Заїжджена міфологія фільму «Край»

Наразі перед нами обов’язкова еротика в лазні, любовний трикутник, самогон і мордобій, а також злий комісар з наганом і без охорони перед строєм репресованих «ворогів народу»...

…Апробація в російському прокаті цієї пафосної стрічки, висунутої тамтешнім кінематографом на «Оскара», мала невтішні наслідки. Себто провалився хвалений фільм «Край» Олексія Учителя, помірно захопивши також українську аудиторію. І провалився зазвичай через неправильне форматування реклами фільму. Так само, між іншим, як ще дві нові російські стрічки – «Стомлені сонцем–2» і «Піп» – чиї автори безуспішно спробували сумістити жанри реалістичного кіно про війну з інтелектуально-екзистенціальною драмою. Ну, хочеться вірити продюсерові «Краю» Костянтину Ернсту, що про війну можна розказувати, як про захопливий вестерн на зразок футурологічної стрічки «Ми з майбутнього».

Кадр з фільму "Край"

Будучи заявлений, як молодіжний бойовик, «Край» – знятий у жорсткій конструктивістській стилістиці з шаленою енергетикою, але з мудрим пафосом сучасної казки з чудесами техніки й побутової містики – насправді втратив ту аудиторію, для якої призначався. Хоч і важко сказати, кого сьогодні може зацікавити антисталінська пропаганда і чергова правда-матка про сталінські табори в дусі «розкриття архівів» часів перебудови і в кондовій стилістиці радянських фільмів на кшталт «Комуніста», «Добровольців» і «Чистого неба».

Відтак, навіть самий факт існування 105 варіантів сценарію для фільму напрочуд фактурного режисера Учителя, який кидається від смаженої чеченської теми в «Полоненому» до артхаусної тематики в «Прогулянці», свідчить про інше. А саме – про те, що будь-яку збірну солянку завжди можна наректи «авторським кіно», і видиво буде виправдане в очах упередженого глядача.

Отже, наразі перед нами обов’язкова еротика в лазні, любовний трикутник, самогон і мордобій, а також злий комісар з наганом і без охорони перед строєм репресованих «ворогів народу» в глухому сибірському селищі Край. Саме сюди в 1945 році присилають контуженого фронтовика Ігната (Володимир Машков), який колись джигітував на локомотивних перегонах, за що й загримів на фронт. І який на правах переможця війни привласнює чужу наречену, розбиває техніку, сходиться (о, жах!) з німкою і виходить правим з будь-якої сварки, цідячи крізь зуби своє «щось я тебе біля Рейхстагу не бачив».

З уваги на вищезгадані стильові декорації, а також удавано «авторський» формат стрічки про сталінські часи режисерові «Краю», здавалося, можна вже не закидати явні антиісторично-побутові ляпи, що рясно трапляються на шляху до щасливого кінця цієї залізнично-бронетанкової історії в стилі крамольних романів Андрія Платонова типу «Чевенгур». Натомість «технічні» кумедності в історії про танкіста-фронтовика, який явився, немов Месія, чи пак справжній deus ex machina (букв. бог з машини) перед зачучверілим лагерним людом з сибірського селища Край, ніяк не оминути. Наприклад, залишається незрозуміло, як юна німкеня-втікачка Ельза – дочка розстріляного перед війною інженера Густава – прожила сама в тайзі чотири воєнні роки, нічого не знаючи про війну. Так само важко втямити можливість ремонту знайденого Ігнатом німецького паротягу, порослого лісом за воєнне багатоліття, який був здійснений ним фактично голіруч. І кустарну відбудову ним-таки (і теж самотужки) зруйнованого залізничного мосту через стрімку сибірську річку теж нічим іншим, крім режисерської сміливості, не пояснити. Хіба що фірмова Ігнатова приказка «отак-от бля» може допомогти нам у роз’ясненні цього дива в стилі казки про Лівшу.

Загалом драматична історія Учителя без фабули й сюжету рятується комічними епізодами, утворюючись на справжній фарс, коли від одного удару героя-машиніста (щоправда, спідометром по голові) контужений обласний оперуповноважений (Сергій Гармаш) сідає у фіналі на велосипеда, і чеше по рейках під регіт репресованого села. Зрештою, виходить чудова костюмована історія і магічний реалізм вкупі з містичним трилером, в якому машиністи-суперники змагаються на потягах у диявольських перегонах. «Для нас цей стан – балансування на краю – цілком звичний, – вважає виконавець головної ролі Володимир Машков. – З одного боку, намагаємось втримати те, що нас об’єднало, наші перемоги. А з іншого – початок, нові води, в які ми повинні увійти з новим світоглядом».

Поки ж світогляд авторів фільму залишається недоторканно традиційним. Ходульні персонажі, шаблонні ситуації, трафаретна мораль. Машиніст Ігнат схожий на бандита з 90-х рр., його манірна коханка Софія нагадує п’яну російську туристку на турецькому курорті. Чекіст Фішман – канон чекіста з радянського кіно, а сибірський абориген у виконанні нестаріючого Башарова – родом з анекдотів про чукчу. Мабуть, саме тому й вдається все на світі героям цієї притчі з театру сталінського абсурду, що всі вони – герої не соціального, а фольклорного кшталту. Тут, у сибірській глибинці, де паротяги мають свої імена, а їх машиністів – цих справжніх кентаврів сталінського тяжпрому – навіть куля не бере, документальність грузне в мета-просторі народної казки. Архаїчні персонажі російської флори й фауни на кшталт безсмертного ведмедя, що розгулює поселком, або «живого мерця», як називають тут здичавілу в тайзі німкеню, повністю зливаються у трагікомедії Учителя з репресованим людом-звіром. Як існували в радянській історії люди-пароплави на кшталт Теодора Нетте з відомого вірша Маяковського, так і в стрічці «Край» живуть і не вмирають міфологічні люди-паротяги. Які, наче справжні сибірські демони з іменами «Густав» і «Фішман» – зі здичавілим кагалом на борту і розіп’ятим ведмедем на передку – мчать під п’ятикутною зіркою у світле майбуття цієї безкрайньої-крайової міфології.

Ігор Бондар-Терещенко

УНІАН в Google News