"Я пообіцяла синові на могилі, що буду сильною заради таких, як він", - мати одного з "Привидів Києва" Наталія Тарабалка

Наталія Тарабалка, матір загиблого військового льотчика, Героя України Степана Тарабалки, в інтерв'ю УНІАН розповіла, чому була не у захваті від вибору професії сином, як досі переживає біль втрати та чим займається, аби бути корисною військовим.

Захисник українського неба Степан Тарабалка – був членом 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил, одним з тих пілотів-асів, чий подвиг сприяв створенню легенди про "Привида Києва". Льотчик загинув у повітряному бою 13 березня 2022 року в небі над Житомиром. Йому було лише 29. Військовому посмертно присвоєно звання Героя України.

Після втрати сина його мати Наталія почала займатися волонтерством та спілкуватися з багатьма військовими, ветеранами, що змотивувало її до створення простору, де б вони могли проходити реабілітацію та у невимушеній обстановці зустрічатися з побратимами, з людьми, які пройшли такий же шлях, як вони. Так, жінка створила громадську організацію "Пізнай свою мрію" імені Степана Тарабалки. Одна з ініціатив цієї організації – відкриття оздоровчого центру соціально-психологічної допомоги "Тепло крилатої душі" в селі Ценява Коломийського району. На це пані Наталія витратила частину коштів, виділених державою як компенсацію за загибель сина. Також жінка нещодавно стала капеланом. З УНІАН вона поділилася життєвою історією сина-Героя й розповіла, як після його загибелі знайшла в собі сили допомагати військовим та ветеранам.

Пані Наталіє, у березні минуло три роки з часу загибелі Степана. Чи вдалося вам хоч трохи втамувати біль втрати? І хто допомагав вам пережити це?

За цей період я собі не дозволяла прийняти цю втрату. Аж тепер почала розуміти, наскільки це серйозно і реально. Попри те, що минуло три роки, цей біль лише загострився. Напевно, я лише тепер до кінця усвідомила, що сталося.

Степан був вашою єдиною дитиною?

Ні, в мене ще є дочка.

Розкажіть про сина: яким він був у дитинстві, юності, чим цікавився?

Степан був гіперактивною дитиною. Його всюди було багато. Ще від садочка він був дуже непосидючим. У школі брав участь у різних заходах, ходив на танці. Після початкової школи захотів навчатися в гімназії, там теж брав участь у спортивних змаганнях, на трубі грав у духовому оркестрі. Також будучи в гімназії, захопився "Пластом", вступив в цю організацію.

Танці, музика – дуже творча дитина. А чому Степан вирішив навчатися на військового пілота?

Після трьох років навчання у гімназії йому стало нецікаво, і я запропонувала вступити до військового ліцею. Саме тоді познайомилася з мамою однієї дитини, яка там навчалася. Вона позитивно відгукувалася про цей ліцей, сказала, що є можливість вступити. Степан займався спортом, до того ж була перевага, що він грав у духовому оркестрі. От так все і сталося.

Там, ознайомившись з військовою справою усіх напрямків, обрав бути пілотом військового літака-винищувача. Потім ми поїхали на день відкритих дверей у Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, дізналися, що і як. Але я до кінця не вірила, що він обере цей виш, чекала, що передумає, намагалася відмовити від такої мрії. Однак він сказав, що або туди вступатиме, або нікуди. Хоча мав можливість обрати три унівеситети, я пропонувала – мовляв, давай ще в інші подамо документи, а він – ні, вперся, що лише туди. Після того ми три дні не розмовляли. Він сказав, якщо не дозволю йому вступати в Харків зараз, то піде в армію, а звідти сам вступить.

Тобто ви не були у захваті від вибору сина?

Я, чесно кажучи, тоді до кінця не усвідомлювала небезпеки. Хоча ще на дні відкритих дверей майор, який проводив екскурсію, сказав нам, батькам, що наші діти постійно будуть у бойових діях, що з його ровесників вже половини немає в живих. Це мене насторожило, але сина не зупинило. До речі, у той виш на майбутню спеціальність Степана завжди набирали 12 курсантів, а тоді, коли він вступав, збільшили до 25. Окрім того, іспит з англійської замінили на історію, а її Степан ліпше знав, тож це і посприяло його вступу.

Якими для нього були перші дні війни? Є інформація, що в перший же день він знищив шість ворожих літаків, а загалом – 40.

Він служив на Івано-Франківщині, але коли почалася повномасштабна війна Степан сам відрекомендувався в частину під Київ. Він захищав небо над Житомирщиною.

Щодо кількості збитих літаків – мені кожен говорить по-різному, тому не можу ні підтвердити, ні спростувати. Єдине, що командир сказав, що Степан сам збив більшість літаків. Щодо сорока – то думаю, це була спільна робота. "Привид Києва" – це не один пілот, а бригада, створена легенда для підтримки духу. Багато пілотів, чесно кажучи, тоді боялися летіти, бо знали, що це може бути політ в один бік. Мало хто був таким відважним, а їхня бригада була першою, яка настільки сміливо йшла в бій.

Ви пам'ятаєте свою останню розмову з сином?

Коли почалася війна, я була за кордоном – працювала в Португалії. Додому приїжджала на Різдво, ще до повномасштабного вторгнення. А 10 січня Степан мене проводжав на автобус, тоді востаннє й бачилися. Мабуть, він вже розумів, що буде війна, хоча нічого не говорив. Обійняв мене і каже: "Мамо, я тебе люблю".

У перші дні повномасштабної війни ми з ним не спілкувалися, це було неможливо. Степан писав дружині, через невістку я мала якусь інформацію про нього. А 8 березня його на одну ніч відпустили додому на Івано-Франківщину, дружина поїхала до нього, в частину, через всі блокпости. Ми поговорили по телефону. Нічого такого його тоді не питала, бо ж зрозуміло, що не можна зайвого казати.

Вам відомо, за яких обставин загинув Степан?

Я не можу нічого сказати…. Хоча потім була на тому місці, хлопці розповідали різні історії, але не хочу переказувати.

Після загибелі сина ви створили центр "Тепло крилатої душі" для реабілітації військових, витративши на це грошову компенсацію, отриману від держави. Як з’явилась така ідея?

Я пообіцяла синові на могилі, що буду сильною заради таких, як він. Для цієї справи виділила не всю компенсацію за його загибель, а лише 500 тисяч гривень. Ідея з'явилася в мене ще до війни. Був намір створити центр для реабілітації душі, куди звертатимуться люди, травмовані різними життєвими ситуаціями, де не буде поділу за мовною ознакою, конфесією, партійністю, між Сходом чи Заходом.

Коли ми почали займатися волонтерством і шукали приміщення під ательє для пошиття військового одягу, то звернулися в одну з громад, де поспілкувалися з хлопцями, які брали участь в АТО. Вони розповіли, що давно прагнуть мати місце, де зможуть збиратися, зустрічатися, спілкуватися. Коли я прийшла на територію цього приміщення, зрозуміла, що воно – наше. Взяли його в оренду і разом з небайдужими людьми почали там прибирати. Виносили старі речі, мили, білили, фарбували. Зараз у нас є стаціонар, хлопці приїжджають.

Де розташований ваш центр?

Це село Ценява Коломийського району Івано-Франківської області.

Це не повноцінний медзаклад, яким ми можемо його собі уявити? Хто з персоналу там працює?

Це в нас центр соціально-психологічної допомоги, але формат не лікарняний, а домашньої атмосфери, затишку. Є кухня, дві кухарки. Та якщо хлопці хочуть щось самі готувати, то можуть – чи рибу на ставку наловлять, чи м'ясо посмажать.

Також у складі нашої команди є психіатр, психолог, травматолог, проводиться фізична реабілітація. У нас – до 30 ліжок, також багато відвідують амбулаторно – з ближніх громад, сіл. Вони приходять на консультацію з психіатром чи психологом, на масаж, або просто допомогти, бо наша діяльність загалом проводиться за благодійні внески.

Приміщення, у якому розташований центр, – на околиці села, це колишній польський маєток. Потім там була лікарня. Територія – велика, гарна, є ставок, паркова зона, невеличка ферма, плануємо облаштувати садок.

Також ми проводимо різноманітні заходи на території й поза межами центру. Серед них – культурно-спортивні. От, наприклад, нещодавно були змагання зі стрільби, присвячені Дню героя. Наші хлопці теж брали в них участь. Спробувала свої сили й я – стріляла з рушниці і стала кращою серед 45 учасників. Окрім того, є екскурсії, майстер-класи.

Ви сказали, що центр функціонує за благодійні внески, тобто ваші працівники зарплати не отримують?

Травматолог працює на волонтерських засадах – це дві години на тиждень. Якщо дуже комусь потрібна його допомога, то ми чи просимо ще раз приїхати, чи самі до нього їдемо. Всі решта отримують зарплату. Я зараз не отримую, бо торік частина коштів фінансувалась Міністерством у справах ветеранів, а цьогоріч договір не підписали. Ми трохи розчарувалися, нас це вибило з колії, адже ми з тих коштів могли оплатити комунальні послуги, зарплати чотирьом працівникам, закупити канцтовари. Це була вагома частка. Обіцяли підписати договір, потім сказали, що будуть розглядати це питання. Хоча я розумію, що цього вже не станеться. Але наразі ми працюємо.

Послуги для ветеранів безкоштовні?

Так, послуги ветеранам – проживання, харчування - ми надаємо безкоштовно.

Як до вас можна потрапити?

У нас є сторінки в соцмережах, можна написати, домовитися, там вказані телефони. Окрім того, фахівці з супроводу ветеранів на місцях мають про нас інформацію. Але ми стараємося спілкуватися напряму з тими, хто хоче до нас їхати, обговорити умови перебування, бо ми не є медичним закладом чи санаторно-лікувальним.

А чим ви займалися до війни?

Я до війни сім років була з чоловіком на заробітках в Португалії. Самі розумієте – діти вчилися, одружувалися, потрібні були гроші. До того я працювала продавцем, а взагалі за освітою – молодший спеціаліст з сільського господарства. Ніколи не думала, що буду керівником чи менеджером. Не знала тих термінів – що таке гранти, де та як їх дістають, але хотілося створити шматочок раю для хлопців, щоб вони могли оздоровитися і отримати мотивацію.

Пані Наталю, знаю, що ви ще й стали капеланом. Чому вирішили приєднатись до ЗСУ?

У мене немає військового звання, просто дізналася, що можна бути капеланом на добровольчих засадах – проводити духовні бесіди в госпіталях. Якось познайомилася з одним з капеланів з Одеси, ми багато говорили, в мене був цікавий духовний шлях, я з ним ділилася і він запросив мене на курси капеланів в Одесі. Там я отримала посвідчення. Дуже того не афішувала, але колись молилася, щоб Бог навчив мене стати знаряддям миру свого. І так Господь дозволив мені бути інструментом в його руках для інших людей. Деколи при спілкуванні я розумію, що говорю не свої речі і розумію, наскільки Бог може використовувати нас для молитви, для підтримки.

А де ви зараз служите?

Я служу тут, на місці, на Івано-Франківщині. Вранці – молитва, хвилина мовчання, ввечері запрошуємо священика, бо я не той капелан, який може проводити Службу Божу. А з хлопцями ми сідаємо і спілкуємося про різні моменти, вони діляться, як пізнали Бога на війні.

Які настанови даєте військовим, ветеранам?

Насамперед стараюся мотивувати, бо хлопці всі дуже різні, в кожного свої особисті переживання, травми стосовно сім'ї, втрати руки чи ноги. Деколи губишся, щоб зайвого не сказати. Але коли зав'язується розмова, то з'являється відчуття вдячності, що вони залишилися живими.

Деколи хлопці до мене приходять з почуттям провини, що вони залишилися живі, а побратими загинули. Доводиться роз'яснювати, що заради пам'яті, заради тих, хто не повернеться, ми тут маємо ставати на ноги. І, знаєте, хлопці заради мене, заради родин намагаються виправлятися в кращий бік. Бо є різні – є такі, що випивають, є такі, що вживають наркотики.

Чи були ви на фронті?

Я їздила на лінію фронту в 2023 році, це був Запорізький напрямок. Після річниці смерті мого сина померла мама, то я просто не хотіла сама бути вдома, бо мої рідні були за кордоном. Тож я на Великдень поїхала з волонтерами на фронт. На передову не пускали, були за 10 кілометрів, але чули вибухи, мали можливість переночувати, відсвяткувати. Я тоді ще не була капеланом, просто хотіла побачити, відчути, як там, поспілкуватися з хлопцями.

Ви – мама Героя України. Що для вас означає його подвиг?

Після його загибелі, я поступово почала усвідомлювати, наскільки він багато зробив. Через людей були підказки, що потрібно поважати його вибір, що він зробив все, що міг – для сім'ї, для країни. Я тішуся, що могла бути мамою такого сина. І досі відчуваю його присутність.

Чи не хоче ваш онук, син Степана, стати військовим льотчиком, як тато?

Якось я питала онука про це. Він каже, що тато літав на МіГ-29 і загинув у 29 років, то я буду літати на МіГ-33. А я кажу – ні, ти будеш літати на МіГ-133. Але загалом стараємося з ним таку тему не порушувати. Невістка його оберігає, йому лише 11 років. Він не був ні на похороні, ні на кладовищі. Невістка вдруге вийшла заміж, народила ще одного сина. Ми спілкуємося, але стараємося не згадувати, щоб не травмувати Ярослава.

Яку б пораду дали матерям, сини яких загинули на війні, як пережити таку тяжку втрату?

Молодим завжди кажу, що маємо творити ту націю, яка гідна своїх героїв. А матерям, дружинам – що маємо жити, аби відтворювати ті ідеї, за які вони загинули. Ми не маємо права опускати руки, як би тяжко не було.

Мирослава Бзікадзе

УНІАН в Google News