У PinchukArtCеntre дали визначення художникам

Художники – це дещо хворі люди… Український художник трохи замикається в собі… Наша свідомість схильна до розчулення, іноземна – до здригання…

Вихідними в PinchukArtCеtntre пройшов круглий стіл на тему «Підтримка молодих митців у глобальному контексті». За участі представників Міжнародного журі Премії PinchukArtCtntre: художників Бориса Михайлова і Сергія Браткова (Україна), директора Neue Nationalgalerie Удо Кіттелмана (Берлін), куратора Tate Modern Джесіки Моргана (Лондон) та президент PinchukArtCеtntre Петра Дорошенка.

Відкрита дискусія мала на меті з`ясувати шляхи допомоги молодим українським митцям, які дуже часто не мають змоги виставлятися в галереях, представити громадськості свої роботи.

PinchukArtCеntre вирішив допомогти, створивши конкурс і групову виставку, саме для початківців  (до 35 років). Проте подібних проектів у державі не вистачає. Як зазначив Петро Дорошенко, в Україні для молодого художника дуже погана інфраструктура.

– Ми проводимо цей круглий стіл для того, щоб люди почали думати, каже він.

Підтримала його й колега з Лондона Джесіка Морган: «Велика допомога художникам уже те, що ми про них говоримо, допомагаємо влаштовувати виставки, розносимо відомості про них по світу».

Переважно виставки складаються з робіт зарубіжних митців, які вже мають певне ім`я. Складається враження, що головне – брендовість, якщо ти бренд, тебе побачать. А що за таких умов робити зовсім не розкрученим художникам? Їхати на Бієнале? Але й там, у першу чергу, фігурує все та ж іменитість й певною мірою епатажність. Але чи варто до неї прагнути задля того, щоб стати частиною ринку мистецтва? Чи налагоджувати розмову та гуртуватись з іншими колегами, задля спільної мети? Усі ці питання були обговорені в межах дискусії.

Удо Кіттелман:

УКРАЇНСЬКИЙ ХУДОЖНИК ТРОХИ ЗАМИКАЄТЬСЯ В СОБІ

Немає жодних критеріїв… Не можна судити мистецтво як спортивне змагання. Усе залежить від довіри власному оку, внутрішньому чуттю. Ми й сперечалися при виборі тому, що чітких критеріїв не існує (йдеться про Премію Віктора Пінчука. – Авт.). Я не думаю про те вірити їм чи ні. Я просто бачу, що це воно. От і все. Мені було дуже важко. За останні двадцять років усюди, де я працював, була боротьба, обговорення. Бо художник, майстер, вартий того, щоб його роботи обговорювались. Й якщо підвести підсумки вчорашньої роботи журі, можна сказати, що дискусія була вкрай напруженою. Адже тут було про що поговорити. Одна з приємних особливостей цього конкурсу – прозорість, відсутність корупції. Усе було абсолютно прозоро.

Сьогодні в усьому світі художників більше ніж будь-коли. Сьогодні сучасне мистецтво популярне всюди. Як ми, куратори можемо допомогти? По перше, ми маємо бути впевненими, що це дійсно гарні художники, що є за останні десятиліття, нажаль, стало великою рідкістю.

Дуже сильно впливає на думку про художника те, що про нього говорять й що пишуть. Якщо хочете дізнатись про художника – йдіть у його майстерню. Лише тоді можна формувати правильну, неупереджену думку.

Для митця, у першу чергу, повинна бути робота заради роботи. Спочатку необхідно думати, що і як сказати через мистецтво, а успіх прийде згодом і треба ним ділитися, спілкуватися. Бо за останні 30 років відносини між молодими і вже зрілими художниками змінились. З кінця 80-х усе частіше почали говорити про мистецький ринок. Мене засмучує практичність сучасних художників. Художники лише говорять про мистецтво, а радше навіть про тенденції ринку. Вони самі не вірять у свої ідеї. Такий світ створили ми. Художник завжди реагує на тенденції, на те, як розвивається світ.

Щодо українського мистецтва, можу сказати, що я ,як мандрівник, котрий завжди з подорожей привозить спогади, щось забуду, але щось краще, привезу… Більшість робіт тут мають особливий тон. Тут індивідуальне грає більшу роль ніж в інших країнах.

Проте, нажаль, художник в Україні трохи замикається в собі, віддалений від загального процесу. Чи варто включатись у нього за допомогою бієнале, через яке весь світ зійшов з розуму?! Це звичайна виставка. Вона використовується як інструмент, у зрозумілих цілях.

Борис Михайлов:

НАША СВІДОМІСТЬ СХИЛЬНА ДО РОЗЧУЛЕННЯ, ІНОЗЕМНА – ДО ЗДРИГАННЯ

Мистецтво – це гра в бісер. Тільки з суми того, що нам ближче, виходить вибір. Я не професійний оцінювач і суддя.

Для митця найважливіше – перебування в творчій атмосфері, в якій зараз дірки. Спілкування то є, то його немає. Побачили гарну роботу, не мовчіть про неї. Років 25 тому йшли на відкриття галереї і там обмінювалися інформацією, тенденціями,обговорювали виставлені роботи. Зараз же люди говорять лише про себе.

Розглядаючи українське мистецтво, можна сказати, що воно відмінне від мистецтва інших держав. Проте в кожної з них свої особливості. Наприклад для східної людини властива така риса як страх. Страх усього світу. Наша ж свідомість схильна до розчулення, а іноземна – до здригання.

Бієнал багато. І їм усім потрібні нові художники – близько 200 митців на рік. Проте тільки один чи два з них матимуть від цього бієнале майбутнє. Відрізняється, звісно, Венеціанське. Я не дуже великий його прибічник. Але певну свободу воно дає і я думаю, що це прекрасно, що є така свобода.

Сергій Братков:

В УКРАЇНІ БУДЬ-ЯКИЙ МІНІМАЛІЗМ ПОРІВНЮЄТЬСЯ З АНДЕГРАУНДОМ

Я перший раз беру участь у схожих заходах. Мене переслідувала думка «не суди й не судимим будеш». Ми З Борисом не домовлялися, але наш вибір співпав. У нас було живе обговорення, розмова… Цей конкурс як біатлон. Поступово проходить відбір, хтось відпадає, хтось залишається й переходить на новий – відбірковий етап. Перше враження від конкурсу – фаворитів не було, зате були сумніви. Як на мене, були помилки, найбільша, у тому, що художники виставляли свої роботи парно, по дві( Лада Наконечна,гурт «SOSка»), таким чином роботи перебивали одна одну. Це один із факторів, котрий заважав прийняти рішення.

В Україні надзвичайно насичена культура, в основному барочна, що й впливає на мистецтво. Будь-який мінімалізм порівнюється з андеграундом.

Щодо бієнале, то справа в тому чи їдеш ти на цей конкурс один, як представник своєї держави чи в групі з іншими художниками, усі хочуть представити свої роботи й хапаються за цей шанс. А далі – як кому пощастить. Для мене бієнале було плідним.

Джесіка Морган:

ВЕЛИКА ДОПОМОГА ХУДОЖНИКАМ – УЖЕ ТЕ, ЩО МИ ПРО НИХ ГОВОРИМО

Тут цікавий аспект, що ми приїхали з-за кордону, не перебуваючи в тутешній атмосфері. Коли я їхала до Києва, ставила собі питання, чого я від цього очікую, що мене там привабить? Гарно те, що, на відміну від інших конкурсів, на яких я працювала й котрі налічували близько 200 різних художників, яких треба було розглянути протягом двох днів, тут група була невелика, усього 20 митців. Було більше часу на глибше ознайомлення з їхніми роботами. Що можуть робити куратори для молодих митців? Поширювати їх ідеї, дізнаватися про них більше, робити так, щоб про них чули. Велика допомога художникам – уже те, що ми про них говоримо, допомагаємо влаштовувати виставки, розносимо відомості про них по світу.

Петро Дорошенко:

ХУДОЖНИКИ – ЦЕ ДЕЩО ХВОРІ ЛЮДИ

Творчість – головне в житті. Художники – це дещо хворі люди. Й лікуємося ми в спільній клініці. Художники мають спілкуватись один із одним. Нажаль, у сьогоднішньому світі важко бути відвертим. Спілкування між художниками погіршується, а любов і повага до конкретної людини, які воно містить, надзвичайно потрібні.

Творчість – важка справа. З мистецького життя пішла ідея жити красиво й померти молодим. Визнання приходить з роками. Багато молодих і визнаних художників, узявши участь у бієнале, стали частиною мистецького ринку.

Тетяна Шульга