«Робін Гуд»: пафос без епосу

«Робін Гуд»: пафос без епосу

Стрічку не назвеш навіть слабкою історичною, оскільки картина Рідлі Скота основана не на історії, а на легенді, в якій партизани їздять на поні… Рецензія

Стрічку не назвеш навіть слабкою історичною, оскільки картина Рідлі Скота основана не на історії, а на легенді, в якій партизани їздять на поні…Рецензія

За сюжетом новий переспів легенди про розбишаку Робін Гуда, втілений творцями знаменитого «Гладіатора», не вельми складний, проте доволі дивний. По суті, це історія хороброго й чесного лучника на ім’я Робін Лонгстрайд (Рассел Кроу), який, вертаючись з Хрестового походу в складі війська англійського короля Річарда Левове Серце (Денні Х’юстон), потрапляє в немилість, оскільки насмілився вказувати Його величності на жорстокість, якою той прогнівив Бога. Далі маємо ув’язнення і втечу сміливця, а також загибель короля і клятву хрестоносця-дезертира вмираючому начальнику конвою лордові Локслі передати його меча батькові…

Звісно, при зустрічі Лонгстрайда з родиною лорда відбуваються чудесні метаморфози, і вдова (Кейт Бланшет) закохується в благородного приходька, а батько загиблого (Макс фон Сюдов), впізнає у ньому сина свого давнього друга, вільного каменяра й поборника прав. І лише від цього моменту химерна фабула в стилі альтернативної історії завертає у більш-менш знайому колію історичного сюжету, а рядовий хрестоносець у новій казці Рідлі Скота нарешті стає старим-добрим благородним розбійником. Хіба що не звично грабує панів, а сміливо очолює повстання баронів, які збунтувалися проти бездарного нового короля Іоанна (Оскар Ісак), який мало не запродав державу зажерливій Франції.

Утім, чи варто радіти з таких перетворень? Адже для того, щоб крива режисерського вимислу втрапила бодай подобу історичного сюжету, доведеться переглянути своєрідну стилістичну ретроспективу самого Рідлі Скота, згадавши наприкінці ще й Стівена Спілберга, чий фільм «Рятуючи рядового Райана» нагадує фінальна сцена в «Робіні Гуді» з висадкою французів на береги Англії.

По ходу дії зауважимо, що королівські чвари у фільмі Скота мляві, вельможні драми малопереконливі, а картонно-опереткові герої на кшталт, чи то злодійкуватого нового короля Іоанна з шерифом Нотінгемським, а чи самого наївного ідеаліста Робіна Гуда виглядають кумедними статистами в авторському вінегреті псевдоісторичної закваски. У принципі, воно й не дивно, якщо зважити на низку «історично-бандитських» фільмів режисера Рідлі Скота, серед яких «Чужий», «Гладіатор», «Чорний Яструб», «Царство Небесне» і «Гангстер» з «Ганнібалом».

У такому контексті середньовічна історія про благородного розбійника може сприйматися за модерну стилізацію архаїчного «гангстерського» бойовика. Так само, до речі, як через суб’єктивність підходу до висвітлення історії стародавньої Англії фільм «Робін Гуд» Рідлі Скота сюжетно й стилістично видається продовженням «Царства Небесного» цього ж режисера. Той завершувався вирушенням Ричарда Левове Серце в Хрестовий похід, натомість «Робін Гуд» розпочинається поверненням короля з походу, під час якого він вирішує дорогою захопити парочку французьких замків. Крім цього, Расел Кроу в ролі новоявленого Робіна Гуда – це, по суті, постарілий Максимус із «Гладіатора» того ж Скота, а решта іменитого люду на кшталт, Кейт Бланшет, чи Майка Стронга просто грають власний бенефіс, заледве виходячи зі своїх звичних фірмових амплуа.

Тож, вільно можна ствердити, що це кіно не зовсім про легендарного розбишаку на ім’я Робін Гуд. Або й зовсім не про нього, бо, власне, саме ім’я цього героя згадується у фільмі лише пару разів, один з яких – у назві стрічки. Тому краще нехай це буде казка про Знаменитого Лучника, хоч стрілок з героя фільму ще той – стріляючи за весь фільм мало не тричі, один раз при цьому «трагічно» промахується. Те саме стосується жанру картини… Хіба довільна екранізація політичних інтриг нехай і сивої давнини – це вже історія? На жаль, масштабно-феєричний балаган назвою «Робін Гуд», позбавлений чіткого сюжету, навіть слабким історичним фільмом не назвеш, оскільки картина Рідлі Скота основана не на історії, а на легенді. В якій партизани їздять на поні, кожна з місцевих героїнь обов’язково нагадує Жанну Д’Арк, а рядовий лучник якимсь чином примудряється вести за собою багатотисячну армію.

До речі, жанр епічного кіно, будучи відроджений Рідлі Скотом у таких стрічках, як «1492: Завоювання раю», «Гладіатор» і «Царство небесне», ним же самим був успішно похований в ерзац-стилістиці власного «авторського» підходу. Оскільки стандартні батальні сцени, пара-трійка сюжетних ходів у результаті яких Робін Гуд втрапляє в історію сільського кохання (до леді Меріан), а також пропаганда американських громадських прав у староанглійських декораціях – це ще не всесвітньо-історична драма. Навіть добре костюмована.

Відтак, фільм «Робін Гуд» – це, з одного боку, добра лектура молодим майстрам від стомленого 73-річного метра – про те, як знімати легке епічне кіно, конвертуючи важкі сценарні ляпи й режисерські огріхи в пасторальну епопею. З іншого боку – виглядаючи мало не пародією на самого себе й симулюючи колишню велич епічного майстра, Рідлі Скот залишається старомодним адептом «геніальних» несподіванок на кшталт, бозна в яке болото пущених стріл Робіна Гуда, а також патріотом старого доброго кіно без модної 3D-еквілібристики.

Ігор Бондар-Терещенко

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter