Страшні феєрверки, чужий Дід Мороз і одне бажання на всіх: як зустрічають Новий рік в окупації

Під постійною загрозою нових російських обстрілів, маючи не закриті волонтерські обіцянки та близьких на фронті, українцям дуже складно віднайти для себе новорічний настрій. Проте іноді його важливо генерувати навіть в окупації.

Коли частина Запорізької області опинилась в окупації, Івану виповнилось три. Родина не встигла евакуюватись одразу, тож "застрягла" у власному домі в оточенні росіян. Один місяць, другий, третій. Промайнула весна, далі літо, потім осінь… Надія на звільнення міста танула.

А поки батьки шукали шляхи, якими могли б умовно безпечно дістатись до територій, що контролюються Україною, Іван ріс – грався, хворів, одужував, чекав на наступний День народження і Новий рік.

"Ми не думали: будемо святкувати, чи не будемо. Ми, наша родина, тоді почали жити, знаєте, кожен день як востаннє", - розповідає його мама Ірина.

"Як востаннє" - це не відкладаючи нічого на потім – умовно, користуватись найгарнішими чашками, вдягати "святковий" одяг, говорити один одному компліменти. І, звісно, святкувати родинні свята.

Несвятковий настрій: "Можна було піти на роботу і зникнути"

"Напередодні Нового (2023) року ми дістали нашу ялинку, обрали найгарніші прикраси, запалили гірлянди, - згадує Ірина. – Хотілось створити дитині гарний настрій".

Єдине, за її словами, від чого відмовились – більше "не запрошували" Діда Мороза: "Іван пам’ятав, що торік Дід Мороз до нього приходив (це був наш родич у відповідному костюмі), і питав: "Чому він цьому році не прийде?". Тоді я розповіла йому, що Дід Мороз – росіянин, і його не пустили в Україну наші прикордонники. Що замість нього до діток в Україні тепер приходитиме Святий Миколай".

Іван тоді дуже здивувався, адже Святий Миколай до нього вже приходив - на початку грудня. Мовляв, як так? Невже цей чарівник може приходити двічі?

"Тоді ми розповіли сину, що на початку грудня Миколай приходить лише до діток, і чемним дарує подаруночки. А на Новий рік приходить вже до усіх. "І до бабусі прийде?", - поцікавився тоді Іван. Ми відповіли, що і до бабусі, і до нас з татом, і до сусідів… Бо ж дорослі теж дуже чекають на подарунки. Хто ж їх привітає?", - усміхається Ірина.

Загалом, за її словами, у дорослих святкового настрою якраз не було, адже жили в невизначеності: люди в окупованому місті зранку могли піти на роботу і не повернутися – зникнути. Окупанти почувались у населеному пункті, як удома. І явно мали інформаторів серед місцевих – хто чим живе, має проукраїнську чи проросійську позицію…

"Було страшно. Ми час від часу переписувались з тіткою на іншому кінці міста. Якщо від нас був вихід "Граду", я писала: "Ховайтесь". Тоді вона відповідала: "Перший" - значить, вже перший приход відбувся… А після обстрілу завжди писали, чи живі", - згадує Ірина.

Жінка тішиться, що врешті родині вдалося виїхати з окупації, але розповідає про тих, хто залишився: "Коли в теперішньому дитячому садочку у Івана готувались до Новорічних свят, в нашому садочку в окупованому місті це відбувалось теж. І в старому батьківському чаті [ті, хто залишився в окупованому місті] обговорювали, що спеціально передивлялись відео з попередніх наших святкувань, щоб "адаптувати" сценарій. Тобто, він тепер мав бути таким, щоб не було героїв чи реплік, які могли б асоціюватись з Україною. Щоб окупантам "не муляло" очі". (Про те, які "ялинки" для дітей влаштовують в самій Росії, УНІАН уже писав).

Зустріч з родиною онлайн і за українським часом

За словами Ірини, незалежно від того, дитина, чи дорослий, незалежно від того, що, перебуваючи в окупації, доводиться прикидатись – "радіти" та "святкувати" як скажуть, вдома на свята збираються родиною "за українським часом".

"А, головне - з найважливішим українським бажанням, яке, певно, у всіх нас одне", - зазначає Ірина.

Її слова підтверджують усі українці, з якими вдалося поспілкуватись УНІАН, і які досі вимушено перебувають на окупованих росіянами територіях України. В Криму, на лівому березі Дніпра на Херсонщині та на приазовській частині Запорізької області план святкування Нового року і напередодні 2023-го, і напередодні 2024-го, і зараз майже однаковий. Люди готують святковий стіл під увімкнутий телевізор, де транслюються, на жаль, вже тільки російські телеканали. Але під цей "білий шум" (у разі, якщо є інтернет) намагаються налагодити відеозв’язок з близькими на вільній Україні, або просто зателефонувати рідним.

"Торік ми спілкувались по Viber, а в цьому році росіяни його відімкнули. Зараз намагаємось телефоном навчити рідних, як підключити інші месенджери, щоб мати змогу побачити близьких і хоча б так відчути, що ми – наче за одним святковим столом зустрічаємо Новий рік", - розповідає Анна, частина родини якої перебуває в окупації на півдні Запорізької області.

