«Якщо лабораторна служба й далі перебуватиме у такому стані, постраждає вся охорона здоров’я»

В Україні в розрахунку на одного хворого припадає в середньому сім тестів на рік, що втричі менше, ніж у європейських країнах...

Жоден лікар не поставить пацієнтові правильний діагноз без результатів інструментальних і лабораторних досліджень. В Україні в розрахунку на одного хворого припадає в середньому сім тестів на рік, що втричі менше, ніж у європейських країнах. Закордонні лабораторії націлені на видачу результатів уже через 20—30 хвилин, а наші дай боже щоб упоралися за дві години. Причина проста — застаріле обладнання, ручні методи роботи й дефіцит кадрів.

За кількістю лабораторій ми, як завжди, попереду планети всієї: за різними даними, тільки у бюджетних і муніципальних лікарнях їх налічується від 6,3 до 7,5 тисячі. У цьому випадку кількість погано впливає на якість: коштів на утримання і переустаткування катастрофічно бракує, виживають як можуть. Наші джерела у Мінздоров’я стверджують, що в деяких лабораторіях досі експлуатують ФЕК-56 — фотоелектрокалориметр, випущений, відповідно, ще 1956 року. В закордонних клінічних лабораторіях давно використовують такі методи досліджень, як спектрофотометрія, турбідіметрія, нефелометрія, а також імуноферментний, хемілюмінесцентний, флуоресцентний аналізи, про які багато наших медиків навіть не чули. Це свідчить насамперед про те, що наші пацієнти не мають можливості пройти повноцінне обстеження, а лікарі — своєчасно поставити точний діагноз, тому найчастіше й лікують на око.

Хоч прийнято чимало програм і витрачено багато грошей, за словами чиновників Мінздоров’я, поліпшення в цій сфері настане ще нескоро: років через 10—12 українські лабораторії, можливо, досягнуть рівня європейських, тільки потім можна буде вимагати точних результатів аналізів. Про це невтомно повторюють на засіданнях і конференціях, очевидно привчаючи всіх до думки, що інакше і бути не може. Але ж Україна вже має досвід створення сучасної лабораторії, яка не тільки впорюється з поставленими завданнями, а й підтягує до свого рівня колег.

Ідеться про Український референс-центр із клінічної лабораторної діагностики та метрології, створений 2009 року на базі Центральної клінічно-діагностичної лабораторії Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит». Очолює його Вікторія ЯНОВСЬКА, головний позаштатний спеціаліст із лабораторної справи Міністерства охорони здоров’я України. Але навіть маючи великий досвід роботи, Вікторія Григорівна й уявити собі не могла, з якими проблемами їй доведеться мати справу, створюючи референс-центр, що має стати базовим, тобто виконувати організаційно-методичні й контрольно-аналітичні функції стосовно всіх лабораторій, які перебувають у сфері впливу Мінздоров’я.

— Ми отримали повноваження від Міністерства охорони здоров’я України і Національного інституту метрології на атестацію вимірювальних лабораторій, проведення раундів міжлабораторних звірень і на роботу з атестації методик, — пояснює ситуацію В.Яновська. — Повноваження є, але біда в тому, що в нас у країні немає нормативних документів, які б регламентували роботу медичних лабораторій із питань лабораторної діагностики: з часів розпаду Радянського Союзу й донині їх так і не створили. Тому ми змушені дотримуватися тих нормативних актів нашої держави, які прописують певні процедури і дозволяють працювати. Згідно з метрологічною термінологією, вимірювальна лабораторія — це лабораторія, що проводить виміри; відповідно, у галузі медицини — це клініко-діагностична лабораторія.

Безперечно, лабораторії повинні видавати точні результати, але щоб домогтися якості, спочатку треба встановити вимоги до цієї якості.

— На два десятиліття про лабораторії просто забули — ні законодавчої бази, ні фінансування, а ми дивуємося, чому там розруха.

— Не можна сказати, що настала розруха, просто почалася якась безсистемна робота з оснащення лабораторій. Оскільки державної програми реформування нашої служби не було, то й розвивалася вона не комплексно, а фрагментарно, через окремі цільові програми. Нині не можна сказати, що в лабораторіях країни немає техніки, — вона є, але буває, що поруч із відмінним біохімічним аналізаторам стоїть ФЕК, який у принципі вже не повинен використовуватися.

На формування матеріальної бази лабораторій впливали не спеціалісти з клінічної лабораторної діагностики, а клініцисти, які готували й затверджували цільові програми. Прорахунків багато, бо апаратуру вибирали фахівці, далекі від лабораторної діагностики, при цьому не завжди враховували її аналітичні характеристики, наявність надійного сервісу, можливості безперебійного придбання реагентів і контрольного матеріалу. Оскільки деякі реагенти коштували дорого, виникала спокуса отримувати дешевші, навіть на шкоду якості. До того ж не зовсім грамотно було організовано навчання спеціалістів роботи на цій техніці, що перетворилося на дуже серйозну проблему.

У наш час акценти у плані встановлення діагнозу дедалі частіше зміщуються від постелі хворого в лабораторію: за багатьма нозологічними одиницями лабораторний діагноз стає головним для постановки діагнозу клінічного. Так має бути. Але в нас проблеми з фінансуванням і забезпеченням лабораторій призвели до численних випадків розбіжностей між діагнозом і результатами лабораторних досліджень. Нарешті на це звернули увагу клініцисти й забили тривогу, однак ситуація зайшла надто далеко. Щоб досягти поліпшення, потрібні системна робота й відповідне фінансування. Якщо лабораторна служба й далі перебуватиме у такому стані, то постраждає вся охорона здоров’я.

— Що треба робити, аби цього не сталося?

— Починати системні зміни потрібно з головного: звернути увагу на те, що такої дисципліни, як клінічна лабораторна діагностика, у медичних університетах майбутнім лікарям не викладають, — у нас і кафедр таких немає. Виходить, що лікарі й спеціалісти з лабораторної діагностики неначе розмовляють різними мовами.

Протягом останніх 15 років ми мали штучно створену проблему, яка завдала неймовірної шкоди лабораторній службі. Спеціалісти з вищою біологічною освітою, які успішно працювали в лабораторіях, із 1994 року втратили право атестуватися, їх не брали на жодні курси — ні доатестаційні, ні спеціалізації. Все, що їм залишалося, — курси тематичного удосконалення. Їх позбавили можливості підвищувати свій рівень знань, а тим часом ця група охоплює близько 70% усіх спеціалістів із вищою освітою, які працюють у цій галузі.

Нарешті завдяки активній позиції Всеукраїнської асоціації з клінічної хімії і лабораторної медицини питання вирішилося. Міністерство через 15 років начебто виправило свою помилку — зняло заборони, але одразу створило нову проблему, дуже небезпечну для лабораторної служби країни. Відповідно до міністерського наказу, біолог не має права працювати на посаді завідувача лабораторії. Тому багато лабораторій залишилися без завідуючих, а це, природно, впливає на організацію робочого процесу, на якість досліджень. Лікарі в лабораторії не йдуть, — їм робота з біологічним матеріалом нецікава, а біологів відлякує брак мотивації та кар’єрного росту.

— Але якщо майбутнім лікарям лабораторної діагностики не викладають, якщо немає таких кафедр, — як же вони орієнтуються в отриманій із лабораторії інформації?

— По закінченні навчання майбутні спеціалісти проходять інтернатуру з лабораторної діагностики. Але як повноцінну дисципліну її в медуніверситеті не вивчають, студенти отримують знання крихтами: щось дізнаються на біохімії, щось — на лекціях із мікробіології та вірусології, проте системного підходу немає. У лікаря формується своєрідне ставлення до лабораторної діагностики: на його розуміння, якщо такого курсу не викладають, то й спеціальності такої немає.

— Тепер ясно, чому кожен лікар інтерпретує результати аналізів по-своєму.

— Ця проблема стала хронічною, адже багато кафедр академій післядипломної освіти дуже консервативні, програми не змінюються роками. Молодий лікар, що прийшов на спеціалізацію, слухає курс лекцій з основ клінічної хімії, який читали і десять, і 20 років тому. У лабораторіях з’являється нова техніка, а хто знає, що з нею робити? Приїхав інженер-наладчик, показав, як увімкнути, на які кнопочки натискати, — і всі автоматично це повторюють. Інженер, звісно, показав, як увімкнути й вимкнути прилад, але він не навчить, як його треба калібрувати, як працювати з контрольним матеріалом.

— Калібрувати — це означає...

— ...підстроїти. Це як в оркестрі — перед виступом усі інструменти підстроюються під звучання камертона.

Регламентом передбачено, як часто слід проводити калібрування і які для цього є підстави. Перелік довгий: якщо не пройшов контролю якості, якщо замінювали лампи, проводили ремонтні роботи, навіть якщо температура навколишнього середовища змінилася на п’ять градусів — прилад уже реагує. Ці правила потрібно знати й дотримуватися їх. Ми плануємо на своїй базі створити тренінговий центр, щоб навчати спеціалістів практичної роботи на приладах.

— Вікторіє Григорівно, ви похвалилися обладнанням, яке протягом 20 хвилин дозволяє виявити ВІЛ. Чи є в областях така апаратура?

— Звісно, є. У кожному регіоні ви знайдете хоча б одну-дві лабораторії, оснащені дуже пристойно, зокрема і в столиці.

— А як називається апарат, котрий дозволяє виявляти ВІЛ так швидко й точно?

— Електрохемілюмінесцентний аналізатор.

— А що він ще вміє?

— Багато що. З його допомогою можна діагностувати ВІЛ/СНІД, вірусні гепатити В и С, групу ТОРЧ-інфекцій — цитомегаловірус, токсоплазмоз тощо. А також широкий спектр гормонів, кісткові маркери при остеопорозі, в нас дуже широка панель з анемії: можемо діагностувати дефіцит фолієвої кислоти, заліза, вітаміну В12 тощо. Крім того, тестуємо білок S100, що дозволяє виявляти раннє ураження тканин мозку.

Ми проводимо тест на прокальцітонін, із допомогою якого діагностуються септичні стани. Коли в «Охматдит» надходить дитина в тяжкому стані з підозрою на сепсис, то вже через півгодини після забору крові ми маємо результати й можемо відповісти, яка природа сепсису — вірусна чи бактеріальна. Уявляєте, як це допомагає клініцистам у постановці діагнозу й призначенні адекватного лікування? Коли дитина в такому тяжкому стані, лік іде на хвилини, тому точність і своєчасність діагностики відіграють величезну, якщо не сказати — вирішальну роль.

— Які завдання виконує референс-центр?

— На референс-центр покладено кілька функцій — насамперед виконання досліджень першого ступеня діагностичної складності. Рутинні дослідження — глюкоза, холестерин тощо — мають виконуватися на місцях. Існують дуже складні діагностичні тести, що до того ж дуже дорогі, тому їх неможливо й економічно недоцільно проводити в кожній лабораторії. Є сенс акумулювати кошти й створити хоча б одну потужну державну лабораторію, аби в разі надзвичайних ситуацій — підозри на епідемії, масові спалахи захворювань тощо — мати можливість оперативно й адекватно реагувати. Наш референс-центр, фактично, перебуває на початку шляху, ми пробиваємо цю ідею на превелику силу і дуже розраховуємо на розуміння та підтримку Міністерства охорони здоров’я.

— Як дізнатися, добре працює лабораторія — чи вписує в довідочку результати, взяті зі стелі? За кордоном давно проводяться програми зовнішньої оцінки контролю якості, або так зване професійне тестування. А в нас?

— Уже чотири роки наш референс-центр реалізує програму зовнішньої оцінки якості клінічних лабораторних досліджень. Лабораторіям пропонують дослідити контрольні зразки, а отримані результати потім звіряють із встановленими значеннями. Якщо виявляються помилки, спеціалісти референс-центру допомагають у пошуку причин і підказують, як їх можна усунути.

Справа ця — добровільна, проводиться конфіденційно. Проте охочих отримати оцінку своєї роботи поки що дуже мало. Нинішнього року в програмах беруть участь близько 400 лабораторій із шести тисяч. І це вже прогрес.

Ольга СКРИПНИК, Дзеркало тижня

dt.ua

УНІАН в Google News