"Найважче – вивозити з фронту тіла 18-20-річних дітей", – волонтерка місії "На щиті" Наталія Струк

Львівська волонтерка Наталія Струк в інтерв’ю УНІАН розповіла, як разом з чоловіком Зіновієм Максимяком почала займатися евакуацією з фронту тіл полеглих воїнів, які труднощі їм доводиться долати, та як пропускають через себе людське горе.

Наталю, чим ви займалися у мирному житті, до повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Ми були підприємцями. Чоловік мав свій бізнес – він накривав дахи. Я спочатку мала магазин на ринку, торгувала, але потім пішла працювати на приватне підприємство. У нас двоє дорослих синів, ми мали плани на майбутнє: хотіли будувати будинок - свій, великий, щоб місця усім вистачило. Але велика війна внесла свої корективи, всі мрії пішли шкереберть. Тепер, поки хлопці додому не повернуться, нічого будувати не будемо.

Ваш чоловік та сини на фронті?

Так, мій чоловік був у військкоматі вже 25 лютого 2022 року. Зараз на сході і старший син Назар, він – медик, рятує поранених. За освітою – реабілітолог. Служить і молодший син, йому 24 роки. Він пішов в армію у листопаді 2021 року, за три місяці до початку вторгнення РФ. Всі мої хлопці на війні, а я за них молюся.

Не відмовляли синів?

Їх неможливо відмовити. Коли мають ціль, більше нічого не бачать і не чують. До речі, чоловік такий самий, певно, в нього вдалися.

Чому обрали такий вид волонтерства під час війни?

Мій чоловік та старший син з перших днів були на Євромайдані. Допомагали там хлопцям, підвозили продукти, необхідні речі. А коли почалася АТО, обоє пішли воювати. Синові на той час був 21 рік.

Спочатку возили на схід інших волонтерів, а назад доставляли тіла полеглих. Комусь це теж треба робити, наших Героїв потрібно повертати додому. Я теж з ними спочатку їздила, була і на Луганщині, і в Донецькій області. Як тільки почалася повномасштабна війна, 27 лютого мій чоловік привіз до Львова вже перших загиблих хлопців.

Спершу ми не мали своєї машини-холодильника, а потім друзі та знайомі нам її купили. Ми були єдині на західній Україні, хто мав свою машину.

Яка температура в такій машині-холодильнику необхідна для перевезення тіл?

Яка температура – точно не скажу, але це має бути морозильник. Якщо зараз везти, коли ще на вулиці холодно, можна і в холодильнику. Але якщо влітку, то потрібен саме морозильник.

Скільки зараз у вас таких автомобілів і хто водії?

П'ять. Всі вони куплені за волонтерські кошти. Але одна потрапила в аварію, інша стоїть на ремонті – ще влітку заклинило мотор. Тому в роботі наразі три. Водії – волонтери, наші знайомі, друзі. Вони у будь-який час виїжджають. Бувають дні, коли машина ввечері приїжджає, сідає інший водій і їде назад, на схід.

До яких областей доставляєте загиблих?

Раніше ми доставляли полеглих у вісім областей, переважно західних. Зараз їх буде десять, бо домовилися з іншими моргами. Це Львівська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Івано-Франківська, Хмельницька, Закарпатська, Чернівецька, Вінницька та Житомирська області.

Як взагалі виглядає процес евакуації?

На сході кожна бригада має свого представника, який контролює поранених та загиблих. Вони й контактують з нами, волонтерами. Є точка для евакуації. Волонтери туди заїжджають і забирають тіла. Тобто, ми вивозимо їх фактично з лінії фронту.

Далі доставляємо на розтин, для проведення судово-медичної експертизи у морг тієї області, звідки загиблий. ТЦК сповіщає рідних, вони приходять до моргу на упізнання. Тест ДНК теж робить кожна область, на місці.

Тіло загиблого рідним передають військкоми. Якщо це львів'янин, наприклад, одразу з моргу везуть до церкви для відспівування і поховання. Якщо загиблий з області – ТЦК везе його додому.

Тобто ви з родичами не контактуєте?

Ні. Ми навіть не даємо їм номери телефонів водіїв, які їдуть. Ми спілкуємося виключно з військкомами. Ну, а як з батьками спілкуватися? Що говорити?

Дуже важко везти знайомих, які полягли. Таке теж часто трапляється. Іноді буває – ти знаєш, що він загинув, а його мама ще ні. І вона сподівається, що він ось-ось озветься, зателефонує, а насправді його вже немає. Доводиться душити в собі цей нестерпний біль і йти далі, бо іншої дороги немає. Комусь потрібно це робити.

Найважчий випадок у нас був, коли загинув хлопчина, якого мій чоловік знав ще з Майдану. Причому, напередодні вони спілкувалися, пили каву, а на ранок виявилося, що той загинув. Тоді він його віз додому, до мами, і не знав, що має їй сказати. Це було дуже важко.

На вашу думку, що в такій роботі найважче?

Найважче – вивозити тіла дітей – 18-20-річних хлопців. Взагалі не знаю, чому їх забирають до армії, навіть на контракт. Це занадто, щоб гинули такі діти. Для нас це – біль.

Як пропускаєте через себе стільки людського горя?

Дуже важко. А ще мій чоловік дуже скритний, він не любить багато говорити. Все пропускає через себе, багато плаче в душі. Це недобре, що він так все в собі тримає. Та це такий характер і нічого не поробиш. Він і нагороди має, навіть від Валерія Залужного (головнокомандувач Збройних сил України (2021-2024), - УНІАН), але дуже не любить про це говорити.

Розкажіть, чи виникають труднощі при перевезенні тіл?

Важко було перших півроку – бракувало машин, пального. Зараз особливих труднощів не виникає, хіба машини ламаються. Одного разу, коли їхали, неподалік був "приліт", то вибуховою хвилею мало не перекинуло автомобіль.

Зазвичай люди в дорозі, навпаки, допомагають – хтось кавою пригостить, хтось погодує в кафе безкоштовно, хтось пропонує заправити. Словом, небайдужі допомагають. Знаєте, є люди і є людиська, які перестали боятися Бога.

Але більше допомагають? За які кошти займаєтесь евакуацією?

Солярку нам дає держава, а ремонт – це за наші кошти. Збираємо по людях, якщо дрібний ремонт – робимо за свої гроші, якщо щось дорожче – доводиться просити.

От, зараз збираємо гроші на нову машину. Та, що потрапила у ДТП 26 лютого на Львівщині, розбита вщент, ремонту не підлягає. Доведеться купувати нову. Це вже друга аварія у нас. Перша була у 2019 році у Вінниці. Тоді теж збирали гроші на ремонт. Хтось допомагав, хтось називав нас шахраями, але ми не зважаємо.

Взагалі на початках пробували збирати через різні благодійні фонди та організації, але ці гроші до нас не доходили. Тому тепер усе робимо самі. Мій чоловік, коли зрозуміє, що хтось його використовує у власних цілях, більше з тими людьми спілкуватися не буде.

Торік був випадок на Житомирщині, коли родичам привезли для поховання тіло іншого бійця. Рідні потім самотужки розшукали його. Виявилось, що він був у морзі під іменем свого побратима. Чому, на вашу думку, трапляються такі помилки? Чи не було такого під час ваших евакуацій?

У нас такого не було. Але процедура ідентифікації дуже складна. Навіть якщо у загиблого військового є при собі документи, все одно не можна просто так взяти тіло з поля і привезти. Потрібно проводити експертизу. Кожне тіло фотографують і вносять у базу. Кожного загиблого описують і дивляться, кого куди повезуть.

Я не знаю, що стало причиною інциденту із загиблим з Житомирщини, але людський фактор ніхто не скасовував. Тому все можливо.

Скільки, в середньому, часу займає евакуація тіл до місць поховань?

Важко відповісти однозначно. Є багато факторів, від яких це залежить – дорога, проведення судово-медичної експертизи, тесту ДНК тощо. Але автомобіль приїжджає щодня.

Чи займаються евакуацією полеглих якісь державні служби, чи ця місія покладена виключно на волонтерів?

Ні, від ЗСУ існує "Евакуація 200", тепер вона називається "На щиті".

А чи багато в Україні волонтерів, які беруться за таку справу?

З власними машинами ми були першими. Але тепер є вже багато таких, як ми. Кожен має свій регіон. Як я вже казала, ми охоплюємо десять областей. Центр, південь, північ – там інші працюють.

Маєте якусь статистику, скільки тіл ви перевозите протягом дня чи місяця?

Статистика є, але розголошувати її не можна, бо за це може бути кримінальна відповідальність.

Мирослава Бзікадзе

Мирослава Бзікадзе

УНІАН в Google News