Смерть Анатолія Погрібного – кричуща втрата для України

Смерть Анатолія Погрібного – кричуща втрата для України

“Це великий патріот України, він просто український – і зверху, і з середини, він по-українськи мислив, відстоював українські справи, хоча мав через це прикрощі… І звичайно, це дуже добра й чуйна людина”...

Вночі з 9 на 10 жовтня Україна втратила Анатолія Григоровича Погрібного.

Він захворів півроку тому на рак, але, як розповідають його колеги з Інституту журналістики Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка, він працював майже до останніх днів...

Колега Погрібного, доцент кафедри Історії журналістики Валентина Михайлюта розповідає, що востаннє він був на кафедрі у березні. Перед тим його якось не було два тижні на роботі, а коли він прийшов, то всі кинулися його обіймати, та він зупинив їх руками й сказав: “Дівчата, ви знаєте, я захворів”.

– І ми побачили, – каже Валентина Петрівна, – що він справді слабкий. Раніше він ніколи не дозволяв собі хворіти, ніколи не брав лікарняних, завжди працював, завжди веселий приходив на кафедру й цікавився: “Що у нас новенького, що у нас хорошого?” Він був оптимістом за характером, за станом душі, життєрадісний, доброзичливий,

Анатолій Погрібний до останнього вірив, що він вибереться з цієї хвороби, сказав кореспондентові УНІАН Володимир Яворівський, який його часто провідував. Погрібний весь час повторював: “Ось, коли я вилізу з оцього, то робитиму ось те, ось те й ось те...”

У квітні Анатолієві Григоровичу зробили операцію, але хвороба не відпускала його. Він змарнів і страшенно схуд...

У цей час вийшли його дві нові книжки – останні в його творчості: публіцистичний твір "Захочеш і будеш" та літературознавчий – "Літературні явища із Яви". "Захочеш і будеш" була п’ятою із серії публіцистики, у "Літературних явищах із Яви" зібрано статті різних років. Він дарував свої книжки тим, хто його відвідував, казав, що «вони мають працювати».

Анатолій Григорович вів на радіо публіцистичну передачу «Якби ми вчились так як треба», де зачіпав найболючіші суспільні проблеми. Як згадує його аспірант Сергій Шебеліст, йому люди присилали листи мішками. У своїх двох останніх книжках він цитує ці листи. «Ви, пане Погрібний, – йдеться в одному з них, – такий націоналіст, Ви дуже хитрий, бо Ви дуже розумний і користуєтеся цим, щоб промивати людям мозги…»

Сергій Шебеліст каже, що на такі листи він не ображався, а навпаки – полемізував з авторами, аргументовано доводив свою позицію.

– Анатолій Григорович дуже боровся за українську мову, – каже Шебеліст. – Ніколи не забуду, як колись на День соборності 22 січня був мітинг на Софіївській площі, він був присутній, але не виступав. Якісь люди приїхали зі Львова спеціально, аби почути Анатолія Погрібного, підійшли до нього й кажуть: "Професоре Погрібний, чому Ви не виступали, коли Вас можна буде почути?" Але він того дня увечері виступав в Українському домі, зірвав овації, було видно, як люди його шанують...

Сергій Шебеліст захоплюється Погрібним як викладачем:

– У нього були дуже цікаві лекції, він був людиною енциклопедичних знань, читав їх без папірчиків. Це не було сухо, він називав цікаві моменти з життя письменників «жвавинками». Наприклад, розказував про Яновського, у якого був кіт дресирований, і знав команди «міліціонер або умри» – кіт падав або тікав. Пам’ятаю, як розповідав про Антоненка-Давидовича… Ще коли Погрібний був студентом, то хтось його попросив бути репетитором з англійської мови, а він не знав, що батько учня Антоненко-Давидович. Він був у нього дома, і той давав йому твір, який був тоді заборонений. Анатолій Григорович читав його з ліхтарем у гуртожитку під ковдрою, коли всі хлопці засинали. У нього й досі є ця книжка, навіть підписана: “Милому Анатолию Погребному от Антоненко-Давыдовича"...

Його друг і колега, публіцист Віталій Карпенко, професор кафедри Видавничої справи та редагування, називає Анатолія Григоровича «цілковитим патріотом України»:

– Анатолій – це великий патріот України, він просто український – і зверху, і з середини, він по-українськи мислив, відстоював українські справи, хоча мав через це прикрощі… І звичайно, це дуже добра й чуйна людина. Його життя було пов’язане з боротьбою за незалежність України.

Віталій Опанасович каже, що зі своїм другом спілкувався майже до останнього – до середини вересня, але без сліз це було неможливо робити, йому вже тоді було надзвичайно важко говорити.

– Його голос уже був дуже слабкий, – каже Карпенко. – Моя дружина до мене підійшла, я включив гучномовець, щоб вона чула… Це були, так би мовити, прощальні слова...

Віталій Карпенко переконаний, що зі смертю його друга багато втратила українська література, багато втратила журналістика, багато втратила наша культура в цілому, і втратила Україна.

Близький друг Анатолія Погрібного Павло Мовчан, голова товариства «Просвіта», уже кілька днів після смерті Анатолія Григоровича не може стримувати сліз, так глибоко його вразила ця втрата:

– Є формула, яка каже, що немає незамінних людей – це неправда. Його ніхто не замінить. Ніхто! Це була настільки працьовита, всеохопна, небайдужа людина... Він надзвичайно вболівав за спільну справу всієї України. Я не бачу, такої людини, яка б могла сказати: я – рівнозначний Анатолію Григоровичу. Утворилася велика прогалина в нашому суспільстві, і треба довго дошукуватися, чим її закрити.

Павло Мовчан каже, що Анатолія Погрібного вистачало буквально на все. Він негайно реагував на все, що стосувалися української справи, мови, держави, освіти, політики.

– Смерть Анатолія – це кричуща несправедливість! – каже Мовчан. – Я взивав до Бога – чому це так, чому таку людину в нас відібрали, чому Господь Бог його забрав до себе, коли йому ще на Землі так багато потрібно було зробити?

Академік Микола Жулинський знає Погрібного майже тридцять років і називає його унікальною постаттю в історії України.

– Це унікальна постать в Україні передусім тому, що це прекрасний полеміст, пропагандист української мови й літератури, гарячий публіцист. Його авторські програми на радіо були присвячені історії та майбутньому української мови. З ним говорила вся Україна: одні заперечували, інші підтримували, та в нього були аргументи надзвичайно переконливі...

Жулинський каже, що таких натхненних працівників на ниві української культури й літератури небагато.

– Свого часу таким був Борис Грінченко, про якого Анатолій Погрібний багато писав і якого дуже любив. Я думаю, що він якоюсь мірою взяв приклад зі свого вчителя – Грінченка, – каже Микола Жулинський.

Анатолій Погрібний народився 3 січня 1942 року в селі Мочалище Бобровицького району на Чернігівщині. У 1959 році закінчив Харківський хіміко-механічний технікум, у 1966-му – філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. З 1970-го – працював у Київському національному університеті імені Шевченка на різних посадах.

З 1992-го по 1994 рік був першим заступником міністра освіти України, далі – на викладацькій і науковій роботі.

Він був автором понад 1000 статей, близько 20 монографій. Доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка та Українського вільного університету (ФРН, м. Мюнхен).

Лауреат багатьох премій, зокрема й Національної премії України імені Тараса Шевченка (2006).

Відомий літературознавець, письменник і публіцист, 37 років пропрацював на різних посадах у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

З 1981 року Анатолій Григорович викладав журналістам історію літератури. З 1983-го по 1992-ий завідував кафедрою Історії літератури та журналістики в КНУ імені Т.Г.Шевченка. До останніх днів працював на посаді професора кафедри Історії української журналістики Інституту журналістики цього університету.

Анатолія Погрібного поховали 13 жовтня на Байковому кладовищі в Києві.

Оксана Климончук

Колектив УНІАН сумує разом із рідними та близькими Анатолія Погрібного

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter