Ігор Домбровський

Патріотичний дух мінімалізує втрати на полі бою

12:26, 18.08.2014
5 хв.

Велику роль у війні відіграє робота військкоматів. Тут у нас є прорахунки. 

Коли ми тільки їхали на Схід,  жінки з дітьми перекривали нам дорогу. Вони чекали “Правий сектор”, бандерівців — тих, ким залякували російські ЗМІ.

Я це відчув в особистій розмові з людьми. Мушу констатувати: російська пропаганда спрацювала, на жаль, досить ефективно.

Відео дня

Наші ЗМІ поки програють цю медійну війну.

Велику роль у війні відіграє робота військкоматів. Тут у нас є прорахунки. Десь не догледіли. Може, медкомісія не догледіла…

Окрім добровольців та мобілізованих, у мене в підрозділі люди, яких тут не мало б бути. Є такі, в кого по троє дітей. Є єдині годувальники сім’ї.

Саме це спричинило таку проблему, як “жіночі бунти”. Я їх так називаю. Це їхнє право. Я це розумію. Вони соціально незахищені.

Мені було прикро, але я вже не міг їм допомогти й відправити їх назад. Вони з нами вишколились, і ми уже один підрозділ, який не можна розірвати.

Ставлення абсолютно всіх бійців до ситуації змінилося просто на полі бою. Вони не розуміли, що йдуть на війну. Коли ми були в Маріуполі на блок-постах, коли почали вбивати людей на Східній Україні, в наших з’явилось відчуття, що на них полюють.

Психологія змінилась.  Хлопці організувались.

Вся країна знає, що частина нашої 72-ої була в котлі. Дуже довго…

Ізварине

Але вирвались.

І те, що бійці 72-ої бригади вийшли з котла — це дуже добрий показник для нашої армії.

Коли людина виживає — вона намагається вберегти лише себе. А цей патріотизм, оце братерство солдатське, — воно як раз зберегло всіх.

Я був на Майдані під час зачистки. Зараз із нами разом воюють ті, хто тоді був по інший бік барикад.

Наш комбат, комбат Драпатий, на цьому акцентував увагу — це братерство так спрацювало.

Я втратив одного бійця зі Славутича. У  помічника гранатометника Сергія Волнухіна залишилась 1,5-річна донька.

Він загинув під час прориву, коли їхав на броні.

Важко було не через те, що ти не знав, як воювати чи не вмів відповісти, а що “братський” народ б’є у спину. Включали таку серйозну техніку, як ГРАД, гаубичну техніка. Вони били на постій з того боку. З їхньої території приходили війська, відстрілювали боєкомплект і відходили за кордон.

Наша 72-га бригада вже знана на всю Україну. Наші були в аеропорту Донецька, в Ізвариному, Червонопартизанську…

Тут ми повинні були підсилити прикордонників. Раніше ж, в Маріуполі, ми мали допомагати внутрішнім військам. Прикордонники не укомплектовані важкою технікою, ми мали їх підсилити.

Була чітка прив’язка до території, ми були поза межами населених пунктів. Населені пункти — заняті сепаратистами, які мінували все довнас кола  і тікали. Кинути цю територію ми не могли, відповідати залпами по населених пунктах теж не могли. І в бік Росії не могли стріляти.

Відповісти в бік Росії ми не можемо, бо цього чекав і чекає Путін. Він би тоді розпочав вторгнення.

Схід густо населений. Бачити в прямій видимості в териконах не можна. Мало б бути так: спершу йдуть штурмові групи, які вибивають банд-угруповання, а потім уже армія далі б ішла.

Але ми вчимося в бою.

Ми бачили прорив з російського боку техніки та бандформувань… Важко було не через те, що ти не готовий і не знаєш, як воювати, а тому, що “братній народ” стріляв у спину.

Біля кордону — пекло.

Важливо, щоб люди розуміли, що та частина 72-ої, яка перетнула російський кордон — не зрадники. Люди були оточені. Мали багато поранених. Важких. Не було іншої змоги врятувати їм життя. Врятувати життя солдата — це найголовніше для офіцера.

Я не можу аналізувати ситуацію, бо не був там і не приймав цього рішення. Для російської сторони такий факт — це дуже бажана картинка. Там уже чекали групи російського ТБ. Вони брали коментарі і монтували так, як їм треба, щоб посилити розбрат і зневіру.

На наших тиск був серйозний. Росіяни зразу запропонували перейти на бік Росії, обіцяли пільги, зберегти вислуги і звання. Пропонували громадянство.  А третій, найсильніший, аргумент — це те, що, коли вони повернуться на Батьківщину — виглядатимуть зрадниками.

Людям було психологічно важко. Але з огляду на це, мені ще більше було приємно, що жоден не залишився на російській території. Генерали наші їх почують. Вони можуть вільно дивитися одне одному в очі.

Зараз головне, щоб солдати розуміли, як важливо дотримуватись наказів керівництва армії.

Одна справа, коли ти тримаєш малу ділянку і твоя візія обмежена. А інша — коли ти в штабі бачиш весь театр військових дій.

Після виходу частини 72-ої з котла ми стоїмо в Мелітополі. Ремонтуємось. Частина пішла у відпустку.

Деякі бійці на лікуванні, частина проходить реабілітацію.

Сприйняття місцевого населення змінилося. Люди вже питають: коли ви перестріляєте цих бандитів.

Потреба в захисті — кричуща.

Коли їхали з блок-постів  Маріуполя, то жінки по дорозі зупиняли нас і просили, щоб ми не залишали постів. І тепер тут, ближче до кордону, люди теж хочуть звільнитись від цього жаху.

Ми зобов’язані звільнити максимально швидкими темпами наші землі. Українці змінюються. Ми це бачимо.

Ігор Домбровський, заступник командира роти механізованої бригади  

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся