"В полоні у Чечні нас утримували в підвалах та залучали до будівництва для еліти – як рабів", - колишній військовополонений Сергій Скотаренко

Колишній військовополонений Сергій Скотаренко в інтерв’ю УНІАН розповів, як потрапив до Чечні та чому чеченці до українців ставились краще, ніж росіяни.

Житель Запоріжжя Сергій Скотаренко на момент повномасштабного вторгнення працював за кордоном. Наприкінці 2022 року повернувся до України, щоб долучитися до Сил оборони. Чоловік став військовослужбовцем 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. У березні 2023 року вирушив на бойове завдання в Донецькій області, де потрапив у полон. Увесь час полону його незаконно утримували на території Чечні – у Грозному.

24 квітня 2026 року під час обміну військовополоненими Україні вдалося повернути 193 своїх захисника. Серед звільнених був і 52-річний Сергій Скотаренко. Про пережите у чеченському полоні він розповів УНІАН.

Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, де ви перебували на момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну, та коли вирішили піти воювати?

На момент повномасштабного вторгнення я працював будівельником в Об’єднаних Арабських Еміратах. Вранці 24 лютого нам повідомили, що в Україні почалася війна. Звісно, був шок. Ми не думали, що таке колись може статися.

Тоді в новинах говорили, що все скоро закінчиться. Але війна тривала… І я ухвалив рішення, що досить там сидіти, потрібно повертатися додому та йти допомагати хлопцям. Спочатку хотів вивезти свою родину за кордон, але вони відмовилися.

Наприкінці 2022 року я повернувся додому, узгодив усі особисті питання, щоб мати змогу піти служити. На початку 2023 року вирішив звернутися до територіального центру комплектування. Дружина запитала, куди я зібрався. Відповів, що йду влаштовуватися на роботу. Коли повернувся додому, вона знову поцікавилась, чи знайшов її. Сказав: "Так, в армії". Дружина була в шоці від такого рішення.

Мені було тяжко дивитись, що війна прийшла до мого дому. Я не міг сидіти, склавши руки. Спочатку мені сказали, що формуватимуть батальйон, який воюватиме на Запорізькому напрямку. Саме туди я й хотів. Мене направили до навчального центру, де проходив підготовку протягом двох тижнів. А згодом відправили на Донбас.

За яких обставин ви потрапили в полон?

Ми тримали оборону. Згодом відбувся бій, під час якого російські військові знищили наших хлопців на сусідній позиції. Вночі ми отримали наказ зайняти цю позицію й утримувати її до прибуття підкріплення. Але через те, що була ніч, а засобів нічного бачення ми не мали, потрапили в засідку. Відбивалися, доки не закінчилися патрони. Після цього нас захопили в полон так звані ДНРівці. Вони начебто наші земляки, але ненавидять нас усією душею. Під час допиту до нас застосовували різні методи... Я думав, що нас поховають десь у шахтах, де ніхто не знайде. Врятувало лише те, що менш ніж за добу мене "продали" чеченцям.

Фактично, чеченці вас "викупили"? Вони самі про це казали?

Вони цього не приховують. Їх турбує доля своїх воїнів. І вони хочуть обміняти їх на наших бійців. Російські військові їх не цікавлять.

Переважно чеченці несуть службу на блокпостах і виконують функції поліції. Намагаються нікуди не лізти, сидіти в тилу. Якщо їх відправляють на фронт, значить, генерал не зміг відмазати… У них немає можливостей брати полонених, тому вони купують їх за гроші або на щось інше міняють.

Коли ви вже прибули до Чечні, що там відбувалося? Чи застосовували до полонених тортури?

У чеченців великий досвід поводження з полоненими. Вони розуміють: якщо будуть погано ставитися до нас, то так само можуть поводитися і з чеченськими бійцями в українському полоні.

Звісно, траплялися інциденти, провокації та випадки жорстокого поводження. Але здебільшого їх зупиняли свої ж. Нас постійно тримали в напрузі, намагалися морально тиснути, були спроби схилити на свій бік. Якщо порівнювати з умовами утримання в російських в’язницях, то загалом ставилися нормально. Єдине – нас постійно утримували в підвалах Дорожньо-патрульної служби (ДПС) у Грозному.

Ви весь час перебували в одному місці чи вас перевозили?

Перші майже два роки я просидів в одному й тому самому підвалі ДПС. Згодом цю будівлю почали зносити, тому нас перевезли до підвалів на будівельному майданчику.

Вас залучали до будівельних робіт?

Так. Нам сказали: "Оскільки вас не забирають, ви маєте заробляти собі на їжу". Довелося працювати. Нас почали виводити на роботу.

Тоді там вийшов закон про боротьбу з нелегальними мігрантами. Після того, як їх вигнали, виявилося, що працювати нікому. І тут з’явилися ми – безкоштовна робоча сила.

Коли вони дізналися, що серед нас майже кожен або будівельник, або зварювальник, і ми вміємо працювати руками, у них було багато щастя. Ми працювали, а їхнє керівництво отримувало за це гроші. Нас залучали до будівництва як багатоповерхових, так і приватних будинків. На роботи нас "наймали" представники еліти Грозного.

Яке було харчування там?

Вони думали, що нас дуже швидко обміняють, тому перші два місяці ми харчувалися лише "Мівіною". Потім намагалися для нас десь замовляти їжу, але треба було витрачати кошти. Зрештою вирішили просто привозити продукти, а ми самі готували для всіх побратимів.

Із того, що привозили, вдавалося зварити супи. На день їли дві 300-грамові тарілки супу та шматок хліба. А коли почали працювати, отримували ще булку хліба.

Чеченці сподівалися, що вас швидко обміняють?

Вони думали, що зможуть обійти Росію й самостійно забрати своїх полонених. Але російська влада не дала їм самостійності в цьому плані. Тому в них нічого не вийшло.

Складнощі з обміном виникають через те, що саме Росія блокує цей процес?

Так. В Чечні не хотіли обмінювати нас на російських військових. Казали: "Ми будемо міняти лише на своїх. Ми вас не віддамо ні Росії, ні будь-кому іншому. Ви залишатиметеся тут, доки наші перебувають у вас. На обмін підете лише тоді, коли будуть чеченці. Якщо чеченців в обміні немає, ви також нікуди не поїдете".

А чи може відповідати дійсності інформація, що начебто обмін відбувається з прямого дозволу голови Чечні Рамзана Кадирова?

Їхні переговорники – Кадиров, чеченські депутати та інші представники – під час кожного обміну намагалися домогтися повернення саме своїх бійців. Звісно, вони не говорили прямо, що Росія не дає їм самостійно вирішувати це питання. Переконували, що це Україна не хоче нас забирати. Казали: "Бачите, яка у вас влада? За що ви воювали, якщо вас не хочуть повертати?".

Але ми розуміли, що щось не те відбувається. Згодом вони вже самі почали говорити, що нас обміняють лише на чеченців. Пояснювали це тим, що ми не значимося ні у списку російського Червоного Хреста, ні в будь-яких інших. Ми були на обліку лише в Чечні.

Чи відвідували вас представники міжнародних організацій?

Як я вже сказав, ми не значилися в російських базах військовополонених. Нас утримували в Чечні. Спочатку нас навіть у туалет виводили в темну пору доби, щоб ніхто не бачив та не чув про нас. Була така секретність.

Згодом місцеві дізналися, що українські військові перебувають у полоні в Чечні. У них був шок. Як це так? Близько 80% людей підтримують Україну, тому що знають, що таке війна, самі її пройшли та пам’ятають. Але ніхто не може піти проти Кадирова, бо він тримає все у своїх руках.

Коли нас привозили на будівництво, місцеві жителі нам співчували та всіляко намагалися допомогти: приносили продукти, одяг та інші речі. Вони казали: "Хлопці, тримайтеся. Ви в будь-якому разі повернетеся додому".

Чеченські пабліки періодично поширюють відео за участю українських військовополонених. В одному з роликів полонені звернулися до української влади із проханням сприяти їхньому звільненню. Серед них були й ви. Чи було це способом тиску на українську владу, чи переслідувалась якась інша мета?

Коли вони зрозуміли, що їм не вдається повернути своїх бійців, почали тиснути вже на нас. Казали, що хочуть забрати своїх, а нас віддати. Тому ми мали звернутися до своєї влади (начебто Україна нас не хоче забирати).

Ми спочатку думали, що, можливо, це правда. Нам говорили, що обміни відбуваються. А в нас - повна тиша. Іноді ми думали, що про нас забули… Тому зверталися у цих відео.

Ви кажете, що знали про обміни. Звідки отримували інформацію про хід війни?

Спочатку інформацію дізнавалися від самих чеченців. Згодом нам потайки принесли радіоприймач. Слухаючи радіо, ми розуміли: якщо у них "все добре", значить, у нас ще краще. Там пропаганда не завжди перемагає. В новинах росіяни всюди "герої". Але ми хоч якось намагалися зрозуміти, що насправді відбувається. Коли нас перевезли на нове місце, туди приїжджав Кадиров і дав розпорядження купити нам телевізор. Після цього ми могли бачити, що відбувається у нас, в Україні.

Скільки разом з вами було полонених? Це були виключно військові, чи цивільні теж?

Утримували лише військових, цивільних не було. Коли я потрапив у Чечню, нас було близько 40 людей. Ближче до обміну – 225. Повернули 193 українських військовослужбовця. У тих підвалах залишилося ще близько 35 наших хлопців.

Скільки людей перебувало в одному приміщенні? Які там були умови?

У підвалі ДПС, де ми були протягом перших двох років, було три невеликих приміщення. Людей було багато, сиділи один в одного на головах. До туалету нас виводили раз на день – увечері, щоб ніхто не бачив. Якщо хотіли до туалету раніше, використовували пляшки або пакети, а вже ввечері все це виносили. Помитися можна було раз на тиждень – швидко, у холодній воді… Ті два роки було дуже тяжкими.

Коли нас перевезли на будівництво, там було два великих підвали. У нашому перебували 98 людей, у сусідньому – ще більше. Ці приміщення були з’єднані між собою, тому ми могли ходити один до одного, спілкуватися. Тут вже був туалет, душ і нормальне освітлення. Щодо ліжок – на будівництві наші хлопці зробили їх для нас з підручних матеріалів. Все, що ми хотіли, покращували самостійно.

Чи надавалася медична допомога?

Ліки нам давали, але не завжди саме ті, які були необхідні. Часто купували найдешевші. Також серед нас був свій медик – хлопець із Сум. Були випадки, коли хлопці помирали – їх не встигали врятувати. Це траплялося через те, що влітку в підвалах було дуже спекотно, людям не вистачало повітря. Вентиляції не було, й у хлопців не витримувало серце.

Чи багато було охоронців, які за вами наглядали?

Охоронців було небагато. Та й особливого сенсу постійно нас охороняти не було, адже ми весь час перебували в закритих підвалах. Крім того, нас попередили, що втекти звідси практично неможливо – навколо гори висотою у 5 км, через які навіть місцеві перейти не можуть. З Чечні всього два виходи, й ті охороняються Росією. Якби спробували втекти, нас або звірі в горах загризли б, або десь розбилися б.

Чи видавали вам якийсь одяг?

Спочатку, коли нас тільки доставили в Чечню, свій одяг з дому приносили нам місцеві поліцейські. У нашій формі нам не можна було перебувати та виходити. Наш головний рабовласник гроші на одяг не виділяв, тому самі інспектори ДПС приносили з дому все: одяг, взуття, подушки, ковдри…

А ваші особисті речі всі забрали?

У мене, крім документів та форми, були тільки натільний хрестик та обручка. Вони у мене залишилися. Чеченці дуже поважають, якщо людина вірує, носить хрестик. Для них це святе. Нам привозили молитовники, різні церковні книги. Навіть на Великдень з церкви привезли паски. Всі дуже здивувалися. Вони сказали: "Це дуже велике свято у вас. Ми теж люди віруючі, тому поважаємо ваші свята".

Крім церковних книг, ще щось давали вам читати?

Вони – нація, яка мало читає, і не любить російське. До того ж вони дуже погано розмовляють російською. Нам приносили якісь книги, які були їм непотрібні. Мабуть, залишилися від їхніх бабусь чи дідусів, тому що були настільки старі та подерті, що аж страшні.

Чи вдалося вам під час перебування у полоні зв’язатися з рідними? Наскільки складно було отримати таку можливість?

Я спілкувався з дружиною тричі: двічі по відеозв’язку і один раз телефоном. Це вдавалося завдяки тому, що наші дружини боролися за наше звільнення та підтримували зв’язок із тими, хто нас утримував. Мою дружину знали, бо вона докладала багато зусиль задля мене: збирала людей, брала участь у мітингах, добивалася мого звільнення. Саме тому мені дозволили поговорити з нею тричі.

Були хлопці, яким не вдавалося жодного разу поговорити з рідними. Декому дозволяли зателефонувати за умови, що вони дадуть інтерв’ю для місцевого телебачення.

