МедведЮщенко, або Про спорідненість президентів-антагоністів

Застебнутий на всі ґудзики чиновник і месія-пасічник з мольбертом. Один за ручку приведений до президентського крісла , інший виборов це крісло в запеклій боротьбі... Але обох ні в гріш не ставлять...

Ющенко, Медведєв

Яка спорідненість? – спитає ошелешений читач. Українофоб і українофіл. Застебнутий на всі ґудзики чиновник і месія-пасічник з мольбертом. Один за ручку приведений до президентського крісла попередником, інший виборов це крісло в запеклій боротьбі. Особисті неприятелі, які публічно обмінюються політичними "люб’язностями". Але поза тим між Віктором Ющенком та Дмитром Медведєвим є глибинна спорідненість.

Обидва є напівдекоративними президентами своїх країн. Хоча й прийшли до цього сумного статусу, як зазначено вище, різними шляхами. Один мав його з самого початку, а наш гарант примудрився за час свого президентства з’їхати з мало не п’ятдесяти відсотків підтримки – до трьох (медведєвські чималі відсотки насправді є путінськими). Тепер обох ні в гріш не ставлять ні на внутрішній, ні на зовнішній політичній арені.

І що ще ріднить сусідів-антагоністів, то це шалене бажання нагадати urbi et orbi, себто своїм і чужим, про те, що вони досі живі і досі є повноправними і повноважними главами своїх держав. Добчинський і Бобчинський... До речі, як там у Миколи Гоголя (українсько-російського письменника) в „Ревізорі”? „Я прошу вас уклінно, як поїдете до Петербурга, скажіть всім там вельможам різним, сенаторам і адміралам, що ось, ваша ясновельможність, живе у такому і такому місті Петро Іванович Бобчинський.  Та якщо і государю доведеться, то скажіть і государеві...”

Московські колеги-журналісти за чаркою розповіли авторові, що саме оцей „синдром Бобчинського” зіграв злий жарт з Дмитром Медведєвим і спонукав до відомих заяв на адресу свого колеги Віктора Ющенка, який, мовляв, проводить „антиукраїнську політику” і до краю спаскудив російсько-українські відносини. Як тут скинулася російська, українська і світова преса! Як згадали всі, що Дмитро Анатолійович номінально є главою російської держави. І тепер нібито оцей могутній „мєдвєд” нагострив пазурі на Україну. А попереду, на чолі „дранг нах Україна”, на білому коневі – сам президент! А не прем’єр...

Москвичі розповідають, що цей „прєвєд” відвідав голову „мєдвєда” після нетривалої довірливої бесіди тет-а-тет з Володимиром Путіним. ВВП нібито дуже м’яко і по-дружньому натякнув колишньому студентові курсу юрфаку ЛДУ, який курирував майор Путін, що потрібно замислитися над тим, чи не втомився він, незважаючи на молодість, боротися з кризою. Адже російський народ добре зрозуміє, якщо він чесно визнає свою страшенну втому, підупале здоров’ячко – та й оголосить позачергові вибори президента. І то сказати – дали хлопчикові скіпетр погратися, то час би й повернути.

Недарма ж Росією гуляє такий доволі дотепний анекдот: „На день народження Путін подарував Медведєву шикарний „Ламборджіні” ручної зборки за мільйон доларів. Стоїть він у дворі Кремля, вилискує хромом. Медведєв у захваті вибігає до машини, радіє, наче дитина, обдивляється. Але потім засовує голову у салон, а висунувши – похмурніє. „Володимире Володимировичу! Там же керма немає!” „Не хвилюйтеся, Дмитре Анатолійовичу, кермо в надійних руках”.

Але українські заяви – то ще півбіди. Останніми днями, прагнучи гучного піару, Медведєв почав коїти і зовсім уже комічні трюки. Якраз у той день, коли споріднений антагоніст Ющенко святкував День Незалежності, Дмитро Анатолійович відвідав найбільший в Росії буддійський монастир – Іволгинський дацан у Бурятії. Там монахи одностайно визнали його... „втіленням божества Білої Тари”. Хто не бачив – то така жіночка у позі лотоса з сімома очима. Так уже сталося: бурятські лами традиційно вважають живим втіленням Білої Тари (додає людям здоров’я і тривалості життя) правителів Росії. А почалося все з імператриці Катерини II. Хіба буддисти винні, що тепер у Кремлі на троні сидить мужчина?

Але тепер Путін має нервово курити надворі – до проголошення себе божеством (нехай і жіночої статі з сімома очима) він не додумався.

Не менш смішно виглядає і наш рідний гарант, коли мало не щодня видає якісь доручення уряду – у автора негарні підозри щодо використання цих документів у певних закладах Кабміну. Коли накладає на закони вето, які долає парламент. Коли по півтори години віщає щось з виглядом достеменного „батька нації” на галявинці біля Маріїнського палацу. Ніхто його не слухає – ні уряд, ні парламент, ні нація.

Зауважте, газети писали не так про зміст промови Віктора Ющенка 24 серпня, як про те, що Президент затягнув її на 9 хвилин і зірвав графік проведення військового параду. Ця самозакоханість є і смішною, і сумною. А може стати і небезпечною.

Між тим, у згаданій промові Ющенко зробив чергову відчайдушну спробу „прогриміти” і нагадати про себе-Президента. Мовляв, ініціює він у цей знаменний день всенародне обговорення своїх вікопомних конституційних ініціатив, а то Верховна Рада так і не знайшла часу їх розглянути.

Ставлення експертного середовища до цієї заяви яскраво ілюструє коментар відомого знавця конституційного права, одного з авторів Основного Закону України Віктора Мусіяки : „У цьому немає нічого нового. Це передвиборні спроби Президента сконцентрувати увагу навколо власної персони та власних ідей, які вже вкрилися пліснявою”.

Професор нагадав, що оголосити  всенародний референдум після „обговорення” не вдасться. Рішення Конституційного Суду передбачає аж три референдуми по внесенню змін до Конституції саме референдумом: 1. визначення того, чи потрібна нова Конституція; 2. зміни до Основного Закону, які мають встановити, що Конституцію можна приймати на референдумі; 3. прийняття самого тексту Конституції. Поки все це зробити, то термін наступного Президента України вже добігатиме кінця.

Сам зміст пропозицій Ющенка не менш смішний і фантастичний, ніж ці спроби „конституційного піару”. Про це вже багато писали юристи, тому вдаватися в деталі сенсу немає. Бажаючих відсилаю до ґрунтовного аналізу адвоката Тетяни Монтян. Наведу лише її короткий, влучний і нищівний висновок: „мова йде про відвертий еклектичний маразм”.

І сміх, і гріх. Очевидно, скінчиться це волання двох антагоністів у політичній пустелі у марній надії привернути до себе увагу теж однаково, майже як у відомому анекдоті:

- Народе, ти мене зовсім не помічаєш...

- Наступний!

Микола Писарчук