Народні протести тепер не так часто здобувають перемогу і їх частіше придушують через певні зміни.
В той час, як більшісіть країн світу ховаються від коронавірусу, десятки тисяч сміливих демонстрантів марширують вулицями Мінська і Бангкока. Впродовж кількох останніх місяців вони протистояли водометам, гумовим кулям й ризикували потрапити до в'язниці або захворіти.
Натовпи вимагають відставки своїх автократів - Олександра Лукашека в Білорусі й Праюта Чан-Оча в Таїланді. Як і в випадку рухів "народної сили" в десятках інших країн, вони сподіваються добитися встановлення демократії.
"Давайте сподіватися, що їм це вдасться. Нажаль, історія останнього десятиліття говорить, що все буде навпаки", - пише Washington Post.
Читайте такожGazeta Wyborcza: Протести в регіонах Білорусі згасають, але це ще не кінець
Їм навіть вдалося досягти певних успіхів. Прем'єр-міністри Іраку й Лівану були змушені піти у відставку. Автократичні правителі Судану й Алжиру теж. Протести в Чилі призвели до проведення референдуму щодо зміни конституції. Корумповані уряди були повалені в Словаччині, Румунії й Молдові. Але найбільші зміни відбулися в тих країнах, які вже були повністю або частково демократичними. Наприклад, такими були Ірак і Чилі. Прогрес інших країн був невеликим. Алжир обрав нового президента, але лишився автократією. У Судані обіцяна демократія досі не збудована. А ліванський прем'єр-міністр Саад Харірі, якого змусили піти торік, повернувся на посаду минулого тижня.
І такі обмежені успіхи народних рухів спостерігаються більш ніж десятиліття. За словами політолога Стенфордського університету Ларрі Даймонда, з 2009 року було 20 випадків, коли автократичним урядам доводилося мати справу з масовими протестами або несподіваною електоральною поразкою. Лише дві країни: Туніс в 2011-му і Україна в 2014-му - добилися демократичних змін.
"Найбільш поширеним результатом стало швидше і не рідко жорстоке знищення народних надій і очікувань на демократичні зміни", - сказав Даймонд.
Читайте такожBloomberg: Росія втрачає свою пострадянську гегемонію
Диктатори також навчилися користуватися стратегічним баченням. Зіштовхнувшись з протестами, вони більше не обирають між капітуляцією, як комуністи в Східній Європі у 1980-х роках, і відправкою танків, як було на площі Тяньаньмень в Китаї. Режиму достатньо виживання за допомогою обмежених репресій, щоб шторм не вийшов з-під контролю. З часом невпинний тиск за допомогою арештів й придушення вуличних акцій у поєднанні з фальшивими обіцянками провести реформи позбавляє масові рухи сили. Відсуність опозиційних лідерів спрощує завдання.
Зразком такого підходу може послужити повільне задушення руху в Гонконгу, який ще торік збирав на вуляцях міста сотні тисяч людей щотижня. Попри всі натякани на повторення подій на площі Тяньаньмень, Китай так цього й не зробив. Натомість підконтрольна йому влада в Гонконзі придушила протести за допомогою водометів, арештів і запровадження нового жорсткого режиму безпеки. Рух за свободу в Гонконзі не здався. Але його перспективи здаються похмурими.
Читайте такожForeign Policy: Коли молодь Росії повалить режим Путіна?
А президент Дональд Трамп, навпаки, більш лояльний до диктаторів, ніж до їхніх опонентів. Він відкрито підтримував автократичних правителів у Єгипті, Саудівській Аравії, Туреччині й на Філіппінах. Хоча американський вплив у свіх цих країнах міг би бути дуже важливим. Трамп послужливо-покірний до Путіна і часом хвалить лідера Китаю Си Цзиньпіна.
Коли білоруси й таїландці виходили на вулиці Мінська і Бангкока, Трамп мовчав. Якщо Джо Байден стане президентом, він, швидше за все, мовчати не буде. Але цього не вистачить, щоб відновити "народну силу". Втім, принаймні майбутні протистояння проти диктатури будуть проходити в більш рівних умовах.