Ваша дружина виходила на різні мітинги та акції. На вашу думку, наскільки важливо проводити такі заходи підтримки військовополонених?

Коли про нас говорять і ми "на слуху", чеченці бачать, що про нас не забули. Тоді вони тримають себе в руках. Знають, що за нас хвилюються, борються та шукають. Акції відіграли свою роль. Крім того, чеченці у світовій спільноті хочуть краще виглядати.

Що вам допомагало триматися?

Ми не давали один одному сумувати – підтримували анекдотами, різними приколами. Але у кожного різний ступінь стійкості. Найбільше мене підтримувала думка про дім, що мене там чекає дружина та діти, тому треба вижити та повернутися.

Мені пропонували залишатися в Чечні. Обіцяли, що я зможу забрати сім’ю, нам дадуть квартиру та різного роду допомогу. Але ми відмовилися. Сказали, що в нас є своя Батьківщина і ми повернемось.

Чеченці також намагалися маніпулювати, що в Україні нас знову заберуть до війська. Ми відповідали: "Якщо треба буде, то знову підемо".

Кадиров неодноразово заявляв, що буде використовувати українських полонених як "живий щит". Зокрема, 29 жовтня 2024 року дрони атакували так званий Університет спецназу імені Володимира Путіна – центр військової підготовки в Гудермесі. Тоді очільник Чечнісказав, що українські військовополонені використовувалися для прикриття цього "університету" і серед них є жертви. Чи можете прокоментувати цей випадок?

На мою думку, це було більше схоже на "понти". Так, він міг би це зробити, але результат навряд чи був би. По-перше, насправді такого не було, щоб вони прикривалися полоненими. По-друге, Кадиров для преси і всіх може говорити що завгодно.

Пам’ятаю випадок у ніч на 12 грудня 2024 року – у мій день народження. Неподалік від нас український дрон влучив у казарму Росгвардії. Хлопці щойно встигли мене привітати, минуло 20 хвилин – і чуємо "приліт". До нас прибігли, кажуть: "Ваш дрон прилетів. І так чітко". Я у відповідь сказав, що то на мій день народження Батьківщина зробила "салют". На що мені відповіли: "Головне, щоб не по вас влучило".

Що відбувалося ближче до обміну, під час якого вас звільнили?

Практично перед кожним обміном нам говорили, що чеченці беруть участь у переговорах. Але нас не обмінювали. Того дня нам теж повідомили, що буде обмін. Ми думали, що вони вчергове похвалилися, що беруть участь в перемовинах. А потім побачили, що приїхало керівництво та привезли нм речі… Коли сіли в літак, були думки, що нас перевозять в інше місце. Та чеченці сказали: "Хлопці, ви їдете додому". Ми не вірили до останнього – аж поки не перетнули український кордон.

Якими були перші емоції, коли повернулися в Україну?

Ми не усвідомлювали, що вже вдома. Звісно, було дуже приємно, як нас зустрічали, особливо дорогою. Але не можу пояснити свій стан тоді. Всі казали зателефонувати дружині, а я не міг, бо складно було підібрати слова.

Яким був ваш стан здоров'я після звільнення? Як довго тривала реабілітація?

Моя реабілітація тривала близько двох місяців. Із полону я повернувся з вагою 55 кг замість 70-ти і з туберкульозом. Два місяці проходив лікування в Києві.

Зараз загрози для оточуючих немає. Мене перевели на амбулаторне лікування, забезпечують необхідними медикаментами. У полоні було погане харчування, не було вітамінів та достатньо повітря... Слава Богу, все вже закінчилося, все позаду і я вдома. Хворобу можна вилікувати. Я така людина, що все погане намагаюся не згадувати і починаю життя з чистого аркуша.

На вашу думку, що потрібно робити українській владі задля повернення полонених з Чечні?

Якщо говорити про повернення полонених, які перебувають у Чечні, то влада має проводити перемовини з чеченцями, а не з Росією чи представниками ФСБ. У Москві є депутат, який займається цими питаннями. Потрібно безпосередньо домовлятися, напряму. Адже чеченці зацікавлені у поверненні своїх бійців. Росію чеченці не цікавлять.

Найголовніше – не забувати про наших хлопців. Вони залишаються там, поки до нашого полону не потраплять чеченці. Будемо сподіватися, що іншим полоненим якнайшвидше вдасться повернутися додому, до сімей та дітей.

Валерія Константинова

УНІАН в Google News