цього року, але й підходам до зовнішньої політики. Разом з тим, здається, що “сліпе копіювання” методів північного сусіда навряд чи стане корисним. Передусім, зазначимо, що якби там не було, однак Росія – велика держава із значними запасами нафти та газу (немаловажний фактор для її відносин з Європою), з ядерною зброєю, “теплими” відносинами з близькосхідними режимами, в тому числі й тими, які, на думку Заходу, підтримують чи близькі до підтримки терористів, зі стратегічною дружбою з Китаєм. Зрозуміло, що в Україні нічого з вище переліченого немає.

З іншого боку, немає в сучасній Україні і повноцінної демократії. Навіть навпаки, відбуваються процеси, які все більше можна характеризувати, як “відхід назад”: в питаннях свободи слова, свободи зібрань, зрештою, в питаннях вільних виборів. А виглядати перед “Заходом” погано – не хочеться. Тим більше, що відомі харківські домовленості про продовження терміну перебування Чорноморського флоту в Севастополі на 25 років на відміну від очікувань Києва не приборкали апетити Москви, а лише навпаки, роздражнили. Оскільки представити реальні здобутки в демократичній сфері та й у проведенні економічних і політичних реформ нова українська влада не може з об’єктивних причин – через їх відсутність – очевидно, саме тому і вирішено було піти шляхом російських дипломатичних колег, коли на біле можна завжди казати чорне і навпаки, головне – робити це упевнено.

Прикладів цьому можна навести скільки завгодно. Найяскравіший, звичайно, стосується обговорення змін до Конституції. Коли в Європі кажуть, що в історії не було прецедентів, щоб зміни до Конституції скасовували через 5 років після схвалення, з Києва відповідають: “Так, можливо й не було, але згадайте, що було за тією Конституцією? Постійні чвари між Президентом та урядом, політична нестабільність, вибори за виборами... Хочете продовження?” Звичайно, відповідь європейців у цьому випадку передбачувана – політичної нестабільності у сусідів не хоче ніхто. Зник журналіст Василь Климентьєв? Так Президент вже взяв справу під свій контроль. Дарма, що результатів від того контролю поки ніяких. У Харкові побили учасників акції протесту проти вирубки дерев у парку ім. Горького для прокладення дороги? Так то взагалі “побутовий скандал”, до якого влада немає ніякого відношення.

Саме так поводяться зараз українські дипломати. Один з них якось розповідав про те, що під час зустрічі зі своїм німецьким колегою, в ході якої обговорювалося питання надання Україні Плану дій для скасування візового режиму, він нагадав, що німці, мовляв, винні Україні ще з часів Другої світової. “Мій дід воював і допоміг, щоб ви стали жити краще, а тепер ви повинні допомогти нам”, - розповідав про свої аргументи цей представник МЗС.

Для реалізації певних тактичних цілей така нинішня “політика” МЗС інколи може бути в нагоді. Приклад – підготовка резолюції Європарламенту щодо ситуації в Україні. В середині жовтня група народних партій Європарламенту, яка має тісні зв’язки з трьома українськими партіями, що нині перебувають в опозиції (партії Юлії Тимошенко, Віктора Ющенка та Бориса Тарасюка) виступила з ідеєю провести спеціальні слухання і схвалити резолюцію. Резолюцію мали проголосувати 21 жовтня. Однак, за тиждень до цього правляча в Україні Партія регіонів підписала меморандум про співпрацю з групою Прогресивного альянсу соціалістів та демократів, зусиллями яких, зрештою, голосування було відкладено. Спочатку – до проведення місцевих виборів, а тепер – до проведення саміту Україна-ЄС, який має відбутися 22 листопада. Одним з аргументів, який використовують при цьому українські дипломати при спілкуванні з євродепутатами полягає в тому, що занадто жорстка резолюція може відвернути Україну від Європи і “кинути її в обійми” Росії. Для частини депутатів, особливо з країн Східної Європи, цей аргумент спрацьовує. Поки.

Що ж стосується стратегічних цілей, то, очевидно, що і в самому МЗС розуміють слабкість свого “проросійського” способу переконання європейців. А інакше не з’явилося б за два тижні перед самітом Україна-ЄС заяв про те, що відповідальність за можливий неуспіх цієї події лежить виключно на опозиційних силах. До речі, щось схоже ми вже чули: коли ЄС запровадив санкції проти посадових осіб Білорусі її Президент Олександр Лукашенко також обвинуватив у всьому опозицію, яка, за його словами, добилася санкцій не проти Президента, а “проти всієї країни”. Зрештою, і самі заяви про опозицію та “палки в колеса” – це той самий варіант, коли “біле” називають “чорним”, тільки вже для “внутрішнього” користування...

Звичайно, сильна зовнішня політика, як і сильні дипломати потрібні  будь-якій країні. І за побудову такої політики пана Грищенка можна було б лише вітати, якби не одне але... Сила – далеко не завжди синонім хамства. І дипломати повинні пам’ятати це як ніхто інший.

Сергій Воропаєв.

УНІАН в Google News