Демидова привезла в Київ Срібний вік

Алла Сергіївна попросила не фотографувати її і не переривати читання оплесками… Після закінчення читань, обличчя в акторки було налякане й гидливе… Репортаж з творчого вечора

Алла Демідова, видатна актриса театру і кіно приїхала до Києва з «поетичною місією». Уже кілька років вона їздить різними містами, де її чекають, і натхненно читає вірші. Різні твори абсолютно різних поетів з різних епох.

Глядачі пам`ятають її ролі – Лори Лайнз у «Пригодах Шерлока Холмса» Ігоря Маслєнікова, герцогині Мальборо у «Стакані води» Юрія Карасіка, Єлизавети Павлівни в «Зеркалі» Андрія Тарковського, Анни Сергіївни в «Настроювачі» Кіри Маратової...

У 2006 вона зіграла Мурзавецьку у фільмі Ігоря Маслєнікова «Російські гроші», за Островським, а в 1957 перший епізод в кіно – стрічка Захара Аграненко «Ленінградська симфонія», у 1961 був ще один епізод у фільмі Михайла Ромма «Дев`ять днів одного року», а вже у 1966 перша велика роль – поетеси Ольги Берггольц у фільмі «Денні зірки» Ігоря Таланкіна. А була в її біографії роль, яка тісно пов’язує актрису Аллу Демидову з Україною. Роль Лариси Косач, яка прославилась на весь світ як Леся Українка. У 1971 році режисер Микола Мащенко вирішив екранізувати повість Івана Драча, яка оповідала трагічний епізод з життя видатної української поетеси, пов`язаний зі смертю кохання її життя Сергія Мержинського. На кіностудії імені Довженка, у фільмі «Йду до тебе» Алла Демидова подарувала екранне життя Лесі Українці. Щоправда, російською мовою. Сьогодні, коли вона приїхала до Києва, вона нічого не згадала про ті часи. Сказала лише: «Це будо тридцять шість років тому. Хіба ви пам`ятаєте, що з вами було тридцять шість років тому? Чи ви хочете, аби я для вас сьогодні щось вигадувала?»

Ні, звичайно. Вигадувати враження – це абсолютно не властиво цій Актрисі, вона представляє покоління митців, яким брехати на сцені або ж на екрані було соромно, а деяким просто неможливо. У театрі Алла Демидова, за визнанням критиків, творила дива своїм мистецтвом. Усе життя вона грала на сцені Театру на Таганці, у постановках Юрія Любимова, а також Анатолія Ефроса, Петра Фоменка, Серафіми Бірман, вже в дев’яностих Анатолія Васильєва. У 1988 році вона зіграла у цвєтаєвській «Федрі» у постановці Романа Віктюка. А потім грала на сцені грецького театру «Аттіс», у виставах режисера Теодороса Терзопулоса (учень німецького драматурга і режисера Хайнера Мюллера). «Гамлет-урок» у постановці цього режисера тріумфально завершив театральне сценічне життя актриси. Це був цікавий експеримент, де Алла Демидова виступала одразу в усіх ролях шекспірівської трагедії, а також у ролі вчителя, який проводить урок для молодих грецьких акторів... Це була остання її театральна роль.

Алла Демидова автор кількох книг: «Друга реальність» (1980), «Володимир Висоцький» (1989), «А скажіть, Інокентію Михайловичу» (1988), «Тіні задзеркалля» (1993), «Рядок пам`яті, що летить» (2000), «Ахматівські дзеркала» (2004), «Заповнюючи паузу» (2007) та «У глибині дзеркал», презентація якої відбулась у травні цього року.

Зайве казати, що Демидова – Актриса-легенда, доторкнутися до творчості якої означає наповнити свою спустошену рекламою й серіалами душу на довгі роки справжнім Мистецтвом, яке поступово творитиме в тобі трішки нову людину.

У столичному Будинку офіцерів Алла Сергіївна читала вірші поетів Срібного віку. Вихід на сцену – тверді кроки й різкий поворот під кутом 90 градусів – й одразу мороз по шкірі. Так виходять величні люди, один погляд на яких може пояснити, куди тобі рухатись, у якому напрямку й до якої «зірки» тягнутись... Розпочала з Блока. Потім Анненський, Агнівцев, Бєлий, Бальмонт, Бунін. Згадала про Вертинського – була на останньому його творчому вечорі («ці руки, вони творили мелодію, ці жести були витвором мистецтва»). Потім Гумільов, Кузьмін, Северянін, Маяковський, Мандельштам, Чорний, Тефі, Пастернак, Хлебніков, Цветаєва. Завершила актриса Ахматовою, присвятивши її чи не найбільше часу. Усе інше – буквально по кілька речень («це ж з рештою не лікбез!») перед кожним твором: про автора, про події тих років, про трагічність долі деяких поетів.

Алла Демидова попросила не фотографувати її і не переривати читання оплесками.

Звісно, вона була трохи відстороненою, трохи «з іншого світу» і читала проникливо, вихоплюючи голосом характер автора, його біль, або їдку сатиру, як наприклад у Чорного або Северяніна. До речі, про останнього зауважила: «Натовп його обожнював, а він над ним глузував. Коли жив у Талліні, дуже хотів повернутись назад у Росію. Навіть писав тодішньому уряду листа, але відповіді не отримав. Я була нещодавно в Талліні, на його могилі. Вона дуже захаращена, за нею ніхто не доглядає, це сумно».

Взагалі, Алла Демидова обрала вірші здебільшого відомі широкому загалу, з шкільної програми. Напевно, з огляду на сучасного глядача. Деякі з них були пронизані сумом за Росією: за тією «їхньою», поетичною й інтелігентною країною. Але, попри талановиту декламацію цих безсмертних віршів, попри виконання, яке паралізує тіло, увагу й волю, не можна було позбавитись відчуття, що ти мерзенний невіглас і ніколи не будеш гідним навіть того, аби слухати їх: те, що ти їх слухаєш сьогодні – прикра випадковість. Тобто, струму любові до тих, для кого, власне, читалися вірші, нажаль, не відчувалося. Актриса деякою мірою пояснила це, відповідаючи на запитання іншого плану і в іншому місці:

Алло Сергіївно, Ви перестали грати в театрі, майже не з`являєтесь у кіно. Вам не шкода залишати глядачів «напризволяще»?

Глядачів шкода, але я колишній політ економ (Алла Демидова закінчила економічний факультет МДУ – Авт.) і можу вам сказати, що попит визначає пропозиція. Значить те, що є сьогодні задовольняє публіку. Навіть не глядача, а публіку. Я сьогодні дійсно не граю в театрі. Я вже не люблю «колективне мистецтво», коли ти несеш відповідальність за когось на сцені.

А як Ви оцінюєте свої ролі в кіно, Ви схожі на своїх героїнь?

Я не дивлюсь фільми, у яких зіграла. Якійсь риси, наприклад, нетерпимість герцогині Мальборо, у мене, напевно, присутня. Нетерпимість у професії, коли бездарність вперто себе нав’язує. А взагалі моя головна риса – не втручатися. Я пливу за течією, я фаталістка.

Вас дратують роботи молодих кінорежисерів? (Актриса була цього року в журі кінофестивалю «Молодість» – Авт.)

Ні. Колись мені Смоктуновський казав: «Алла, ну мы же человековеды!»… Так ось, з перших кадрів я бачу, що це за робота, чи варта уваги, на що орієнтується режисер, що перед тобою. Але роздратування немає.

Ви відчуваєте відгук сучасної аудиторії на поезію початку двадцятого сторіччя?

Коли 30% глядачів у залі «твої», то аудиторію можна «тримати» і вести цей непомітний діалог. Якщо цього немає, то що б ти не робив, тобі не вдасться затримати увагу.

Що таке щастя, Алло Сергіївно? Ви колись казали, що щасливим може бути лише ідіот...

Щастя – це секундне відчуття гармонії. Пов’язане або з професією, або з здоров`ям, або з коханням...

Від спілкування з нею склалося враження, що всередині актриси вирує світ надто відмінний від того, що навколо. І цей дисонанс, схоже, вона долає щоразу як виходить у люди. Під час поетичного вечора, у контексті теми людської віри, Алла Демидова згадала свою бабусю: «Вона була старообрядкою, усе життя молилась, довго прожила. Перед смертю вона мені сказала: «Головне в житті – це коли зустрічаються двоє і з цього щось народжується. І не обов’язково кохання». Коли прозвучав «фінальний акорд» зустрічі, Алла Сергіївна була трохи здивована овацією. Зал аплодував стоячи. Кияни дарувати квіти, але й прагнули отримати автограф видатної Демидової. Актриса ж від таких прохань поспіхом сховалась за кулісами. Зблизька я побачила її обличчя, трохи налякане й гидливе, коли якийсь прихильник вибіг на сцену і намагався вмовити підписати аркуш паперу. Вона пішла з сцени і більше не вийшла.

Тетяна Селезньова