Загребельний став цілою добою української літератури

Ой, скількох він захищав від тодішньої розправи КДБ... Усе покоління шістдесятників пройшло через його руки, він їх привів у літературу через тодішню «Літературну Україну»...

Ой, скількох він захищав від тодішньої розправи КДБ... Усе покоління шістдесятників пройшло через його руки, він їх привів у літературу через тодішню «Літературну Україну»...

Пішов з життя український письменник Павло Загребельний.

Спогадами ділиться директор Інституту літератури в Києві, друг Загребельного Микола Жулинський:

– Він був експресивний, говорив часто різко, але те, що думає, не озирався ні на авторитети, ні на ситуацію, а висловлював свою дуже аргументовану позицію. Це стосується також і його творчості. Його романи – як історичні, так і на сучасну проблематику, – завжди були заряджені полемічністю, бажанням поставити свою позицію, свою концепцію, своє бачення, розуміння... Маю на увазі, романи «Диво», «Євпраксія», «Первоміст». Завжди залишиться актуальним роман «Я, Богдан» і «Роксолана». «Я, Богдан» викликав особливу полеміку, було різке несприйняття його концепції, його підходу, коли через внутрішній світ Богдана, через спогади літописця, він уперше показав Богдана Хмельницького як людину, уперше намагався осмислити психологію цього видатного діяча. Його романи «Південний комфорт», «Брухт», «Гола душа», «Стовпотрівня» заряджені потужно-гострим, чутливим несприйняттям того негативу, який зародився і переслідував суспільство в горбачовські часи перебудови і в час незалежної України. Якщо узагальнити, то Павло Загребельний – це постать неординарна, інтелектуально багата, гострополемічна, внутрішньо суверенна, людина, яка ніколи не боялася вступити в полеміку й висловити свою позицію. Окрема сторінка в його житті – це стосунки з творчою молоддю. Павло Загребельний був завжди чутливий до нового... Згадаймо початок 60-их… Павло Загребельний – редактор «Літературної України» – на цілі розвороти дає підбірку таких поетів, як Микола Вінграновський, Іван Драч, підтримує Бориса Олійника, Василя Симоненка, Бориса Нечерду. Він знав, що приходить нове покоління з новою стилістикою, з новою образною системою, і він цього не боявся, хоча був людиною старшого покоління. Ми всі дуже сумуємо з відходом такого самобутнього письменника і такої справді неповторної особистості, якою був Павло Загребельний.

Академік Іван Дзюба вважає Павла Загребельного цілою добою української літератури.

– Це дивовижна людина, – каже Дзюба, – перш за все своєю літературною продуктивністю, творчою невгамовністю, він без кінця вибухав якимось ідеями. Він брався за теми, які ніким до нього не досліджувалися, –  історичні й сучасні. Часто в дуже складних умовах він виявляв громадянську мужність, хоча доводилося йому й відступати, рахуватися з тиском, який постійно здійснювався на нього, як на будь-яку оригінально мислячу людину. Його велика заслуга в тому, що на початку 60-их років він підтримав молодь, публікував Драча, Вінграновського, Гуцала, Тютюнника, Євтушенка, який приїздив до Києва виступати. Будучи редактором «Літературної України», він запровадив нові форми – віддавав цілі сторінки молодим, талановитим поетам, письменникам. Це людина, яка залишила вагомий слід у історії української культури, літератури, добру пам’ять для багатьох людей. Він мав чудове почуття гумору, фантазію. Від нього можна було почути масу цікавих розповідей... Мені дуже сумно...

Голова Спілки письменників України Володимир Яворівський вважає, що творчих доробків Загребельного мало б вистачити вже для того, аби сказати, що в Україні є література, якби навіть не було жодного іншого письменника. Бо таким писучим був Павло Архипович.

– Ніхто більше за Павла Архиповича в українській літературі не написав за своє життя, – розповідає Яворівський. – Я перебрав усіх і нікого не знайшов, навіть дуже писучі письменники десь наполовину відстали від нього. Ніхто, крім нього, не захопив такий широчезний історичний пласт буття нації, як Павло Загребельний. Беру вихідну точку роман «Диво» – це про будівництво Софії Київської – аж до сьогоднішнього роману «Стовпотворіння», де праобразами є Кучма, Плющ... Тобто це людина, яка охопила всю українську історію, зазирнула в кожен історичний пласт і відтворила його для нас. Кажу про романи «Первоміст», «Я, Богдан», «Роксолана»... Так склалася його доля, що він мав певне прикриття, певний захист з боку Володимира Щербицького. Там перетиналися якісь стосунки батька його дружини Елли Михайлівни з молодими Щербицький. Так от, якщо інші могли використати таке покровительство для якихось своїх шкурних, меркантильних, орденоносних інтересів, то Павло Архипович використовував це тільки для письменницького товариства України. Ой, скількох він захищав від тодішньої розправи КДБ. Наприклад, Іван Драч був виключений з університету, а Павло Архипович забрав його працювати в «Літературну Україну». Гуцала він десь знайшов у Ніжині, Володимира Дрозда – десь на Чернігівщині. Тобто все покоління шістдесятників пройшло через його руки, він їх привів у літературу через тодішню «Літературну Україну». Ця людина була неповторна, і ніхто його в нашій українській долі не замінить. На превеликий жаль, останній раз ми бачилися на його 80-річчі. Він ще був дужий. Пізніше, коли я хотів зустрітися з ним, то Елла Михайлівна не дозволяла, казала, що він погано почувається. Раніше в мене був звичай кожного Нового року заїздити до нього, оскільки він був моїм учителем. У моїй долі Павло Архипович відіграв дуже-дуже велику роль. Він забрав мене зі Львова до Києва, коли у Львові зібралися наді мною великі хмари, мене вигнали з роботи за те, що ми побували на весіллі в Богдана Гориня. Я був без хліба, без нічого, а він забрав мене до Києва, дав мені роботу, захищав мене. Цього року я теж хотів заїхати до нього, зателефонував, але Елла Михайлівна сказали: «Володю, не треба, давай, іншим разом, а то він погано почувається». На жаль, іншого разу вже нема і не буде.

Павла Загребельного ховають сьогодні, 5 лютого, на Байковому кладовищі.

Оксана Климончук

УНІАН в Google News