Чи потрібен інститутам курс української культури?

У деяких регіонах його зможуть підмінити “російською культурою”... Демократія в Україні вселяє надію в демократичну чистину російської інтелігенції... Інтерв’ю з Ларисою Масенко

У деяких регіонах його зможуть підмінити “російською культурою”... Демократія в Україні вселяє надію в демократичну чистину російської інтелігенції... Інтерв’ю з Ларисою Масенко

Вузівський курс “Історія України” нещодавно опинився в центрі запальних дискусій освітян. А почалося все з пропозиції міністра освіти і науки Івана Вакарчука замінити цю дисципліну “на більш фундаментальний курс “Історія української культури”. Деякі вітчизняні історики одразу ж закликали Міністерство освіти відмовитися від таких намірів, наголошуючи, що “вивчення повноцінного курсу вітчизняної історії у вузах для сучасної молоді є чи не єдиним джерелом адекватних уявлень про історичне минуле українського народу, а його ліквідація завдасть серйозної шкоди нашій державності”. Міносвіти, у свою чергу, заявило, що не приймало і не прийматиме жодного рішення щодо заміни історії України у вузах на історію української культури. “Окремі заяви з цього приводу виглядають щонайменше дивними”, – наголосили в міністерстві. Але курс “Історія української культури” з наступного навчального року все ж таки запровадили, причому він буде обов’язковим для всіх студентів – як гуманітаріїв, так і технарів.

З цієї теми ми розпочали розмову з доктором філологічних наук, завідувачем кафедри української мови Національного університету “Києво-Могилянська академія” Ларисою Масенко.

Пані Ларисо, Ви – філолог, завідуєте кафедрою української мови. Чому Ви почали опікуватися подальшою долею курсу Історія України, тоді як більшість істориків мовчать? Я бачила з цього приводу хіба що відкритий лист до міністра освіти викладача Тернопільського національного економічного університету Миколи Лазаровича...

Національна мова, культура, історична пам’ять – абсолютно взаємопов’язані речі. Я не могла не відгукнутися, тому що вважаю величезною помилкою вивести курс Історії України з навчального плану ВНЗ.

Я багато займаюся соціолінгвістикою, формуванням ідентичності, питаннями формування національної держави. Вивчала досвід інших країн. Жодна держава не здійсниться як незалежна національна, якщо вона нехтуватиме національною мовою, якщо вона вилучить історію. Навпаки, ми маємо посилити вивчення історії України, враховуючи той період денаціоналізації, який пережили українці.

Уся діяльність Івана Вакарчука є свідченням його проукраїнськості та патріотизму…

Звичайно. Я і не сумніваюся в цьому. Мені подобається все, що він робить стосовно державної мови.

Міністр закликав ввести історію культури України у ВНЗ з такою аргументацією: по-перше, історія України дублює шкільний курс історії, а по-друге, поняття “культура” дуже широке – це не тільки мистецтво та література, а й культура політична, релігійна, військова тощо. Може, історики неправильно зрозуміли міністерську ініціативу?

По-перше, Вакарчук – львів’янин, і він не бачить загрози. У них усі люди свідомі, вони сприймають і знають історію України. Він, можливо, не усвідомлює, наскільки запущена ситуація в тому ж Харкові чи Донецьку, куди я їжджу з лекціями. Який там чиниться опір часом серед самих викладачів і українській мові, і тій самій історії. У Донецькому державному університеті кафедру теорії літератури та художньої культури очолює українофоб! І як там тоді викладатиметься українська культура?

Найбільша загроза від таких новацій – посилення русифікації та денаціоналізації. Історія України – це один з небагатьох предметів, який формує ідентичність і національну самоповагу. Усе, що зараз робиться в інформаційному просторі, буде перенесено в предмет культурології.

Але врешті-решт у Міносвіти вирішили піти на компроміс: і історію України залишити, і історію української культури ввести. Ви гадаєте, це найкращий можливий варіант розв’язання проблеми?

Запровадження курсу української культури – це дуже добре. Але перед цим треба добре продумати й визначити його концепцію, розробити систему викладання, створити підручники.

Я впевнена, якщо цей курс уведуть, то на сході його почнуть вивчати за російськими підручниками, бо в Москві чимало якісних підручників з культурології, а в нас дуже мало. У нас половину предметів вивчають за російськими підручниками.

А ось Іван Вакарчук сказав, що не бачить проблеми підручників з культурології: і науковці є, і часу для написання до другого семестру наступного навчального року вистачить...

Я б усе ж таки на таке нововведення дала більший строк – 2–3 роки. На розробку концепції, написання підручників. Адже в умовах нашої мовної ситуації навколо нього можуть виникнути спекуляції.

Курс історії української культури потрібний, але тільки в тому разі, якщо він викладатиметься правильно. У східних регіонах його зможуть підмінити “російською культурою”.

Я думаю, міністр просто не вивчив глибоко це питання. Можливо, він не знає, що в нас немає ще концепції української культури, що спеціально розмивається межа між українською та російською культурами, а нам треба чітко її відділити.

Ми нікого не утискуємо. Національні меншини мають безперечне право на свою культуру. Але треба врахувати, що в нас національні меншини денаціоналізовані. У нас тільки пишуть про концепцію багатокультурності, а яка в нас може бути багатокультурність? Ми робили підрахунки масового опитування по всій Україні – у нас рідною мовою іншу, ніж українську та російську, вважають лише 1,5% населення. А говорять цією рідною мовою – менш як 1%.

Я маю певні зауваження до книжки «Історія культури» Мирослава Поповича. Він вважає, все, що створено російською мовою – це українська культура. Шевченка називає українським російськомовним інтелігентом. А це чи не один на сьогодні підручник з української культури.

Люди на кшталт Петра Толочка, Дмитра Табачника кажуть, що все має бути українською культурою – і те, що створено в Україні російською мовою, – це все одно українська культура...

Згадайте проект “100 великих українців”, коли антиукраїнський Булгаков потрапляє до списку “великих українців”. Петро Симоненко навіть Леніна пропонував. Так само з українською культурою. Безперечно, національна культура має викладатися, але в жодному разі не підміняти історію.

Хіба російськомовна література сучасних письменників, того ж Андрія Куркова – це не українська культура?

Ні... Я вважаю, що це письменник російського походження, який пише своєю рідною мовою. Курков, до речі, зараз почав писати українською. Так і має бути. Якщо кримськотатарський письменник написав твір своєю рідною мовою, ми ж не зможемо його читати, його треба перекласти українською, а щодо російських письменників – ми не допускаємо, що їх теж треба перекладати.

А як тоді бути з Гоголем?

Не будемо вдаватися до крайнощів. З Гоголем дуже складно. Перші твори в нього на українську тематику, багато елементів української мови, він пише “Андрій”, а не “Андрей”. Але писав він російською, і тому він належить переважно російській культурі...

Якщо ми приймемо зараз, що культура, яка створюється російською мовою – українська, то в нас і далі витіснятиметься справді українська культура.

Українська мова навіть ще не стала мовою міжнаціонального спілкування. А державна мова має бути мовою міжнаціонального спілкування. Цього нема. В Україні, за радянською традицією, переважно російська мова міжнаціональна. Якщо ми включимо російську, то ми розмиємо і так нечіткий кордон між двома культурами, які конкурують на нашій території. Є розмита ідентичність... Коли абсолютно легко агітувати людей за імперські цінності, мовляв у Росії дуже добре і треба туди вертатись.

У нас є великий прошарок російськомовних, але українськоментальних людей. Чи не думаєте, що такі підходи – українське – тільки те, що україномовне, – сприйматиметься в суспільстві не найкращим чином?

Які підходи? Ніхто не втручається у ваше приватне життя. Якщо ви в повсякденному житті розмовляєте російською, то й говоріть собі, вам же ніхто цього не забороняє. Підіть на Петрівку – там усі московські видання. Хто ж вас утискає? Ми просто говоримо про захист української культури.

Я сама знаю багато російськомовних людей, які є українськими патріотами. Але діють певні закони соціуму. Візьміть Крим, де переважає російськомовне населення. Спробуйте там упровадити українську мову...

Я впевнена, що винна наша верхівка, яка свого часу не наполягла на українізації Криму. Хоча свого часу в Сімферополі люди в українську гімназію черги з ночі займали, усім місця не вистачало. Але подивіться, що там зараз відбувається.

У Севастополі виключають українську, а в Донецьку Шевченко (секретар міськради) заборонив розширювати мережу українських дитсадків і шкіл. Вони можуть довести до конфлікту всередині громади.

У нас немає конфлікту між російськомовним і українськомовним населенням. Це все провокується політиками. Я проти агресії, коли часом ображають російськомовних. Але так само ображають українськомовних у Донецьку й тому ж Криму.

Французький історик Марк Феро, писав, що не існує єдиної, спільної для всіх історії. Версія всесвітньої історії тієї чи іншої події відрізняється від національної версії історії, країни чи суспільства, яке було учасником події. Дуже часто національна історія різниться від тієї, яку викладають у тих самих школах діаспори. Чи буде історія України, яка викладається у школах та інститутах, збігатися з версію, приміром, британських дослідників?

А чому ні? “Історія Європи” Нормана Дейвіса цілком збігається з нашою версією.

Наш погляд на себе нам треба пропагувати в західній науці. Той самий Дейвіс цікаво помітив: коли якісь позитивні факти, що відбувалися в часи СРСР, стосувалися українців, то в західних історіях їх називають “радянськими людьми”, а коли мова йде про злочини, то обов’язково підкреслюється, що це українці.

Зараз Москва застосовує концепцію приниження українців. Коли нам через посередництво Москви пишуть історію українців – ми маємо протиставити цьому свою історію.

Ми маємо самі знайомити світ з нашою історією, а не озиратися, чи сподобається вона сусідам. Росія не узгоджує з нами свої підручники.

А ви погоджуєтеся з такою тезою: якою б не була історія, вона має бути написана так, аби не псувати наші відносини з Росією?

На жаль, зараз це майже неможливо. Якби Росія розвивалася як демократична країна, тоді це могло б бути.

Річ у тім, що росіяни привласнили частину нашої історії. Весь радянський період Київська Русь трактувалась як спільна “колиска” українців, росіян і білорусів. От із поляками ми вже можемо не конфліктувати з приводу нашого та їхнього трактування історії. А в нас же з поляками в минулому теж були непрості стосунки. Проте Польща нині демократична країна, її еліта не збирається змінювати кордони. Треба сказати, що й демократична чистина російської інтелігенції підтримує нашу державну незалежність, бо якщо ми втримаємо демократію, то з’явиться надія і в них.

Розмовляла Анна Ященко

УНІАН в Google News