"Маріупольці думали, що мають потужний захист, але виявилось, що це не так. Ми були приречені. Всередині міста була справжня бійня", - режисер з Маріуполя Анатолій Левченко

Театральний режисер з Маріуполя Анатолій Левченко в інтерв’ю УНІАН розповів про жахи окупації, десять місяців, проведених в неволі, та байдужість до його звернень про допомогу київських театрів.

Заслужений діяч мистецтв України, режисер, сценограф, громадський діяч Анатолій Левченко з 1994 року працював у Донецькому академічному обласному драматичному театрі у Маріуполі. Спочатку – на посаді режисера-постановника, а згодом – головного режисера. Саме з його ініціативи у маріупольському театрі почали ставити українські п’єси...

Митець є засновником та керівником Першого недержавного театру Донеччини "Terra Incognita". У 2022 році подружжя Левченків не змогло швидко виїхати з окупованого Маріуполя, бо опікувалися сином-аутистом та 91-річною матір’ю дружини Анатолія. Згодом його незаконно затримали за доносом колишніх колег і відпустили тільки через десять місяців, які чоловік провів у в’язниці. Після цього йому з сім’єю нарешті вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.

Режисер поділився з УНІАН пережитим та розповів, як створений ним театр виживає під час війни.

Пане Анатолію, розкажіть, будь ласка, що відбувалося у Маріуполі, коли в нього зайшли російські війська? Чи намагалися ви виїхати з міста заздалегідь?

Якби знав, що таке станеться, вивіз би родину з міста ще до вторгнення. Нас було четверо – ми з дружиною, син Артем, який має інвалідність через невербальний аутизм, та старенька теща. Але представники влади запевняли, що нічого не станеться, мовляв, все під контролем. Думав: навіть, якщо щось розпочнеться, то це буде на кшталт 2014 року, коли нас на два місяці захопили, потім визволили (навесні 2014 року Маріуполь захопили сепаратисти, яких підтримувала РФ, але у червні місто було звільнене батальйоном "Азов", – УНІАН). Маріупольці були впевнені, що мають потужний захист, але виявилося, що це не так…

Не люблю, як кажуть, "трупами мірятися", але мало, хто уявляє, що відбувалося у місті. Це було жахіття! Зрозуміло, що всюди війна, люди страждають майже по всій Україні. Проте, наприклад, з Бучі, Херсона, Бахмута цивільних якось вивозили… З Маріуполя – ні! Маріупольський гарнізон був кинутий, ми були приречені.

Всередині міста була справжня бійня. Житлові будинки бомбардували, стріляли з усіх боків... Ми щодня ходили по трупах. Молодих хлопців на вулицях, в холод, роздягали до гола – шукали татуювання. Ці хворі [росіяни], коли знаходили на тілі будь-яку "картинку", розстрілювали людей на місці... Чоловіки, юнаки всюди лежали голі... Пам’ятаю, хлопця – молодого, красивого, з діркою від кулі між очима. На його передпліччі було зображення вовка. Знаєте, молоді подобається робити татуювання, зображуючи барсів, тигрів, вовків, драконів. А ті нелюди вважали, що це символ "Азова"…

Що відбувалося? Намагаючись врятуватися, на дахах будинків, асфальті, автівках люди писали "Діти". Робили це російською, бо зверталися до російських льотчиків. Люди думали, що це їх врятує. Ні. Нікого не врятувало. Наш будинок неподалік "Азовсталі", ми з вікон бачили, як горять багатоповерхівки… Бачили, ті машини з написом "Діти", з вибитим склом та дверцятами…

Як люди виживали у цьому пеклі? Як добували їжу?

Наприкінці лютого магазини ще працювали, але вже не завозили хліб, воду, містяни "розмітали" з прилавків крупи, консерви. Десь 4 березня зникла гаряча вода, згодом – опалення, газ, інтернет... Але люди пристосовуються до всього – за кілька днів почались грабування крамниць, аптек. Наша родина, завдяки тещі, мала невеликий запас борошна, й дружина на вулиці на багатті робила якісь хлібці, які можна було їсти тільки гарячими… З сусідами обмінювалися овочами…

Коли десь дивом з’являлися продукти, то ціни були фантастичні. Наприклад, на стихійному ринку пачка звичайних цигарок коштувала 500 гривень… Якось зателефонував мені знайомий: "Я в магазині, тут хліб з’явився, взяти тобі?". Я зрадів: "Візьми дві-три буханки… Бери, скільки влізе – сухарів наробимо!". Прийшов він десь за годину. Простягає пакет з половинкою хліба та чек... За половину хлібини – 260 гривень! Й це – не на ринку, а в українському супермаркеті!

Відомо, що в Енергодарі, який теж окупували, місцеві підприємці харчі роздавали…

Чув, що певні підприємці і у нас так робили, але поруч з нашим будинком був магазин "Дзеркальний", власник якого поводився іншим чином. Він забарикадував у приміщенні всі вікна та двері столами зі своєї кафешки... У березні якісь хлопці за допомогою трактора ті двері вирвали. Пам’ятаю, як сусідка покликала мене: "Миколаїч, біжимо туди...". Розумію, виглядає не дуже красиво, але побіг разом з усіма – ми виживали, треба було десь брати харчі для сина… Люди хапали, що бачили – крупи, консерви, горілку, а по всьому приміщенню стояв страшний сморід. Це у холодильниках протухла риба… Подумав тоді про власника магазину: "Добре, перші два дні ніхто з нас нічого не розумів... Але потім… Ти ж живеш у цьому місті, розумієш, що у тебе все на холодильниках, а світла немає й все пропаде. То візьми й віддай за пів ціни, дітям голодним роздай...". Ні! Просто зачинив і все згнило.

Як реагувала на цей жах ваша старенька теща?

Вона пережила Другу світову, розповідала нам про це раніше… А коли у 2022-му почалася велика війна, весь час мовчала – ані слова за два місяці не промовила, нічого не їла... 2 квітня Валентина Сергіївна померла. Згасла на очах. Їй був 91 рік.

Ми завернули її у ковдру, я зніс тіло з сусідами з 9-го поверху. Труни не було. Закопали під під’їздом. В руки вклали ксерокопію паспорта, з палок зробили хрестик... Як виявилось, я пам’ятав якусь молитву. Коли її читав, за сусіднім

будинком російські "Гради" випустили 20 снарядів... Я промовив: "Валентино Сергіївно, тобі просалютували російські "воїни". Спочивай з миром".

Чи вдалося перепоховати тещу?

Через рік представники окупаційної влади почали ексгумацію, бо місто перетворилося на цвинтар – люди були закопані на всіх газонах. Викопали, якісь картонні гроби дали та надали довідку про смерть. Що цікаво – у цьому російському папірці у графі "причина смерті" написали: "Гнильне розкладання тіла четвертої стадії". Тобто, виходить, теща розкладалася, поки була жива, чи ми її живцем закопали – логіка залізна… Перепоховали її у Маріуполі на кладовищі. Це було, коли мене вже заарештували.

На вашу думку, скільки у Маріуполі могло загинути цивільних?

За моїми підрахунками, загинула десь третина міста. Як я до цього дійшов? Росіяни задокументували, що у місті 350 багатоквартирних будинків, які не підлягають відновленню. Тобто, йдеться про знесення. В усіх жили люди. Коли аналізував, брав середнє число – по дві людини у квартирі, загалом вийшло 120 тисяч осіб. Тому вважаю, що загинуло щонайменше 100 тисяч. До того ж є фото з супутників, на них можна побачити, як розрісся цвинтар. Й це – не поодинокі могили, а траншеї – масові поховання.

Розкажіть, будь ласка, як вас затримали?

Це сталося 20 травня 2022-го, коли наші бійці ще виходили з "Азовсталі" (16 травня 2022 року український гарнізон здався у полон за наказом вищого керівництва держави, у наступні дні російські окупанти почали вивозити захисників із заводу "Азовсталь", - УНІАН). Пам’ятаю, в центрі міста ще стріляли, а з вікон ми бачили, як у бік заводу поїхали російські вантажівки - забирати наших військових. Того дня дружина пішла на стихійний ринок – купити продуктів для сина Артема та відремонтувати моє взуття, бо не мав у чому вийти на вулицю… Я залишився з сином.

У дворі сиділи "ДНРівці" і, певно, чекали, коли Ганна піде. Вломилися до квартири, нічого не пояснювали… Казав їм: "Дитина хвора – невербальний аутист. На самоті не можна залишати, дайте дружину дочекатися". А вони: "Нічого не хвилює, збирайся… Поклич до сина сусідку". Добре, що поверхом нижче мешкала наша добра знайома, яку я й покликав. Сказав, мовляв, передай Ганні, що мене забрали, та пішов…

А от інша сусідка мене неприємно вразила. Знаєте, така собі звичайна бабця, віталися з нею завжди, інколи українською. А коли побачила, що мене виводять, сказала: "Нарешті, нацистів усіх заберуть!". Я був шокований.

Куди вас відвезли?

Ймовірно, до контори ФСБ. Три години чекав з пакетом на голові, потім приїхали росіяни – зрозумів за їхнім акцентом. Відправили мене у Донецьк, у найстрашнішу тюрму "ДНР" під назвою "Ізоляція", яка розташована за адресою Світлий шлях, 3. Назва вулиці така, мабуть, через те, що вона впирається у цвинтар (сміється). Два місяці там сидів, потім ще вісім місяців – у слідчому ізоляторі ФСБ №1 у Донецьку, у камері на 20 осіб.

Вам пояснили, за що затримали?

На мене написали донос. Той, хто це зробив, все ретельно розписав… Причепилися до моїх соцмереж.

Так, колись я розмістив пародію на жуйку Love is: хлопчик та дівчинка, обіймаючись, дивляться на палаючий Кремль. На картинці напис: "Кохання – це дивитися в одному напрямку". З погляду "ДНРівців" це виглядало так: "Левченко закликав народ України до підпалу Кремля". Зараз це смішно, а тоді – зовсім не смішно було, бо, за їхніми мірками, це екстремізм – 9 років тюрми.

Протягом чотирьох годин під час допиту я розповідав про зміст своєї вистави "Слава героям". Пояснював, що вона про двох ветеранів – радянського солдата та учасника УПА, які зустрічаються в госпіталі у 1990-х роках та спілкуються між собою, пригадують моменти зі свого життя. А у протоколі допиту записали: "Прославляв нацистських генералів"...

Також висунули звинувачення в роздуванні релігійної, національної та іншої ворожнечі – за мою театральну діяльність – українська мова, філософія, історія й тому подібне… Мене запитали: "Виступав на мітингу на День соборності?". Звісно, виступав, навіть був організатором… Ага, каже слідча, все зрозуміло – націоналістична діяльність.

Загалом мені інкримінували три статті – років на 20 тюрми. Коли зайшов до камери, мене запитали, мовляв, за що тебе? Я гордо відповів: "Тероризм, екстремізм, розпалювання ворожнечі...". На мене глянули, як на убогого: "Та гаразд, це у тебе ще шпіонажу та держзради немає" (сміється).

Знаєте, хто на вас написав донос?

Впевнений, що це колеги-колаборанти. Це не дуже приховувала навіть слідча, яка сказала: "Менше треба було з колегами базікати"... Не можу довести, що це точно він, але у драматичному театрі був актор Сергій Мусієнко, який дуже мене ненавидів. Двічі він виставляв свою кандидатуру на посаду директора установи, а зараз обіймає посаду головного режисера так званого Маріупольського республіканського академічного ордена "Знак пошани" російського драматичного театру (колишній Маріупольський драмтеатр, на будівлю якого у 2022 році окупанти скинули бомбу, – УНІАН).

Цікаво, що у 2022 році театр очолив якийсь дядько від окупантів, з Краснодарського краю, але раптом він зник. Через знайомих дізнався, що на посаді головного режисера там з’явився Мусієнко. Запитав у знайомих, мовляв, як так вийшло? А вони кажуть: "Він того росіянина підсидів – написав щось на нього в Донецьк". От так треба вміти.

Окрім Мусієнка, є кілька жінок, які на початку вторгнення поїхали з Маріуполя (на власному транспорті тоді ще можна було це зробити), а потім повернулися додому... До речі, двічі звертався до СБУ, але у мене не прийняли заяви стосовно колаборантів у Маріупольському театрі. Тому сам звертатимусь до суду, аж до міжнародних інстанцій. Доб’юся, щоб їх судили, хоча б заочно. Адже ще у 2020 році вся ця театральна "компашка", писала доноси на мене українській владі…

А потім – окупаційній?

Знаєте, звички не змінюються. Є "професіонали", у яких стукацтво – справа всього життя. Один з них сидів зі мною у камері. Було йому років 70. Дуже небалакучий чоловік, звали його Льоха. Згодом дізнався, що він доносив при Брежнєві в КДБ, потім, за звичкою, в СБУ, а згодом намагався влаштуватися на роботу в ФСБ, але тут йому сказали, "чи не забагато?"... (сміється). Тобто звичка залишається звичкою – стукач професійний.

Чому вас відпустили з тюрми?

Річ у тім, що з жовтня 2022 року, після так званого референдуму, стало вважатися, що Маріуполь нібито територія РФ. А за російськими законами стаття про розпалювання міжнаціональної ворожнечі є не кримінальною, а адміністративною. Тобто ця справа перестала існувати, її закрили. Решту справ об’єднали в одну, потім кудись зі справи зник тероризм, залишився екстремізм... Під час одного з допитів я сказав слідчій, що маю їхати до сина, бо він потребує реабілітації. Й вона відпустила мене під підписку про невиїзд. Потім дізнався, що мене добрі люди весь час намагалися витягнути з тюрми. Можна сказати, що через сукупність кількох факторів мені пощастило, інакше ми б з вами зараз не розмовляли… Повернувся додому у березні 2023 року. Потім пробув на підписці про невиїзд – кілька місяців жив в окупації разом з родиною.

Яким чином вдалося протриматися стільки часу? Чи допомагав хтось?

Єдине, що було – дружина оформила в окупації пенсію на сина, це 8 тисяч російських рублів. Для розуміння цін: вартість вареної ковбаси в Маріуполі – 500 рублів, пляшки горілки – 1,5-2 тис. рублів. Тобто 8 тисяч – це ні про що. А коли ще я звалився на голову після ув’язнення, то ми ці гроші проїдали за тиждень. Слава Богу, допомагали друзі… На жаль, були й ті, хто відмовляв, хоча міг допомогти.

Як Артем пережив окупацію та ваше затримання?

У аутистів все по-іншому. Він майже не розмовляє: мукає, видає звуки "у-у-у, а-а-а, о-о-о...". Коли почалися проблеми з харчами, два тижні нічого не їв – тримався на цукерках. Весь час лежав під ковдрою, почалися пролежні… Ми боялися, що він помре… Артем дуже прив’язаний до мене. Після затримання дружина залишилася з ним удвох. На неї все звалилося – потрібно було добувати їжу, одяг, виживати у темряві, без води та газу... Пам’ятаю, як повернувся з тюрми: зайшов у квартиру, дружина заплакала, а син засміявся – зрадів. Сідав до мене на коліна, обіймав. Ганна розповіла, як він шукав мене по всій квартирі...

Як хвору дитину вдавалося відволікти, зайняти під час обстрілів, окупації?

Артем вже дорослий – йому зараз 22 роки. Всі аутисти люблять ігри, зокрема, з повтором – їм подобається щось нескінченно перекладати з місця на місце, слухати прості пісні. От у нього в окупації була "іграшка" – стос кольорових фото, зроблених в різних місцях та у різні роки, на яких ми разом. Місяцями він розкладав ці світлини на своєму ліжку... В першу ніч після повернення з полону зайшов до нього у кімнату, а вона вся усипана розірваними фото, на яких був я. Тьома розірвав – образився, мовляв, "навіщо ти мене залишив" (важко зітхає).

Така ж ситуація з музикою. У Артема було кілька сотень дисків, він дуже любить дивитися канал М1. Як ви розумієте, в Маріуполі з початком вторгнення трансляція перервалась. Потім, коли нам вдалося виїхати з міста, в орендованій квартирі був телевізор. Син взяв пульт, увімкнув, а там був М1… Й тоді ми побачили у нього, людини, яка не розмовляє, повні очі сліз. "И-и-и", - промукав він. Це означало: "Чому ви в мене це відібрали?". Він не спав дві доби – весь час тримав пульт, заснув з ним у руках, під повну гучність…

Яким чином вдалося виїхати з Маріуполя?

Шукав зв’язок з друзями, знайомими в Україні, за кордоном. З нашим сином не так просто виїхати – потрібен окремий мікроавтобус. А грошей не було. Допомагала купа людей. Згодом вийшли на Центр прав людини ZMINA, який залучив закордонних спонсорів. Влітку 2023 року ми проїхали через Ростовську, Курську, Смоленську та Бєлгородську області РФ, щоб потрапити у Суми – півтори доби їхали. Спочатку оселились у Кропивницькому, за рік переїхали до столиці...

У 2019 році ви створили перший недержавний театр Terra Incognita…

Почати треба з того, що я – останній головний режисер славнозвісного драматичного театру (Донецький академічний обласний драматичний театр у Маріуполі, – УНІАН). Чому останній? Працював у театрі одразу після закінчення інституту Карпенка Карого, з 1994 року. Так вийшло, що саме я став провідником проукраїнських реформ в театрі та під час цього процесу опинився з одного боку, а керівництво – з іншого. У 2020-му зі мною не продовжили контракт. Заснував Terra Incognita у 2019 році, бо розумів, що працювати у державній установі мені залишилося недовго. На сьогодні Terra Incognita – єдиний в Європі театр, в якому всі митці – біженці, переселенці. Більшість – маріупольці, дві людини з Сєвєродонецька та один хлопець з Харківщини.

Чи вдалося зберегти весь колектив?

Загалом нас 26, але люди пороз'їжджалися повсюди, є навіть в Австралії та в Канаді. Коли виїхав з окупації, зібрав, кого міг, й зараз нас у Києві – 12. П’ятеро дівчат, чотири хлопці та дві людини старшого віку – заслужений артист України 70-річний Анатолій Шевченко та 60-річний актор Евген Сосновський. Вік інших – 19-37 років…

Намагаємось щось робити, зняли невелике приміщення на Шулявці, у старовинному будинку. Там, у невеликій кімнаті, проводимо репетиції, поруч з нею – маленьке приміщення, де й звукозаписувальне обладнання, й наша їдальня…

Який у вас репертуар?

Наш театр – філософсько-екзистенційного напрямку. У нас є умовні комедії, але їх дуже-дуже мало. Вважаю, що розважати й без нас знайдеться кому, а ми можемо сказати людям щось інше... З 2019 по 2021 роки створили 16 вистав, побували на двох фестивалях. Власне приміщення відкрили восени 2021-го за адресою проспект Миру, 100, поруч з площею Свободи. 25 лютого 2022 року там мав відбутись прем’єрний показ нашої вистави "Бачиш світло в кінці тунелю?" за п’єсою Неди Нежданої "Той, що відчиняє двері". Не склалося. На жаль, там вже немає ані свободи, ані миру...

Зараз відродили три вистави. І першою стала "Бачиш світло в кінці тунелю?". Працюємо ще над кількома. Граємо рідкісний жанр – мікроп'єси за творами сучасного румунського драматурга Матея Вішнєка. У нас їх п’ять, під загальною назвою "Уяви, що ти Бог". Будемо намагатися відновити всі 16 спектаклів. Думаю, вже у липні буде прем'єра постановки "Голос тихої безодні" – дуже цікава п’єса, містична, на тлі реалістичних українських подій. Є плани на осінь…

Чи підтримує вас держава?

Так. Зараз отримую 2 тисячі гривень на місяць. Це називається допомога ВПО на житло. Через хворобу сина йому потрібна окрема від нас кімната. Ми знайшли хрущовку на Нивках – вона "вбита", але це найдешевше житло в Києві – 10 тисяч гривень...

Окремо треба сказати за функціонерів від культури – жодна структура в Україні не надала допомоги ані мені, ані моїй родині. А коли шукали місце для репетицій, куди тільки не зверталися… До прикладу, у мистецько-концертному центр ім. Івана Козловського є зала 6 на 6 метрів, нам сказали: "Оренда – 200 доларів, не подобається – буде 400". Намагався пояснити, що ми з Маріуполя, та почув відповідь: "Ну, й що...". Я звернувся до десяти київських театрів... Мені навіть ніхто не відповів. Хоча б, просто написали: "Вибачайте, немає місць". Ні, тиша.

Наразі маємо проблеми з грошима. Актори змушені підробляти на життя – хто в "Макдональдс", хто прибиральницею…

На вашу думку, чи можлива деокупація територій, захоплених РФ?

Ми кажемо не просто про територію – там живуть люди. Й у мене питання: "Вони нам потрібні?". Та одразу друге питання: "Ми їм потрібні?". В так званій ДНР вже виросли два покоління дітей, зрощені на ненависті до всього українського. Російська пропаганда там страшенна. Я з 2014 року бачив людей, які приїжджали в Маріуполь з Донецька, був в тюрмі, окупації… Спілкувався з ними й відчував, як ці люди змінилися – вони ніби з іншої планети!

От, мені цікаво, що робило Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, створене, щоб розробити програму: що та як робити? Казали, залучатимуть психологів, соціологів, економістів... Немала частина України окупована й мова не про "заводи та пароходи", а про мільйони людей, серед яких безліч колаборантів, зрадників. Припустимо, завтра станеться диво й у Донецьк заїде український танк… Так його ввечері підірвуть!

Тобто деокупацію, зокрема Донеччини, не уявляєте?

Допустимо, якимось дивом окупанти звідти вийдуть без боїв. Тоді це буде чимось на кшталт нацистської Німеччини після Другої світової війни, коли проводився побудинковий обхід, сусід доносив на сусіда (у Німеччині була впроваджена кампанія з перевиховання з метою позбавити населення будь-яких проявів ідеології нацизму, яка полягала, зокрема, в ознайомленні населення із найбільш відразливими сторонами діяльності фашистської адміністрації тощо, – УНІАН). Там з’явилася Берлінська стіна, а з тими трибуналами розбиралися до 1970 років. Тут буде те саме... Що стосується Маріуполя – це Азовське море, морська база. Росіяни його просто так ніколи не віддадуть.

Чи знаєте, що зараз відбувається в Маріуполі?

Заробити на життя неможливо. Заводи, склади розграбовані. Два університети працюють – якісь зрадники там викладають. Який диплом цим дітям дають, куди вони з ним йдуть – незрозуміло… Фахівців росіяни завозять своїх, при цьому в Маріуполі й досі немає дитячої лікарні... Двірник – хлібне місце.

Вони там зображують якесь процвітаюче будівництво. Побудовано 24 будинки, а під знесення, нагадаю, йдуть 350. Демонструють ці свіжопофарбовані будівлі з 30 ракурсів, а трохи від центру відійти й все – розруха, ночами вовки виють. І це не жарти: кілька разів на п’яних чоловіків вовча зграя нападала... Деякі мої знайомі маріупольці кажуть, що сумують за морем, мовляв, хочеться покупатися. Мені не хочеться там купатися, зокрема, після того, як там трупи плавали у 2022 році. Розумієте, що таке трупи в морі?! Холера там була у 2022-му, ще чуми не вистачало…

Чи відображається у ваших постановках ваше особисте життя під час війни?

Напряму – ні, але у кожній виставі є мої думки... А щодо особистого життя, так я під час полону надивився на таких персонажів, що й вигадувати нічого не потрібно (сміється). Нещодавно написав сценарій, у якому описую період мого перебування у тюрмі. Там – реальні персонажі, тільки змінено імена та прізвища. Я "з’являюся" в епізодах, є небалакучий стукач-Льоха, який не бачить нічого дивного чи абсурдного у своєму способі життя…

Що таке театр абсурду у житті?

Коли виділяють гроші на заміну бруківки у населеному пункті, який за два кілометри від лінії фронту. Коли державна установа під час війни "вивалює" мільйони дизайнерам на розробку нового логотипу для свого сайту… Коли спекулюють на патріотизмі…

Тоді, на вашу думку, що таке патріотизм?

Точно не "ура-патріотизм" і не плутайте з псевдопатріотизмом, "носії" якого висловлювання "Слава – Україні, Героям – слава!" вже вимовляють за звичкою, як "Дай закурити". Тобто фразу, яка має велике, дуже глибоке значення, використовують з приводу та без нього. Це не патріотизм – це глум!

У моєму розумінні справжній патріот – видатний прозаїк, драматург, доктор [філософії] Іван Франко. У свої часи він описав таке явище як "патентований патріотизм", який зводиться до публічних гасел та невиправданого вихваляння. Такий собі "патріотизм" на декларативному рівні. Це про людей, які зробили патріотизм своєю професією.

Можете озвучити свій погляд на те, що таке війна?

Коли був у в’язниці, там була бібліотека й раз на місяць приходила людина, яка нас "просвітлювала". Казали, мовляв, бери книжок, скільки зможеш... Коли я спитав: "Що є?", відповіли: "Фігня всяка – Достоєвський, Толстой…". Я сказав: "Неси все". Так от, як не дивно, Толстой писав твори дуже правильні. Про війну – як стан людства, війну та всесвіт. Він чітко дає зрозуміти: війна починається в головах, а потім йде в окопах...

Зараз часто чую, мовляв, тільки би не почалася Третя світова війна. Люди добрі, вона вже йде! До неї ми йшли всі 30 років незалежності. Тридцять років ми говорили: "Треба нам НАТО, не треба нам НАТО". Говорили-говорили та дорозмовлялись. Тепер вже ніхто не обговорює "треба, чи ні", тільки нас ніхто не хоче брати... Наразі 21 сторіччя – ера смартфонів та ШІ, й Путін не ходить в сап’янових чобітках та у горностаєвій мантії, але це його мало чим відрізняє від Івана Грозного. Людожер! Зараз йдеться про інтереси величезних кланів, фінансових, політичних, відбувається певний перерозподіл чогось там. Чому це сталося з нами? Тому що Україна – це центр Європи. Але, на жаль, європейці поки не розуміють, що це світова війна, яка дістанеться й до них.

Підтримати маріупольський театр та його режисера можна за посиланням.

Лариса Козова

УНІАН в Google News