Олена з Херсонщини додає, що рідня і близькі, хто вимушено святкує Новий рік в окупації, терпіти не можуть "салюти, які постійно запускає русня". Люди, які живуть під обстрілами, банально лякаються цих феєрверків: "Але у закриті групи в соцмережах наші викладають ялинки, прикрашені українською символікою. І бажають Перемоги".

Досвід косівських албанців: ялинка у мусульман, "російський" салат і любов до феєрверків

УНІАН також поспілкувався з жителями Косова, які колись, як українці зараз, вимушені були зустрічати Новорічні свята у війну. Вона тривала у 1998-1999 роках, сторонами конфлікту виступили Визвольна армія Косова, що боролась за незалежність країни, та югославська, сербська армія, поліція, які прагнули утримати Косово під своїм контролем.

Жителька Приштини Хуріє Веліу (Hyrie Veliu), яка зараз працює вчителькою англійської та албанської мов у приватній школі, розповідає, що разом з друзями приєдналася до Визвольної армії Косова, будучи 24-річною студенткою. Тож 1999 рік зустрічала не вдома, а разом із побратимами – у регіоні Дукаджині (Косово).

Жінка пригадує, що в останній день 1998 року командир зібрав усіх бійців на святкування: "Але це не було свято в повному розумінні цього слова. Ми пили чай, співали патріотичні пісні і жартували. Знаєте, гумор дуже рятує на війні".

Загалом, за її словами, до війни в Югославії, частиною якої було Косово, як і у багатьох комуністичних країнах, святкування Нового року було традиційним – смачна родинна вечеря і перегляд телепрограм. Але цікаво, що албанці, хоча і є мусульманами, встановлюють різдвяну ялинку, яка залишається і на Новий рік. Під час війни ялинки не було, але, як згадує жителька Приштини, бійці вітали один одного, бажали щастя і завершення війни.

Одна з цікавих новорічних традицій албанців була популярна до війни (і деякий час зберігалась після неї). Як розповіла Хуріє Веліу, у багатьох сімей була зброя (часто напівлегально), адже албанцям десятиліттями потрібно було себе захищати. Тож в новорічну північ чоловіки могли влаштувати стрілянину в повітря.

Можливо, це вплинуло на те, що й зараз албанці – прихильники салютів і феєрверків. Їх особливо багато в нічному новорічному небі столиці Приштини. Сучасна молодь збирається святкувати на центральному бульварі Матері Терези. Старше покоління зустрічає Новий рік вдома.

На новорічний стіл обов’язково запікають курку чи індичку, готують солодощі – пахлаву, хоч цей десерт і має турецьке походження, але дуже популярний серед албанців. Ще готують салат з майонезом, який називають "російським". За складом, це салат, який на пострадянському просторі називають "олів’є". Тож після нашої розмови Хуріє й собі обіцяє перейменувати "російський".

"Я завжди хвилююся за ті країни, де йде війна, адже з власного досвіду знаю, що це таке", - зазначає жінка та висловлює слова підтримки Україні й українцям в нашій боротьбі.

Виконавча директорка BIRN Косово (BIRN - Балканська мережа розслідувачів) Єта Джарра (Jeta Xharra), яка під час війни працювала журналісткою, висвітлюючи події в Косові для іноземних ЗМІ, теж поділилась з УНІАН досвідом святкування новорічних свят під час війни.

"Це було дуже особистою, ніби інтимною справою, якщо порівнювати із сьогоднішнім днем", - говорить вона.

Жінка згадує, як у 90-х роках, коли Косовом керувала сербська поліція, на вулицях не було ялинок. На відміну від України, де органи місцевого самоврядування є українськими, міська влада у містах та селищах Косова була владою окупаційного режиму (Союзної Республіки Югославії Милошевича, яка позбавила Косово статусу автономної провінції). Тож не дуже переймалась організацією свята на центральних площах чи святковою ілюмінацією на вулицях.

"Тому ми святкували вдома, прикрашали свої оселі до Нового року, дивилися розважальні телепередачі та смачно їли – не було так багато публічних святкувань у барах, ресторанах та кав'ярнях, як зараз, у мирний час, - зазначає вона. - Атмосфера наших святкувань суттєво відрізняється, тому що під час війни і під час сербської окупації Косова всі були біднішими, ніж зараз. Багато людей були змушені тікати, сім'ї були розділені. Молодих косівських албанців призивали в сербську армію для участі у війнах, в яких вони не хотіли воювати за Сербію, у війнах в Боснії і Хорватії, куди вони не хотіли їхати. Тому багато молодих людей не були вдома, щоб зустрічати Новий рік із родиною, а перебували за кордоном, рятуючись від обов'язкового призову до армії".

***

Як і попередні роки, 2024-й видався непростим для всіх українців, а в окупації, певно, рік можна рахувати за два. Але, попри життя під ворожими дулами, а для декого з нас і потребу щодня ховати очі від окупантів та завжди мовчати, важку ситуацію на фронті, постійні обстріли росіянами цивільних міст, намагання РФ знищити нашу енергетичну інфраструктуру і залишити Україну без світла й тепла, ми всі тримаємось. І в ніч на 1 січня 2025 року забажаємо одне на всіх бажання.

Нехай воно збудеться якнайшвидше! З Новим роком!

Тетяна Урбанська, Ірина Синельник

УНІАН в Google News