Українець, який живе з ”італійською” ниркою

Олександр - українець з „італійською” ниркою, мешкає з родиною під Києвом. Тим, що досі живий, завдячує Італії...

Олександр - українець з „італійською” ниркою, мешкає з родиною під Києвом. Тим, що досі живий, завдячує Італії. Чоловік мріє, щоб в Україні не було безнадійно хворих. Аби у нашої медицини була можливість рятувати усіх, хто потребує пересадження органів, щоб люди з трансплантатами жили довго цілком повноцінним життям.

В Олександра відмовили обидві нирки. Як вирок – висновок лікарів – пересадка імплантату і якомога швидше. Такі операції виконують уже і в Україні, - обнадіювали медики. Проте вартість пересадження нирки разом з лікуванням була такою, що не вистачило б і проданої квартири. Та надія, як кажуть, помирає останньою. Куди лишень не зверталися: і на підприємство, де працювала дружина, і в благодійницькі організації, і друзів та знайомих обдзвонювали. Того мізеру, що нашкребли, вистачило лише на деякі ліки, щоб якось підтримати хворий орган. Дні потяглися виснажливі та одноманітні: два, а потім і три рази на тиждень гемодіаліз - єдине, що рятувало змучений організм, та негаснуча віра й надія Допомога прийшла несподівано, коли стан хворого наближався до критичного, і , як у казці, під Різдво. 

Київська школа №130, де навчалася донька Оля, підтримувала дружні зв`язки з містом Вероною. На Різдвяні свята дітей запросили до Італії. Там дівчинка жила в італійській родині. Господарі - літні люди, але повні життя, енергії й доброти, Марчелло та Бруна дуже полюбили Олю. Коли дізналися про смертельно хворого тата, зразу ж звернулися по допомогу до італійської громадськості. За італійськими законами, трансплантація органів іноземним громадянам заборонена. Тут за справу взялися усі небайдужі люди - від банкірів до видавців. Про це Олександр та його дружина не можуть згадувати без сліз. Українцю дали дозвіл на пересадження „італійської” нирки. Кров для аналізів передавали літаком. А згодом до Італії прилетів і сам Олександр з дружиною. Операція пройшла успішно. І ще півтора року хворий, за благодійні пожертвування, жив в Італії, перебуваючи під наглядом лікарів. Олександр так і  не вивчив італійської, каже, що спілкувався мовою серця. Її розуміють усі.  “В Італії ми залишили частинку душі і любові”, кажуть у родині Утніченків. Після повернення в Україну, родині ще довгий час надсилали дороговартісні ліки. Нині ситуація у нашій країні змінилася - ліки забезпечує держава. Та й фахівці чудові.

“У нас високоваліфіковані медики, - каже Олександр. - Шкода, що можливостей у них мало, і коштів, і новітнього обладнання бракує. Досвід переймати треба їхати в Італію, в інші країни, де проблему з пересадження різних органів розв`язують давно й успішно. До речі, італійські спеціалісти, які мене оперували, ознайомившись з  медичними висновками та призначеннями київських лікарів визнали їхній високий фаховий рівень”.