Росія залучає іноземців до своїх Збройних сил. Серед них - громадяни Непалу, Іраку, Замбії, Індії.
Варто зазначити, що ці найманці не є частиною Збройних сил РФ. Їх вербують приватні військові компанії з Росії. Й ці люди спочатку потрапляють до якоїсь ПВК, а вже вона укладає "угоди" з Міністерством оборони РФ. Тобто, погоджуючись на такий "контракт", найманці мають розуміти, що вони некомпетентні, на них не розповсюджуються ні Женевська конвенція, ні інші міжнародні зобов’язання в частині дотримання прав військовополонених.
Крім того, найманці (якщо виживуть) не отримують навіть половини тієї суми, на яку розраховують і яку їм, вочевидь, обіцяють під час вербування (якщо отримують хоча б чверть, це вже добре).
Адже, як правило, спочатку виплати "проходять" через систему "штрафних санкцій".
Що з такими найманцями відбувається на фронті? Ними росіяни, скажімо так, закривають всі "дірки". Їх записують до підрозділів, які перебувають під шквальним вогнем українських Збройних Сил. Тобто, ці люди – витратний матеріал для російських штурмів. А далі найманці просто списуються.
Дуже вигідна для РФ історія: жодних додаткових витрат (на поховання чи якісь відшкодування рідним загиблих). Тобто, якщо стосовно російських громадян ще діють якісь умовності щодо якихось виплат хоча б на поховання, то громадяни Непалу, Індії чи якоїсь африканської країни, у разі загибелі своїх рідних на війні в Україні, отримати відшкодування від Росії не можуть. Такого механізму просто не існує.
Чи може розголос історій про найманців погіршити стосунки Росії з тими країнами, звідки вона вербує людей на український фронт?
Нещодавно стало відомо, що Індія намагається повернути близько 20 своїх громадян, які опинилися у складі російської армії в Україні. Їхні родини заявили, що чоловіків заманили на війну під хибним приводом, історії цих людей потрапили в заголовки національних газет в Індії. Але…
З одного боку, такі ситуації можуть дещо ускладнити дипломатичні взаємини РФ з такими країнами, оскільки йдеться про силове утримання людей, яких заманили на службу в російську армію. Але, як бачимо, конкретних претензій до РФ ніхто не висуває. А окремі випадки розголосу навіть не несуть суттєвого впливу на формування громадської думки у цих країнах.
По-перше (і це головна причина), це пов’язано з тим, що росіяни вербують неосвічених та малозабезпечених.
По-друге, в суспільствах цих країн відсутня повноцінна інформаційна кампанія щодо того, що Росія поводиться нечесно, що вона використовує найманців як "гарматне м’ясо".
З іншого боку, якщо згадуємо Індію, вона має тісні економічні та політичні контакти з Росією, й російські гроші грають на індійських ринках (особливо в енергетичній сфері та у сфері переробки) свою роль.
Наразі Індія намагається балансувати між Заходом та Росією, закуповує великі обсяги нафти, намагається диверсифікувати військово-технічні, технологічні поставки. Проте при владі в Індії перебуває уряд, який грає на популістській риториці, зокрема підіймає тему антиколоніалізму.
Таким чином, пересічним індусам Захід зараз сприймається, ймовірно, не геть як ворожий, але як опонуючий світ. Захід для них – це той, хто винен Індії за часи колоніалізму.
Натомість щодо Росії в індійському суспільстві існує позитивне сприйняття, ставлення як до дружньої держави (таке ставлення тут зберігається ще з радянських часів). На думку індійців, Росія для них не ворожа, адже чинить спротив Заходу, протистоїть йому.
Через це не варто очікувати, що використання Росією громадян Індії як "гарматного м’яса" вплине на двосторонні відносини Делі та Москви. А в індійському суспільстві, яке прагне, так би мовити, повернути собі історію, якесь значення своєї країни у світі, перетворити її на центр впливу, риторика якось зміниться. Ба більше, історії з російськими найманцями з Індії на українському фронті – це насправді один з невеликих кейсів. Хоча, звісно, про це все одно потрібно говорити.
Віталій Кулик, директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства
