Жіночі хитрощі Марії Матіос

Перегортаєш останню сторінку та й думаєш, кого авторка хоче пошити в дурні? Якщо підсумувати все писання, стає зрозуміло, що насправді її не цікавить ні боротьба УПА, ні репресії, – пише вона про гірку жіночу долю… Рецензія на «Москалицю»

Перегортаєш останню сторінку та й думаєш, кого авторка хоче пошити в дурні? Якщо підсумувати все писання, стає зрозуміло, що насправді її не цікавить ні боротьба УПА, ні репресії, ні депортації, – пише вона про гірку жіночу долю… Рецензія на «Москалицю»

Марія Матіос. Москалиця – Львів: Піраміда, 2008

Пам’ятається, років зо два тому у Львові вибухнув скандал довкола реклами роману «Москалиця», розміщеної на всіх міських бігбордах… Галас той ущух так само раптово, як і розпочався, підтвердивши народну приказку про те, що доброму поросяті все на користь, – скандал тільки підігрів цікавість до нової книжки, яка мала бути ще цікавішою, ніж попередні твори цієї авторки.

На той час Марія Матіос була не новачком у літературі – дебютувавши на початку останнього десятиліття збіркою повістей «Життя коротке, щоб сказати ні», вона покинула писати вірші, якими захоплювалася замолоду, й заходилася активно працювати в прозових жанрах. Справжній (і неочікуваний) успіх принесла їй повість «Солодка Даруся», яка здобула найвищу відзнаку у вигляді Шевченківської премії і, як неодмінно зазначають критики, розійшлася накладом у п’ятдесят тисяч примірників.

У романі «Москалиця» авторка лишилася вірна собі – твір цей написаний у тому ж таки стилі, що й «Солодка Даруся», і продовжує розвивати ті самі теми. Як водиться, зав’язкою сюжету виступає нещастя, а подальші події відбуваються на тлі совєцької окупації. Як і всі героїні Марії Матіос, Москалиця самотня й відлюдькувата, інтрига довкола неї розвивається за участю «хлопців з лісу» та «червонопогонників». Роман можна було б уважати звичайним добротним чтивом, якби не деякі моменти, котрі викликають дедалі більший подив…

Перше, що впадає в око, – це фізичне і психологічне насильство, яким просякнутий сюжет. Світ у Марії Матіос негативний, брудний, переповнений гріхом і стражданням. Носіями цих тенденцій виступають не лише совєцькі окупанти, а й усі, хто оточує головну героїню, зокрема (і передовсім) її односельчани.

Змалку затаврувавши її прізвиськом Москалиця, вони й надалі ставляться до неї з підозрою і, по суті, вилучають зі своєї громади. Чому? А тому що «не така, як усі». Мало того, що народилася від зґвалтування, так ще й відьма: бо «висиділа Того (щезла би сама згадка про нього!)... Ну, Того самого – щезника». А що, мовляв, робити дівці, коли до неї легіні не ходять? Тільки чортів глядіти! «Бо любчика під пахвою не гріла, своїм теплом ні з ким не ділилася. Усе віддала тому гонихмарникові. А то ж – ого-го-о-о, яка справа, як незайманка своєю цнотою щезника вигріває! Тоді він неміряну силу дістає від цнотливого дівочого тіла».

Що ж, односельчани (у тому числі, їхні діти) незмінно є недоброзичливою, темною і підступною силою у творчості Марії Матіос – варто згадати, як вони ставляться до Солодкої Дарусі в однойменній повісті… А інших героїв у романі «Москалиця» й немає. Не вважати ж героями окупантів, так званих «червонопогонників». Та й сама Москалиця не бачить особливої різниці поміж своїми й чужими. Навіть «хлопці з лісу» у цьому творі, як і в «Солодкій Дарусі», є випадковими, епізодичними постатями, котрі, як об’єктивно випливає з роману, невідомо нащо бігають по тих горах із автоматами…

Зате майор КГБ Воронін змальований яскравою, цілком упізнаваною особистістю. Ще й надто, Москалиця виліковує його від тяжкого поранення! Мовляв, мені все одно, хоч свої, хоч чужі – усі вони люди… Дивною є ця симпатія до співробітників радянських спецслужб, тим паче, що виявилася вона ще в оповіданні «Юр’яна і Довгопол», яким авторка дебютувала на початку 90-х років у журналі «Київ». Там гуцулка Юр’яна довірливо бесідує з командиром карального загону, розповідає йому про свої жіночі радощі та болі, ділиться пережитим… Звичайно, кагебісти теж люди, тут нічого не скажеш, – але кожному, хто побував у їхніх лапах, відомо, що з ворогом нічого балакати про життя: в історії Спротиву відомо чимало прикладів, коли з таких стосунків непомітно виростала зрада.

Утім, навіть не це дивує в романі «Москалиця». Немовби похопившись, авторка наприкінці знову звертає до теми партизанського руху. Вилікуваний майор з новою силою починає ганятися за бійцями УПА, а потім береться до депортації місцевого населення. Звісно ж, під те виселення має потрапити й Москалиця (вилікувала на свою голову!). Але Москалиця жінка не дурна… Вона робить таке опудало з гадюки і припасовує до нього таку хитру пружинку. От приходить до неї майор Воронін, а вона тут пружинку натиснула, гадюка (дохла, звичайно) висунула голову, засичала – кагебіст і очі витріщив на теє диво. Та й думає собі: «Так скажитє мнє, бітому-пєрєбітому, стрєля-ному-прострєляному майору Вороніну всє здєш-ніє і нєздєшніє бєндєри і нє-бєндєри: будєт вмє-няємий чєловєк согрєвать гадюку на своєй груді?!! Нє будєт, єслі в свойом умє! Нє будєт!» І вирішив Москалицю не чіпати.

На цьому, власне, роман і закінчується. Перегортаєш останню сторінку та й думаєш: кого авторка хоче пошити в дурні? Невже чоловік, який убив у своєму житті цілу купу людей, злякається гадюки, навіть якщо вона сидить за пазухою? Та в реальній ситуації героїню в кращому разі застрелили б, а в гіршому – зґвалтували б разом з її іграшками, а потім обілляли бензином і підпалили! І взагалі, з якою метою написаний цей досить-таки безпорадний твір, сяк-так зліплений з надуманих і неприродних епізодів?

Відповідь на це запитання криється світоглядній концепції Марії Матіос. Якщо підсумувати всю її писанину, стає зрозуміло, що насправді не цікавить авторку ні боротьба УПА, ні репресії, ні депортації, – пише вона про гірку жіночу долю.

Світ жорстокий і брутальний, жінка самотня і беззахисна, та якщо не ловитиме гав, то зможе пошити в дурнів тих здоровецьких дурнуватих істот, які звуться чоловіками. Як? А отак: взяти дохлу гадюку та показати з-за пазухи…  Дуже, дуже страшно буде! А можна ще сісти за стіл і написати роман про гірке жіноче життя, помастивши його зверху патріотизмом, націоналізмом і сльозами. Сюжет його буде надуманий, герої непереконливі, зате екзотичність і самовпевненість виведуть його в розряд національних бестселерів.

Леонід Кононович

УНІАН в Google News