Етновесна на Полтавщині: живий голос Василя Симоненка і традиційне народне гуляння

На відкритті другої зали музею присутні ще дві близькі Симоненку людини, два давні товариша - письменники Борис Олійник і Микола Сом...

– По всій школі йому заміни не було: справедливий, розумний, добрий. Дуже правду любив. Дуже Україну любив. Дуже не любив тих хлопців, які ображали дівчат, він лаяв їх. Не був хвастовитий, навпаки – сором’язливий. Виділявся лише тим – що був найрозумніший у класі. А от списувати не давав нікому, - таким Василя Симоненка запам’ятала його однокласниця Марія Швед, а нині Макарова, якій довелось три роки провчитися разом з відомим поетом.

Борис Олійник та Микола Сом

 Сьогодні вона одна з однокласників Симоненка залишилася в рідному селі і прийшла на відкриття другої зали його іменного музею у Тарандинцівській школі в рамках проведення традиційних культурологічно-просвітницьких фестивалів під егідою Миколи Томенка. Цього разу - “ЕтноВесни: День Європи на Батьківщині Василя Симоненка”.

Марія Михайлівна розповідає, що вже у школі література була для Симоненка найулюбленішим предметом. Коли хлопці йшли гуляти у футбол, він забирався у комиші чи йшов до лісу і писав там свої вірші. Казав, природа допомагає.

– Він дуже любив нашу вчительку з літератури, яка одночасно була і нашою класною керівничкою. Всі вірші їй показував, які написав. А вона йому казала: “Вася, сховай ці вірші і нікому не давай”. Він питав: “Чому? Я ж правду написав”. А вчителька йому відповідала, що коли подорослішаєш, то зрозумієш, чому, а поки або сховай або спали.

Пані Марія розповідає, що з дитинства вже можна було подумати, що Симоненко буде письменником. Але свої вірші він, крім вчительки, нікому не показував. Просто класна керівничка була рідною тіткою Швед, тож дівчина і дізналася про ранні літературні спроби майбутнього поета.

– А чи було у Симоненка шкільне кохання? – запитуємо у пані Марії.

– Було і шкільне кохання - Люба Назарець. Он її фотографія в альбомі є, – показує у бік випускного фотоальбому в першій кімнаті музею Марія Михайлівна. - Ми з Любою дружили, от вона мені якось і каже: “Вася так на мене дивиться, очки блищать, за ручку бере”. Вони трошки любилися. Він же був дуже скромний. Позустрічалися, а після школи роз’їхалися. І вже у кожного своє.

Хата Василя Симоненка

На відкритті другої зали музею присутні ще дві близькі Симоненку людини, два давні товариша - письменники Борис Олійник і Микола Сом.

– Ми вчилися разом. Він був на курс старший. Жили на Солом’янці, в одному гуртожитку, так що я його знаю від серця до серця, - ділиться своїми спогадами український класик Борис Олійник. - Ми всі намагалися бути поетами. Василь Симоненко особливо не виділявся  - він був скромний чоловік, але знав собі ціну. Смаглявий, повільний трішечки, відрізнявся тонким гумором, інколи сарказмом. Міг одним словом спокійно, не підвищуючи голосу обрізати хвалька. Тонка людина.

– Ти знаєш, що ти - людина? Ти знаєш про це чи ні? - раптом крізь десятиріччя лунає низький звучний голос  - живий голос Василя Симоненка.

І одразу замовкають всі інші голоси присутніх. Марія Швед змахує сльозу. Вона і не сподівалася почути голос свого однокласника. До аудіо-видання “Лебеді материнства: Живий голос Василя Симоненка” увійшли унікальні записи – виконання поетом своїх творів, а також кращі фонограми поезій Василя Симоненка та музичні твори на його вірші з фондів Українського радіо.

– Це аудіо-видання започаткує новий великий проект “Класика української літератури. Живі голоси”, що задумується і реалізується нами як пошук новітніх форм і методів переконання передусім молодого покоління у великій значимості творчої спадщини визначних діячів українського письменства, - заявив автор ідеї Микола Томенко.

Багато з цих фонограм збереглися завдяки Миколі Сому. З Сомом вони разом жили в одній кімнаті гуртожитку, разом навчилися на факультеті журналістики Київського університету. Микола Данилович згадував, як їздив до Василя у гості і як взимку пішки по пояс у снігу вони добиралися до рідних Василевих Біївців.

– Я сюди не приїхав, а прийшов разом із великим народним поетом, моїм незабутнім другом Василем Симоненком 1955 р., - розповідає Микола Данилович. - Ми ночували на печі Симоненка і цілу ніч не спали, сміялися, розповідали один одному неймовірні історії, які я записав потім по пам’яті і опублікував у своїй новій книжці. Цей край я люблю, шаную, знаю, і скільки буду жити, мене завжди буде вести сюди Симоненкова дорога.

Микола Сом називає свій випуск 1958 р. унікальним: майже 20 письменників і видатні журналісти, серед яких і засновник Інституту журналістики Анатолій Москаленко.

– А ще Іван Сподаренко – головний редактор газети “Сільські вісті”. Студентське прізвисько – Ваня Тьомний. Це придумав Симоненко, - з посмішкою додає пан Микола.

Шкільний музей створений в 1998 р. Тепер уже в двох його кімнатах зібрано близько 700 експонатів – рукописи, листи, портрети, похвальні грамоти, відзнаки і навіть шкільна парта, за якою сидів Симоненко.

- Приїжджають багато відвідувачів. За рік до 100 екскурсій, - з гордістю зазначає директор Тарандинцівської ЗОШ ім. В. Симоненка Василь Бут. - Шанувальники творчості. Учні з навколишніх районів і навіть з Харківщини. Науковці приїжджають, користуються матеріалами нашого музею.

 

Їдемо до хати, де народився Симоненко, в село Біївці. Автобусом недалеко – 9 км. А от Симоненкові доводилося кожного ранку пішки долати цю відстань: до школи і зворотно.

Проста сільська хата під стріхою, тільки табличка блакитна праворуч з написом: “У цій хаті народився і виріс відомий український поет Василь Симоненко”. Заходимо в середину. Підлога вкрита сухою травою. Простий сільський дубовий стіл, козацька скриня, піч. Особистих речей поета тут не збереглося. Коли Василь забрав мати до Черкас, хату продали і деякий час вона стояла пустою.

Виходимо з хати. Біля сусіднього подвір’я стоїть літня жінка, спершись на паличку, і дивиться на незвичних відвідувачів.

– Ви знали Василя Симоненка, його матір? – питаю в жінки.

– Та чом би я не знала – тож є кума наша. Я тут по-сусідськи цілий вік жила. А вона ж сама з дідом жила. А мій дід був хрещений Василю. Я його знаю з самого малку, - розповідає Євдокія Канівець. - Василь як Василь. Зранку до школи, прийде ввечері, тут з хлопчаками побігає. Як пішов вчитися спочатку добре навідувався, а тоді вже забрав матір та і все.

– А про його парубоцьке кохання щось знаєте?

– Не знаю. Я з ним не гуляла, я ж старша від нього на 5 років, вже зі старшими ходила. Ми ж тоді гуляли не в клубах, а так - хтось колодку покладе і збиралися купками, старші зі старшими, менші з меншими.

– Ви сподівалися, що з сусідського хлопчика виросте видатний український поет?

– Та чого б я сподівалися. Його такого не було раніше. Він однаковенний хлопець був. Може він у школі і розумний був, я ж з ним не займалася. А тут в селі вони такі – то той щось палить, то той. Це ж хлопці.

З найближчих родичів у Василя Симоненка залишилася внучка Мирослава. За словами Василя Бута, вона закінчила факультет іноземних мов, працювала в Америці, а зараз працює в харківській фірмі. В селі сподіваються, що найближчим часом онука приїде на Батьківщину діда.

– Коли я поїхав до тієї хати, де Василь народився, де починав осмислювати, що зробити йому для країни, то там показали мені унікальну місцину. Тут завжди були ярмарки, тут українці збиралися відпочити, пісню заспівати. І я вирішив, якщо ми робимо якусь справу, то треба її відсвяткувати добре, – зазначає Микола Томенко.

І вирішили на Батьківщині Василя Симоненка провести день Європи – “щоб не тільки ми на Хрещатику віскі пробували і дивилися, що таке європейська культура, а щоб і європейці нашу культуру пізнавали”. Народні умільці пропонували свої товари тут же на ярмарку. А щоб довести, що вся продукція ручної роботи – на місці демонстрували свої вміння: виготовляли горщики, які одразу розписували, плели лапті і брилі, пригощали гостей медовухою. Завершилося народне гуляння для двох рідних Симоненку сіл концертом за участі українських виконавців: гурта “Мандри”, ВІА “Кобза”, Анжеліки Рудницької та Ірини Шинкарук.

Анна Ященко