Д.Табачник: Я не співробітник Держдепу, щоб говорити лише те, що подобається американцям
Д.Табачник: Я не співробітник Держдепу, щоб говорити лише те, що подобається американцям

Д.Табачник: Я не співробітник Держдепу, щоб говорити лише те, що подобається американцям

14:33, 09.07.2007
18 хв.

Дружина сказала, що Кучмі не варто було публічно демонструвати свої образи... З огидою ставлюся до святкування 100-річчя Шухевича... Інтерв`ю

Віце-прем`єр-міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник відповів на запитання УНІАН.

Дмитре Володимировичу, спочатку хочу запитати Вас як колишнього соратника Леоніда Кучми. Книга екс-президента «Після Майдану», яка з`явилася недавно, вимальовує дещо дивний його образ - не навченого досвідом політика, а ображеного на всіх і вся політичного пенсіонера, який пригадав «незлим тихим словом» мало не всіх своїх колишніх соратників. Чому Леонід Данилович пішов таким банальним шляхом?

Відео дня

Складне запитання. Взагалі частково згоден. Але я не хочу брати на себе моральну і людську відповідальність і критикувати роботу Леоніда Кучми, зокрема його останню книгу «Після Майдану». Хоча, коли вона ще друкувалася газетними фрагментами, я завжди утримувався від коментарів, а моя дружина відразу сказала, що не впізнає Леоніда Даниловича. Вона сказала: не треба було йому демонструвати образи і виступати з позиції людини, яку засмутили чи не зрозуміли.

Але я поважаю і вітаю потребу екс-президента і вагомого політичного діяча відверто висловитися про багато речей, зазначте, у присутності живих свідків і учасників подій. На мій погляд, варто було б описувати події з ранішого періоду часу, щоб оцінки були більш цілісними. Принаймні, з 1990-го або 1992 року, зі вступу на посаду прем`єр-міністра України.

Єдине, що можу сказати як історик: мемуари великих політичних діячів, які були надруковані останнім часом, безумовно, важливі, унікальні і цікаві. Свого часу вся дореволюційна Росія обурювалася з приводу появи фрагментів записок графа Сергія Юлієвича Вітте. Імператор Микола Другий пішов на безпрецедентний крок: коли член держради Російської імперії, колишній прем`єр-міністр Вітте виїхав відпочивати, охранка за особистою санкцією імператора провела обшук у будинку Вітте, намагаючись знайти його мемуари. Їх не знайшли, Сергій Юлієвич передбачливо тримав рукопис і екземпляри за кордоном. З`явилися вони трохи згодом, але викликали величезний інтерес і після смерті Вітте.

Я думаю, що за прикладом Леоніда Даниловича з`являться мемуари і інших учасників останніх політичних подій. Якісь будуть взяті під сумнів, якісь викличуть різні трактування. Але, думаю, розвиток мемуаристики - це процес позитивний, і треба встигати сперечатися, поки живі учасники подій.

До речі, на презентації книги «Після Майдану» були і навіть намагались сяйнути розумом біля мікрфона люди, яких Кучма ввів у владу, зробив академіками, або люди, яких він зробив героями України, які в 2004-2005 роках надривалися від ненависті до нього, а зараз ходять на фуршети до його фонду «Україна». Після зміни влади деякі лицеміри, які пишалися своїм „ти” з Президентом, кόпали його з телеекранів, відмовляючись сказати хоч скільки об`єктивні слова на адресу Кучми.

Пам`ятаю, на день народження Кучми мені подзвонив керівник крупного каналу і говорить: ніхто не хоче розповісти про інавгурацію Кучми в 1994-му, ви восьмий, кому я дзвоню.

Я не був з Президентом на „ти”, але на прямий ефір йти не побоявся.

У книзі відчувається жорстка антизахідна спрямованість. Складається враження, що до неї доклали руку російські політтехнологи.

Напевно, позначається втома екс-президента від нескінченних домовленостей із західними партнерами, які ніколи не були виконані. Він про це говорив ще будучи Президентом - і про зрив Бушерського контракту, про відсутність компенсації за цим проектом і про перманентну брехню ЄС щодо компенсації за закриття Чорнобильської станції, про постійні «лентропротяжки» щодо вступу України до СОТ. Думаю, що образа залишилася, а зараз він може дозволити собі бути жорсткішим і відвертішим. Крім того, Кучма не самотній в євророзчаруваннях: в світі йде широка дискусія щодо того, що найважливішим ринком і центром майбутнього світопорядку є зовсім не ЄС, не старіюча, демографічно вимираюча Європа, а країни БРІК - Бразилія, Росія, Індія, Китай. Я колись написав про це в російській газеті авторський матеріал, який сам же представляв і оцінював як дискусійний. Після цього Держдеп офіційно скаржився Президентові і прем`єр-міністрові України на цю статтю. І коли я, вже в статусі віце-прем`єра, побував у Штатах, там усі вищі керівники Держдепартаменту США тримали на зустрічах зі мною в руках скорочений переклад статті і починали розмову з її аналізу і критики. Я був шокований і задавався питанням: чому ми не маємо права обговорювати будь-які інтелектуальні і футурологічні концепції? Будь-яке бачення майбутнього? Я говорив про величезні можливості Азіатського і Тихоокеанського регіону, про те, що економічне співробітництво між Україною і Росією, Індією і Китаєм - це наш головний шанс на ривок у двадцять перше століття. Я маю право на таку точку зору. Врешті-решт, я ж не співробітник Держдепартаменту, щоб висловлювати тільки ті речі, які подобаються керівництву Держдепу.

Ви пам`ятаєте, як Леонід Данилович описує конституційну ніч?

Так. Там майже дві сторінки моїх цитат. Два моїх заступники були в урядовій ложі - Володимир Яцуба і Леонід Подпалов. І я доповідав Президентові щопівгодини, як іде обговорення тієї чи іншої статті. Були і якісь смішні епізоди. Коли незадоволений „диригуванням” у залі людей з Адміністрації голова Верховної Ради Олександр Мороз наказав вимкнути зв`язок в урядовій ложі, а я дав команду ввімкнути. Добре описана дискусія з Павлом Івановичем Лазаренком. Він тоді обурювався, пропонував зупинити цей процес, оскільки вважав, що конституційний процес розвивається в ключі, невигідному для уряду. А я переконаний, що Конституція була прийнята вчасно, і Президент зробив багато поступок усім, у тому числі і робочій групі Конституційної комісії, і депутатській комісії, в якій працювали Вадим Гетьман, Василь Костицький, Михайло Сирота.

Президент Кучма мав добру волю, бажання компромісу і повагу до парламенту. Він міг любити чи не любити Верховну Раду, але при цьому ніколи не виходив за межі своїх повноважень і не переходив до дій, які можна було трактувати як антиконституційний або антидержавницький переворот.

У книзі він сказав, що його перша команда була чеснішою, ніж друга.

Це - правда. І приємно, що хоч і з запізненням, але він це визнав. У нас гроші по Адміністрації не ходили, ми не торгували нагородами і посадами, у нас не купувалися рішення. Такою була перша команда, яка прийшла в 1994 році і до 1998 року повністю оновилася. Неприємне інше, що вона в його мемуарах дуже мало персоніфікована. Про тих людей, які брали участь у виборах 1994 року, у своїх відступах і ремінісценціях Леонід Данилович міг би, на мій погляд, написати більше, уважніше і добріше.

Давайте перейдемо від приватного погляду Леоніда Даниловича на новітню історію України до теми української історії в ширшому сенсі. Ви як і раніше залишаєтеся прихильником спільного з Росією підручника історії?

Це неправда, причому повторювана багато років. Цю ідею колись також приписували моєму попередникові, академікові Володимиру Семиноженку. Я ж був і залишаюся прихильником найактивнішого гуманітарного діалогу і дискусії з Росією. Ми регулярно проводили засідання гуманітарної міжурядової комісії з віце-прем`єром Російської Федерації Валентиною Матвієнко. Ми відновили роботу спільної комісії учених-істориків РАН і НАН України. З російського боку її очолив директор Інституту загальної історії РАН Олександр Оганович Чубар’ян, а з нашого боку - нині покійний Іван Федорович Курас. Це для того, щоб історики проводили конференції, зустрічі, вели дискусії. А зробити спільний підручник, на мій погляд, неможливо, тому що кожна країна має свою учбову програму. І ця спроба буде лише марною тратою часу.

Я розраховував, що протягом постійних дискусій учених якісь питання вдасться викласти в тих же підручниках більш компромісно. Свого часу Де Голль і Конрад Аденауер зустрілися і домовилися - щоб зняти вікову ворожнечу, яка виникла в результаті багатьох кривавих воєн між французьким і німецьким народом, - в підручниках з історії свідомо уникнути болючих для тієї або іншої країни сюжетів і перенести їх вивчення або в старші класи, або на курси університетського викладання. Щоб людина могла самостійно проаналізувати події і розібратися. Я думаю, що якби ми дискутували на тему, що ваш прапраддідусь у битві на Куликовому полі воював проти мого, то це не викликало б у нас серйозного емоційного протистояння.

Нещодавно ми відзначили 100-річний ювілей Романа Шухевича. Чому уряд так байдуже поставився до цієї дати? Як Ви ставитеся до подібних заходів?

З огидою. Я вважаю їх проведення ганьбою українського суспільства. А тих, хто підштовхував Президента до підписання відповідного указу, - людьми непатріотичними, недалекоглядними і безсовісними. Тому що по-різному можна говорити про ветеранів УПА, які воювали разом з німцями проти Червоної Армії, а потім - проти військ НКВС...

Але офіцер, який одержував з рук Гітлера вищі бойові нагороди, - це особливий випадок. Вже дуже спеціальним треба було бути офіцером-неарійцем, щоб тебе відзначив вождь усього рейху. Добре також відомо, якими частинами командував під час війни Шухевич. У жодній країні Європи колабораціонізм, співпрацю з фашизмом досі ніхто не пробачив і тим більше не заохочує на державному рівні.

Від історії - до мовного питання. Якою мовою Ви дивитеся нові світові кінопрем`єри?

«Тачки» дивився українською в своєму кабінеті. Сучасні блокбастери і детективи, вибачте, я не дивлюся. Я дивлюся по телевізору три групи програм. Перші - звичайно новинні, другі, в основному по «Тонісу» і по «Ері» - історичні документальні фільми. «Ера» недавно показала дуже цікавий документальний фільм про галліполійську операцію першої світової війни. На „Тонісі” був блискучий фільм «Генерал, який заблукав у своєму лабіринті», - про Хуана Домінго Перона. Дивлюся «Дискавері», передачі про світ подорожей, програми про живу природу. Я ж колекціоную лише художні історичні фільми. У мене є кінематека по римській історії, це десь до тридцяти фільмів різних часів, серед яких є дуже якісні. Є старі радянські фільми, які ставили Григорій Кохан, Станіслав Ростоцький, Геннадій Васильєв, - „Ярослав Мудрий” „І на камінні ростуть дерева” „Русь изначальная», «Легенда про  княгиню Ольгу».

Скажіть, що Ви як віце-прем`єр з гуманітарних питань зробили для відродження українського кінематографа? У Франції діє податок на іноземні фільми, що перераховується до фонду розвитку французького кінематографа... А як у нас?

Вперше цього року у нас відбувається стовідсоткове чітке фінансування кіновиробництва. Самі кінематографісти кажуть, що вони такого не пам`ятають, тримають кулаки (щоб не наврочити) і  усі в захваті. Повним ходом йде завершення роботи над повнометражним фільмом Романа Гургеновича Балаяна „Избранник”. Розпочинає зйомки нового фільму Кіра Муратова. Наш молодий режисер Тарас Томенко знімає повнометражний кінофільм „Зона” під керівництвом Кшиштофа Зануссі.

Всього ж за гроші держбюджету сьогодні знімається - вперше за роки незалежності України - більше двадцяти українських фільмів. І, я думаю, що цього і наступного року ми ці темпи і об`єми державної фінансової підтримки не знизимо, а, навпаки, збільшимо. Нам вперше вдалося по-справжньому об`єднати державне фінансування і потужне фінансування приватних структур. Наприклад, на фільм Романа Балаяна держава виділила близько дев`яти мільйонів гривень, а приватна структура „Сота-Сінема”, яку очолює Олег Кохан, знайшла додатково ще близько семи з половиною мільйона. Наступного року ми наперед опублікуємо всі номінації, за якими хочемо запропонувати держзамовлення, і запропонуємо (під готовий режисерський сценарій) приблизну суму коштів, яку держава готова на це виділити. Щоб свого роду змагання між творцями кіно, їх продюсерами мало чіткі творчі і фінансові орієнтири. Наступного року бюджет кіновиробництва буде не 50 мільйонів, а значно більше. Думаю, що справа не тільки в цифрах фінансування, а в тому, що, навіть маючи гроші в 2005-2006 роках, їх не вміли (або не хотіли) освоювати. Вся справа в якості державного менеджмента. Ось в чому головна трагедія.

У 2005 році уряд Тимошенко (міністр культури - Білозір) списав, обнулив близько двадцяти чотирьох мільйонів, в 2006-му міністр Ліховий „профукав” близько тридцяти мільйонів бюджетних коштів. Ці гроші були виділені, але повернулися в казначейство. Це був кричущий неефективний, непрофесійний менеджмент. Починали конкурсні процедури в квітні-травні, коли вже приходив найспекотніший час для зйомок.

Стосовно проектів введення податків на фільми іноземного виробництва, то я думаю, що цей досвід варто доручити вивчити Міністерству культури. Я не впевнений, що його можна використовувати в чистому вигляді.

Зараз я доручив Міністерству культури порівняти і проаналізувати різні моделі кіновиробництва. Польща просто датує кіно, з’єднуючи при цьому гроші державні і приватні. Росія також просто виділяє гроші з держбюджету. Дуже цікавий угорський досвід. Якщо приватна структура виділила на випуск фільмів суму грошей більшу, ніж мінімально визначена законом, то тоді вона звільняється від податків. І це - лише на той термін, поки вона поверне гроші, вкладені в кіно. Далі, все, що стає прибутковим, оподатковується. Тобто якщо кіновиробник вклав два мільйони доларів, поки він їх не відпрацював, не вийшов у нуль, він не платить податків. Далі, якщо він починає заробляти і прокат виявляється успішним, його доходи підлягають оподаткуванню.

Такий же двоканальний, комбінований шлях фінансування я думаю в 2008-му запропонувати для розширення можливостей державної підтримки української книги.

Це як?

За гроші державної програми підтримки української книги видавці часто публікують нерентабельні або малотиражні видання. Причому завжди за рахунок державних грошей. Давайте зробимо по-іншому: створимо систему, коли держава дає 20-40 відсотків грошей на книгу. Ці кошти окупають редакційну підготовку, закупівлю паперу, поліграфматеріалів, а іншу частину дають приватні спонсори, або саме видавництво платить за рахунок своїх грошей. Тоді у видавничому портфелі накопичуватимуться книги в творчому відношенні найкращі, конкурентоздатні. І держава зможе підтримувати вчетверо, уп`ятеро більшу кількість найменувань.

І, до речі, на сьогодні місткість ринку української книги більше 320 мільйонів доларів. Стільки книг купують читачі. А ми всі тупцяємо навколо того, як поділити двадцять мільйонів бюджетних коштів. За ініціативою саме уряду Віктора Януковича в 2002 році був розроблений і в 2003-му прийнятий закон, за яким усі етапи виробництва книги був звільнені від податків. Від завезення сировини до закінчення всіх робіт. І це вже дало поштовх: якщо в 2003-му в Україні було видано 39 мільйонів екземплярів книги, за 2006 рік - більше 54 мільйонів. Зростання майже в півтора рази. Ми хочемо продовжити дію цього закону ще на п`ять років, щоб дати подальший поштовх розвитку книговидання.

Аналізуючи динаміку, можу сказати: якщо в гірший для української культури період припадло по 0,8 книжки на душу населення, то тепер - десь півтори книги на душу населення. І динаміка позитивна. Кількість назв у порівнянні з тим, скільки з`являлося книг за радянських часів. З`являються невеликі тиражі книг в 500-600 екземплярів. І це нормально, це світова традиція. Скажу із власного досвіду: двічі видавництво опублікувало мою книгу «Українська дипломатія. Нариси історії 1917- 1991 рр.». Зрештою вони заробили, оскільки додруковували тираж. Але почали з тиражу в 1000 екземплярів, а ухвалювали рішення про додатковий, коли переконалися, що книгу активно купують. Таким чином, ринок підказав і визначив оптимальний тираж. Крім того, зараз багато людей читають книги в комп`ютерах і телефонах. Я запитав президента «Київстар» Ігоря Литовченка, скільки людей підключило свої мобільники до послуги «бібліотека». Вже йде рахунок на десятки тисяч.

Я переконаний, що звільняти від податку потрібно всі книги, які створюються в Україні. Тільки створивши потужну вітчизняну книжкову індустрію, ми завжди зможемо зробити набагато більше книг, прийдуть інвестиції в поліграфію. І лише за умови потужної поліграфічної бази ми зможемо реалізувати будь-які, найглобальніші видавничі програми, видавати продукцію за зарубіжними замовленнями.

Тепер про політику. Як Ви оцінюєте інтелектуальний і професійний рівень і загальний рівень ерудиції парламенту п`ятого скликання?

Я можу оцінювати лише виходячи з конкретних цифр статистики. Парламент п`ятого скликання працював плідніше за кількістю прийнятих законодавчих актів, ніж парламент четвертого скликання. Я не прихильник іноді повторюваної політологами концепції про постійне зниження інтелектуального рівня парламенту. Мовляв, перший парламент був найінтелектуальніший, другий - слабше, третій... Я думаю, що в кожному парламенті були і є яскраві особистості, цікаві законодавці і важливі законодавчі ініціативи. У чомусь цей парламент є унікальним, він першим був обраний за пропорційною системою, і тому, можливо, частина депутатів виконувала більш пасивні функції, підкоряючись керівництву фракції. Але говорити про те, що в парламенті не було інтелектуального потенціалу, це - неправда. Я думаю, що якість бюджету і якість розгляду бюджетної резолюції говорить про те, що в парламенті є серйозні інтелектуальні сили. Питання в тому, що цей парламент більш політизувався, ніж попередні склади, і це не пішло йому на користь. Тому що ряд фракцій, по суті, викреслили себе з активного законодавчого життя, захопившись, як БЮТ і „Наша Україна”, демагогією, політиканством „штурмом” електрощитових, бійками і подібними нісенітницями, вони, по суті, перестали бути парламентаріями ще взимку 2006-2007 років.

Ви йдете до парламенту за списком Партії регіонів?

Не знаю, у нас іде дискусія.

Лана Самохвалова

 

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся